Розділ 54. Уламки долі

   Тиша, що запанувала біля храму, була настільки щільною, що в ній, здавалося, можна було захлинутися. Рейвен стояв нерухомо, його серце робило кульбіти, ударяючись об ребра з такою силою, що він боявся, ніби Ейрін почує цей набатний ритм. Він бачив у її очах упізнавання, бачив ту саму іскру, яку неможливо підробити чи приховати за маскою безсмертя. Він уже відкрив рот, щоб вимовити, що так, вони знайомі, щоб підтвердити їхню спільну історію, повну болю й самопожертви. Як раптом повітря між ними немов заледеніло.

   Ейрін заговорила першою. Її голос був чистим, мелодійним і... абсолютно чужим. У ньому не було ні краплі тієї хрипкої ніжності, яку він пам'ятав з їхнього останнього поцілунку.

 - Ми не знайомі, батьку, - промовила вона, дивлячись на Ілліріона з м'якою, бездоганною усмішкою, а потім перевела погляд на Рейвена. - Ми бачимося вперше. Але я завжди рада вітати нових учнів у нашому домі. Якщо цей молодий чоловік вирішить залишитися і йти шляхом світла, я з радістю допоможу йому освоїтися.

   Рейвен відчув, як невидимий удар під дих вибив із нього залишки повітря. Вона брехала. Брехала так відкрито й упевнено, що на мить він сам засумнівався в реальності свого існування. Кожне її слово було гострим шипом, що встромлявся в його знівечену душу.

 - Однак, батьку, - вела далі Ейрін, не даючи Рейвену вставити жодного слова. - У мене є до тебе справа. Я б хотіла обговорити деталі моїх заручин із Кайаном. Нам потрібно уточнити деякі питання щодо церемонії, але я б воліла поговорити про це наодинці.

   Ілліріон задоволено кивнув, погладивши бороду. Він явно був радий такому настрою доньки. Старійшина повернувся до Рейвена, чиє обличчя тепер нагадувало посмертну маску.

 - Що ж, Рейвене, ти чув. У нас сімейні справи, - добродушно промовив чоловік. - Якщо ти готовий до свого випробування, щоб розібратися в собі, тоді йди всередину храму. Це місце не терпить суєти. Зазирни у свою суть. Я прийму будь-яке твоє рішення. Або ти залишишся тут, щоб учитися й зцілювати свою магію, або... - він на мить замовк. - Або ти вирушиш далі на пошуки тієї самої коханої, про яку розповідав.

   Ейрін, яка вже збиралася відійти, раптово завмерла. Її рука, що притримувала поділ сукні, здригнулася. Вона повільно обернулася, і на її обличчі промайнула тінь тієї самої болісної розгубленості, яку Рейвен знав так добре.

 - На пошуки... коханої? - перепитала вона, і її голос на мить утратив свою безсмертну впевненість.

   Ілліріон, нічого не підозрюючи, зі зітханням пояснив.

 - Так, Ейрін. У цього хлопця дивовижна й трагічна доля. Він повідав мені, що кілька століть, ти тільки уяви, цілих триста років, він блукав у вирі очищення, у потойбічному світі, у пошуках своєї єдиної. Він з'явився сюди майже на межі смерті, ведений лише однією метою знайти ту, яка колись віддала за нього життя. Воістину велика відданість, чи не так?

   Ейрін не зводила погляду з Рейвена. В її очах тепер плескався цілий океан почуттів. Жах, усвідомлення, нескінченна, роздираюча серце скорбота і... захоплення. Триста років. Вона знала, що таке вир очищення. Вона знала, що забрати його темряву, це була лише половина болю. Друга половина полягала в тому, що він пішов за нею в саму безодню.

   Рейвен дивився на неї впритул. Він бачив, як вона бореться із собою, як її пальці впиваються в тканину сукні. Він хотів крикнути: «Я прийшов за тобою!», але її нещодавнє зречення скувало його волю. Дівчина через силу усміхнулася, хоча ця усмішка більше нагадувала гримасу болю.

 - Це... це дійсно гідна мета, - видихнула вона, повертаючи погляду холодність. - Але це тільки його вибір. Поки наш гість буде в храмі, ми з тобою, батьку, зможемо обговорити куди важливіші питання нашого майбутнього.

   Вона демонстративно відвернулася до батька, сяючи своєю ідеальною красою, і Рейвен зрозумів, що вона не просто зрікається його, вона захищає те життя, яке він сам їй подарував своєю свободою від темряви.

   Він мовчки розвернувся. Його кроки по мармурових плитах звучали як удари молота по труні. Рейвен зник за масивними дверима храму, які безшумно зачинилися за його спиною, відрізаючи його від сонячного світла й запаху волосся Ейрін.

   Усередині храму панувала вічна напівтемрява. Повітря тут було прохолодним і нерухомим, пахло древнім каменем і старими сувоями. У центрі зали, на постаменті, підносився величезний кристал, усередині якого пульсували м'які райдужні переливи.

   Рейвен підійшов до нього, відчуваючи себе спустошеним. Усередині нього вирувала буря з люті, кохання та протиріч. Чому вона бреше? Чому готова вийти за іншого, бачачи, що він повернувся з пекла заради неї?

 - Що мені робити? - прошепотів він у порожнечу. - Навіщо я тут?

   Ведений незрозумілою, майже гіпнотичною силою, він простягнув руку й торкнувся холодної грані кристала. Простір навколо нього миттєво зник. Райдужні відблиски перетворилися на яскраві, чіткі й лякаюче виразні образи. Це не було минулим. Це було можливим майбутнім.

   Рейвен побачив себе. Але це був не той виснажений мандрівник, що стояв тут мить тому. Він побачив владику драконів у зеніті своєї могутності. Чорні обладунки, очі, що палали багровим несамовитостю, і темрява, яка текла його жилами замість крові. Кристал показав йому, як він повертає свою силу, жадібно й шалено, вбираючи енергію цього світлого світу, перетворюючи його на згарище.

   Він побачив війну. Ту саму, якої так боялася Ейрін. Кров на вулицях, руїни білих храмів, крики тих, хто колись усміхався. Світ був повергнутий у темряву, і в центрі цього хаосу стояв він, монстр, що не знає пощади.

   І найостанніше видіння... Воно змусило його серце закам'яніти. Рейвен побачив Ейрін. Вона стояла перед ним, намагаючись зупинити його своїм світлом, своїм коханням. Але монстр усередині нього, який остаточно захопив розум, просто не впізнав її. Він побачив, як його рука, увита чорним полум'ям, пронизує її груди. Побачив її згасаючий погляд, у якому не було ненависті, тільки нескінченне розчарування. Монстр убив її, щоб вона більше не дарувала йому надії на порятунок, яка заважала його абсолютній владі.