Розділ 48. Вир бірюзових тіней

   Раміз стояв перед принцом, і його обличчя, пооране зморшками та шрамами, здавалося стародавнім манускриптом, на якому життя записало свої найсуворіші уроки. Він дивився на Рейвена, людину, яка позбулася темряви, але здобула дещо куди небезпечніше. Фанатичну й крижану одержимість.

 - Мій принце, - почав воєначальник, стишивши голос до змовницького шепоту. - Я не маг і не жрець. Але я виріс у землях, де межа між світами тонка, як осінній лист. Моя бабуся була відункою, і вона часто розповідала про місце, де спочивають ті, хто пішов раніше строку. Вона називала це «Полем Очікування». Щоб потрапити туди, потрібен не просто обряд, потрібна печера істини, те саме місце, де ваш зв'язок із Ейрін був скріплений порталом.

   Рейвен слухав, затамувавши подих. Кожне слово Раміза падало в його зранену душу, як крапля живильної вологи на розпечений пісок.

 - Існує ритуал, - велів далі Раміз. - Він дозволяє живому увійти в потойбічний світ, туди, де душі чекають на очищення перед переродженням або остаточним відходом. Якщо Ейрін там, якщо її душа не встигла розчинитися у вічності, ви зможете знайти її за тією магічною ниткою, яка утворилася між вами в мить шлюбу. Вона ж забрала вашу темряву. Вона забрала частинку вас із собою. Це ваш маяк.

   Воєначальник замовк, а його погляд став важким.

 - Але ви повинні розуміти ризик. Ще ніхто не повертався звідти при своєму розумі. Ви можете загинути, загубитися в лабіринтах чужих спогадів або назавжди залишитися примарою, що блукає серед тіней. Це безумство, на яке не наважиться навіть найвідчайдушніший сміливець.

   Рейвен різко скинув руку, перериваючи його. Його очі, сірі й ясні, зблиснули такою рішучістю, що Раміз мимоволі відступив на крок.

 - Мені байдужі ризики. Мені байдуже це життя без неї. Якщо є хоча б тінь шансу торкнутися її руки знову, я пройду крізь саме полум'я пекла. Шукай книгу. Шукай того, хто зможе відчинити двері. Зараз же.

   Пошуки не забрали багато часу, хоча для Рейвена кожна хвилина очікування була подібна до століття. Раміз повернувся не один. За його спиною, кутаючись у поношений плащ, йшла та сама стара, яка намагалася вилікувати Рейвена від отрути. Тоді вона виявилася безсилою, але зараз у її скрючених руках була стара книга, обтягнута шкірою невідомої істоти, від якої віяло пилом і могутністю.

 - Знову ти, - проскрипіла вона, дивлячись на принца. - Минулого разу ти шукав життя, тепер ти шукаєш шлях до обителі смерті. Ти невиправний, хлопчиську.

 - Просто зроби те, заради чого тебе привели, - відрізав Рейвен.

   Вони спустилися в печеру істини. Зала, де Ейрін принесла свою жертву, все ще зберігала відгомони тієї страшної магії. Стара почала креслити на каменях кола з подрібнених перлів та попелу нічних квітів. Вона запалила свічки, полум'я яких було не помаранчевим, а мертвотно-блідим.

 - Цей ритуал доступний тільки тим, хто вже стикався зі смертю, - бурмотіла вона, гортаючи сторінки книги. - Ти помирав у випробуванні, ти ледь не випустив дух від отрути... Твоє тіло знає смак небуття. Це стане твоїм перепусткою.

   Коли останні слова заклинання зірвалися з її губ, простір у центрі печери почав спотворюватися. Повітря затремтіло, як над розпеченою дорогою, і повільно, з тягучим стогоном, відкрився розлом. Це не був сяючий портал, це була непроглядна, жирна темрява, яка, здавалося, всмоктувала в себе світло смолоскипів.

   Рейвен ступив до розлому, але стара перехопила його за лікоть. Її хватка була напрочуд міцною.

 - Слухай уважно, принце. Ще ніхто не повертався з виру душ. Пошуки можуть тривати роками, десятиліттями за земним виміром, а тут мине лише мить. Або навпаки. Час там тече інакше, він мінливий.

 - Що мені робити, коли я знайду її? - запитав Рейвен, дивлячись у безодню.

 - Цього ніхто не знає, - стара відпустила його руку. - У легендах не написано, як повернути душу з-за межі. Але ти зрозумієш. Твоя магія, твій зв'язок із нею підкаже. Іди, поки двері не зачинилися. І нехай перебуває з тобою те, що ти називаєш коханням, бо нічого іншого там немає.

   Рейвен не озирнувся. Він зробив крок уперед і просто зник, занурюючись в абсолютну й холодну порожнечу. Відчуття падіння було миттєвим. Темрява здавила його легені, вибиваючи повітря, а потім так само раптово розступилася.

   Рейвен розплющив очі й завмер. Він стояв на невеликому острівці сухої землі, вкритому м'яким сріблястим мохом. Навколо нього простягався нескінченний густий ліс. Дерева тут були величезними, їхні крони губилися в туманній вишині, але в цьому лісі не було ні сонця, ні місяця.

   Замість них світло йшло від води. Ліс був затоплений, прозора кришталева волога стояла між стовбурами, і вона підсвічувалася зсередини м'яким бірюзово-зеленим світінням. У повітрі витали тисячі світляків, жовтих, зелених і пронизливо-блакитних. Вони не просто літали, вони кружляли навколо нього, видаючи тонкий, ледь чутний шепіт, схожий на шелест сухої трави.

   Рейвен обережно озирнувся. Так виглядає потойбічний світ? Красивий, примарний і нескінченно сумний.

 - Ейрін? - покликав він, і його голос розлетівся луною, затихаючи в гущавині туману.

   Світляки сполошилися. Вони почали підлітати ближче, вивчаючи незваного гостя. Рейвен раптом усвідомив, що це не комахи. Це і були душі. Маленькі іскри свідомості, позбавлені плоті, що чекають на свою чергу на вічний спокій або нове народження.

 - Хто ти-и... - прошелестів багатоголосий хор. - Живи-ий... пахне кров'ю і болем-м... навіщо ти тут?

 - Я шукаю дівчину на ім'я Ейрін, - голосно промовив Рейвен, намагаючись угамувати тремтіння в колінах. - Ви бачили її? Вона мала з’явитися тут зовсім нещодавно.

   Душі закружляли у вирі, обмінюючись швидкими іскрами світла. Шепіт став голоснішим, переходячи в гул.

 - Ейрін... не знаємо такої... тут багато імен, але вони стираються... Ми просто світло-о...

   Рейвен відчув, як серце стискається від страху. Якщо вона втратила ім'я, якщо вона стала однією з цих іскор, він ніколи не знайде її.