Розділ 50. Місто Нев’янучого Світла

   Сад, у якому Ілліріон залишив Рейвена відновлюватися, був сповнений загадок. Повітря тут не просто тремтіло від спеки, воно було просякнуте густою, майже відчутною магією, яка м'яким коконом обвивала зранене тіло мандрівника. Рейвен лежав на траві, що на дотик нагадувала ніжний шовк, і відчував, як невидимі нитки цієї енергії проникають під його шкіру. Вони латали розірвані магічні канали, зрощували кістки, зношені трьохсотлітнім походом по водах очищення, і заспокоювали розум, виснажений видіннями минулого.

   Минуло ще кілька днів. Ілліріон приходив щоранку. Він приносив чисту воду, що пахла гірською свіжістю, і плоди, смак яких неможливо було описати. У них змішувалися солодкість меду, терпкість ягід і дещо квіткове, що наповнювало тіло миттєвою силою. Чоловік не ставив зайвих запитань. Він просто сидів поруч, іноді наспівуючи тиху мелодію мовою, якої Рейвен не розумів, але яка змушувала його душу затихати.

   На сьомий день Рейвен нарешті відчув, що його ноги більше не тремтять. Біль, який став його вічним супутником, відступив у найтемніші куточки свідомості, зачаївся там, дозволяючи йому дихати на повні груди. Коли Ілліріон побачив, що гість стоїть упевнено, він лише задоволено кивнув.

 - Твоє тіло прийняло наш дар, - спокійно промовив старійшина. - Ходімо. Тобі пора побачити те, заради чого ти повернувся з небуття.

   Вони вийшли за межі саду й попрямували до величного міста, яке Рейвен бачив тільки здалеку. Шлях пролягав через високу арку, висічену з цільного шматка білого каменю. Біля її підніжжя стояли стражники в легких сріблястих обладунках, але їхні пози не виражали загрози. Вони привітали Ілліріона низьким уклоном, а на Рейвена дивилися з ввічливою цікавістю.

   Місто безсмертних приголомшило його. Тут було неймовірно світло й тепло, але це не була виснажлива спека, скоріше ласкаві обійми вічного літа. Будівлі здавалися живими, ніби вони не були побудовані, а виросли з самої землі. Світлий камінь стін м'яко сяяв, відбиваючи промені сонця. Вулиці були широкими, брукованими рівними плитами, а вздовж них текли невеликі канали з тією самою кришталево чистою водою, у якій плавали яскраві золотисті риби.

   Люди, що зустрічалися їм на шляху, відрізнялися від усіх, кого Рейвен бачив раніше. У їхніх рухах була грація, в очах ясність, а на обличчях щирі усмішки. Ніхто не поспішав, ніхто не виявляв страху чи злоби.

 - Тут кожен шукає себе і своє призначення, - неголосно розповідав Ілліріон, поки вони йшли центральною вулицею. - Ми не просто живемо. Ми практикуємося в магії, прагнемо до досконалості духу та до істинного безсмертя. У кожного свій шлях у цьому світі. Хтось вивчає цілющі трави, хтось кує магічну сталь, хтось пише музику, здатну зцілювати серця. Це місто творців і споглядачів.

   Рейвен уважно озирався довкола. У його пам'яті виринули слова Ейрін, сказані під час їхньої останньої зустрічі в печері. Вона говорила, що в його минулому, коли він став владикою драконів, він поверг світ у хаос, війну та кров. Вона прийшла, щоб зупинити це божевілля. І тепер, дивлячись на цей квітучий, гармонійний світ, Рейвен усвідомив масштаб її подвигу. Минуло триста років… чи більше? Світ не загинув. Він не перетворився на згарище під пазурами дракона. Він продовжував цвісти, розвиватися й сяяти.

   «Це все завдяки тобі, - подумав він, і серце болісно стиснулося. - Ти врятувала не лише мою заблукалу душу, ти врятувала майбутнє цього світу. Ти вирвала життя з лап монстра, яким я був».

   Але де ж вона сама? Чи розчинилася вона в цьому світлі, чи її душа, обтяжена його темрявою, усе ще десь страждає? Рейвен боявся запитувати про Ейрін прямо. Він розумів, що старійшина бачить його наскрізь, але він іще не був готовий розкрити всі свої карти. Йому потрібно було зрозуміти, чому портал викинув його саме сюди, до ніг вищих безсмертних магів.

   Вони звернули з головної вулиці й увійшли в тихий квартал. За високими ажурними воротами розкинулася велика територія з красивим будинком, який більше нагадував палац. Усюди росли диковинні дерева зі сріблястим листям, вилися доглянуті стежки, а в глибині виднілася альтанка, увита білими квітами. Усе дихало багатством, але не вигадливим, а природним і благородним.

 - Це мій дім, - пояснив Ілліріон.

   Чоловік повів його не до парадного входу, а в лівий бік маєтку, де розташовувалося кілька окремих невеликих споруд. Там він указав Рейвену на одні з дверей.

 - Це кімната одного з моїх помічників, зараз вона порожня. Невелике приміщення, але тут є все необхідне. Ліжко, стіл і свіже повітря. Це краще, ніж спати на траві, чи не так?

   Рейвен увійшов туди. Кімната справді була скромною, але чистою й затишною. Пахло сушеними травами й деревом.

 - Ти гість у моєму домі, - серйозно промовив Ілліріон, присідаючи на єдиний стілець. - Поки ти повністю не відновишся і не визначишся зі своїм майбутнім, ти під моїм захистом. Я готовий вислухати твою історію, якщо ти вирішиш її розповісти. Але якщо захочеш промовчати, ніхто не змушуватиме тебе говорити правду силою.

   Рейвен сів на край ліжка. Він розумів, що цей чоловік його єдиний шанс.

 - Мене звуть Рейвен, - почав він, і його голос усе ще звучав трохи хрипко. - Я прийшов з-за межі не заради цікавості. Я втратив свою кохану... ту, яка віддала за мене все. Я шукаю її душу вже дуже багато часу. Століття, якщо вірити відчуттям того місця.

   Ілліріон підняв руку, перериваючи його. На його обличчі з'явився вираз глибокого розуміння.

 - Я знаю, звідки ти прийшов, Рейвене. Вир очищення не відпускає живих просто так. Мені складно уявити, що тобі довелося пережити в тих водах. Мабуть, твоє кохання справді настільки сильне й відчайдушне, що саме світобудову дало тобі шанс на нове життя. Ти пройшов крізь очищення, зберігши пам'ять і ім'я. Це рідкісний дар, і ти не повинен його втрачати.

   Рейвен підняв голову, і в його очах спалахнув знайомий вогонь.

 - Я не зупинюся, поки не знайду її. Навіть якщо мені доведеться обшукати кожен камінь у цьому місті та за його межами.