Розділ 49. Піски трьох століть

   Час у вирі очищення не був річкою, що тече від витоку до гирла. Він був в’язким болотом, де кожна хвилина могла розтягнутися на десятиліття, а століття промайнути коротким, болісним зітханням. Рейвен ішов крізь нескінченний ліс бірюзових тіней, і кожен його крок по коліно у світній воді супроводжувався тихим шипінням гордості, що випаровувалася, та попелом старих образ.

   Минуло триста років. Для світу живих, можливо, минуло куди більше, але для Рейвена ці три століття стали вічністю. Його одяг давно зотлів, перетворившись на лахміття, а шкіра набула дивного, майже прозорого відтінку, ніби він сам поступово ставав частиною цього примарного пейзажу. Він знаходив рідкісні, крихітні острівці сухої землі, порослі сріблястим мохом, і падав на них, позбавлений сил, щоб за годину чи рік знову піднятися й продовжити шлях.

   Одержимість Ейрін була єдиним, чого не змогла випалити бірюзова вода. Це кохання, болісне й фанатичне, стало його кістяком, його єдиною істинною суттю. Він зустрічав сотні тисяч світляків, крихітних іскор, які колись були великими королями, воїнами чи простими селянами. Він ловив їхнє холодне сяйво долонями й шептав одне й те саме ім'я, що стало його молитвою і прокляттям:

 - Ейрін... Ви бачили Ейрін?

   Але світляки лише печально мерехтіли у відповідь. Одні казали, що така душа вже переродилася, забувши своє земне горе. Інші шептали, що вона пішла на остаточний спокій до небесних чертогів, де немає місця пам'яті про монстрів. Були й ті, хто сміявся з нього, стверджуючи, що душа, яка забрала в себе стільки темряви, не могла потрапити до цього чистого лісу і, швидше за все, була поглинута безоднею.

   Рейвен не вірив їм. Він відчував тонку, майже невидиму нитку, яка тягнулася від його серця кудись за горизонт. Біль, який у перші роки здавався нестерпним, поступово притупився. Він не зник, він просто випалив у ньому всі інші почуття. Він перестав відчувати холод, голод чи втому. Він став тінню, що йде за світлом, яке постійно вислизало. Його життя крапля за краплею витікало в ці бірюзові води, загрожуючи остаточно розчинити його особистість у вирі очищення.

   І ось, коли триста років його особистого пекла добігли кінця, ліс раптово розступився. Перед Рейвеном більше не було дерев і острівців. Світ перетворився на безкрайній, сліпучий простір. Сяйво води тут змикалося з хмарами, стираючи лінію горизонту. Не було ні верху, ні низу, тільки нескінченний океан первісної енергії, що вібрував на межі слуху.

   Рейвен завмер на останньому клаптику суші. Його дихання було тихим, майже нечутним. Він роззирнувся, намагаючись знайти бодай якийсь знак, бодай найменший слід своєї коханої в цій сліпучій білизні.

 - Ейрін... - його голос, якого він не чув десятиліттями, пролунав хрипко й чужо.

   Він не знайшов її поглядом. Але нитка в його грудях натягнулася до межі, указуючи прямо в центр цього сяючого божевілля. Стиснувши кулаки в холодній, смертельній упевненості, Рейвен зробив крок уперед.

   Біль накотився новою, нищівною хвилею. Це не було просто печіння, це було відчуття, ніби саму його душу вивертають навиворіт, здираючи останні покрови смертної природи. Вода виру тут була найчистішим концентратом божественної сили. Останні крихти сил покинули його тіло, і Рейвен, не в змозі більше опиратися, рухнув уперед.

   Він занурився в бездонну глибину. Вода затягувала його вниз, у саму безодню, де світло раптово почало гаснути, змінюючись абсолютною темрявою. Це було дивно. Океан світла перетворився на безодню забуття. Рейвен падав, і в його згасаючій свідомості промайнула страшна думка: «Це кінець? Я програв? Я так і не торкнувся її руки...»

   Перед очима проносилися образи. Її усмішка в лісовій хатині, її сльози в підземеллі, солодкість її губ у їхній єдиний весільний поцілунок. Він простягав до них руки, але темрява була сильнішою. Вона забивалася в рот, заважаючи кричати, вона сковувала його холодними путами.

   І коли навколо стало зовсім темно й глухо, коли він уже готовий був здатися й розчинитися в небутті, усередині його грудей, там, де колись його вдарила кинджалом Ейрін, спалахнуло світло.

   Це була не темрява і не бірюзове полум'я. Це було золотисте, тепле світло, зіткане з тієї частинки її душі, яку вона залишила в ньому як захист. Сфера огорнула його тіло коконом, засліплюючи своєю міццю, вириваючи його з обіймів безодні. Рейвен відчув могутній ривок, ніби його підхопив потік і поніс крізь простір і час.

   Було незрозуміло, скільки минуло часу, секунда чи ще одна вічність. Коли Рейвен зміг розліпити повіки, перше, що він відчув, був повітря. Справжнє, живе повітря, наповнене ароматами соснової смоли, вогкої землі та квітучих трав. Десь удалині чулося ревіння справжнього водоспаду, а не примарний шепіт душ.

   Він лежав на м'якій траві. Крізь густі гілки вікових дерев пробивалися золотисті промінчики сонця, граючи на його обличчі. Він бачив хмари, що пливли по яскраво-блакитному небу, та величні піки гір, укриті снігом.

   «Я помер?» - була його перша думка. - «Чи я повернувся?»

   Рейвен спробував піднятися, але все тіло тут же пронизав такий жахливий біль, що він мимоволі скрикнув і знову повалився на траву. М'язи немов перетворилися на попіл, а кістки на бите скло. Кожен рух коштував йому неймовірних зусиль.

 - Не поспішай, юначе, - пролунав поруч спокійний, глибокий голос. - Твоє тіло ще не вирішило, чи хоче воно залишитися в цьому світі, чи повернутися в ту безодню, з якої я тебе витяг.

   Рейвен на силу повернув голову. Поруч із ним на поваленому стовбурі дерева сидів чоловік. На вигляд йому було близько сорока років, у нього були правильні, благородні риси обличчя та довге світле волосся, зібране в просту косу. Він був одягнений у легкі, майже прозорі шати білого кольору, які, здавалося, самі випромінювали слабке сяйво. В його подобі відчувалася така міць і спокій, що Рейвен мимоволі завмер.

 - Хто... хто ви? - прохрипів хлопець, відчуваючи, як пересохло в горлі.