Розділ 47. Трон із льоду та попелу

   Зала вічного спокою, прихована в найглибших надрах замку, була запечатана магією такої щільності, що саме повітря всередині здавалося застиглим бурштином. Тут не існувало часу, не було чутно криків нічних птахів чи шуму вітру в горах. Лише мертва тиша, яка тиснула на барабанні перетинки, змушуючи чути биття власного серця, занадто гучне, занадто живе для цього місця.

   У центрі зали на високому постаменті з білого мармуру лежала Ейрін. Її весільна сукня, колись біла, тепер здавалася сірою в примарному світлі магічних смолоскипів. Рейвен стояв нерухомо, ніби статуя, підносячись над нею. Він не відривав погляду від її обличчя, оповитого серпанком крижаної магії, яку він сам зіткав, щоб зупинити процес тління. Він не вірив. Кожною клітиною свого єства, кожною іскрою розуму він відмовлявся приймати те, що сталося в печері.

   Почувся сухий шурхіт кроків. Печать на дверях здригнулася, пропускаючи Раміза. Воєначальник зупинився на шанобливій відстані, його обладунки, зазвичай сяючі, були вкриті кіптявою та пилом, у замку панував хаос, позбавлене правителя королівство починало бродити, як старе вино. Раміз схилив голову, і його голос пролунав глухо.

 - Мій принце... якими будуть подальші розпорядження? Народ чекає на ваш вихід. Рада вимагає відповідей. Ми повинні... ми повинні вирішити питання з похованням.

   Рейвен навіть не повернув голови. Його профіль, загострений і блідий, здавався висіченим із каменю.

 - Йди, - кинув він, і цей шепіт був страшнішим за крик. - І не турбуйте мене.

   Раміз завагався, дивлячись на нерухому дівчину, а потім на свого господаря, в чиїх очах більше не було червоного вогню, але оселилася порожнеча, яка була куди небезпечнішою. Він вклонився і неохоче вийшов, магічні ланцюги знову зімкнулися за його спиною, відрізаючи Рейвена від світу живих.

   Рейвен підійшов ближче. Ейрін здавалася просто заснулою. На її губах застигла ледь помітна усмішка, печать того умиротворення, яке вона знайшла, здійснивши свою жертву. Але вона не дихала. Її груди не піднімалися в такт із його власними, обличчя було блідим, як перший сніг, а довгі вії більше не тремтіли, приховуючи очі, які колись дивилися на нього з такою сумішшю страху й любові.

   У пам'яті, немов кадри з чужого сну, промелькнули їхні рідкісні миті радості. Лісова хатина, запах трав, її несміливий дотик до його руки, коли він ще був слабким... Поцілунок у саду... І той останній погляд у печері, повний спокутної ніжності.

   Рейвен не витримав. Його ноги підкосилися, і він упав перед постаментом на коліна, схиливши голову так низько, що його чоло торкнулося холодного мармуру. Плечі затремтіли. Великі, важкі сльози скочувалися по щоках, зривалися з підборіддя й зі здавленим стукотом капали на кам'яну підлогу.

   Так, вона домоглася свого. Всередині нього більше не пульсувала темрява. Не було того ярого й розпеченого бажання, що вимагав крові та влади. Не було бажання мститися, знищувати чи вбирати магію демонів. Вона випалила монстра, забравши його в себе. Але разом із темрявою вона забрала й сенс його існування. Більше не було бажання жити. Світ без неї став прісним, вицвілим, позбавленим барв і звуків. Він підняв погляд, вдивляючись у її риси.

 - Чому? - видихнув він, і голос зірвався. - Чому ти пішла? Навіщо залишила мене одного в цій чистоті, яка мені не потрібна? Чому не розповіла все одразу? Я б... я б знайшов інший шлях. Ми б знайшли його разом.

   Але відповіддю була лише тиша і мірне, ледь чутне потріскування крижаних кристалів, що зберігали оболонку тієї, в якій більше не було душі. Його пальці, довгі й тонкі, стиснулися на краю постаменту. Почувся хрускіт, і кам'яна крихта посипалася на підлогу, бруднячи його одяг.

   Три дні Рейвен не залишав зали. Він утратив лік годинам. Він не їв, не пив, не заплющував очей, боячись, що, якщо він засне, її образ остаточно зітреться з реальності. Він запечатав залу зсередини такою міццю, що навіть Раміз не ризикнув би пробитися крізь неї. Він хотів розділити цей простір із коханою до самого кінця. В його голові, отруєній горем, зріла лише одна думка - піти слідом за нею. Знайти її душу в безкрайніх полях потойбіччя, вирвати її з рук смерті чи залишитися там із нею назавжди, наплювавши на корони, трони й зобов'язання.

   На третій день, коли королівство накрила особливо густа й беззоряна ніч, Рейвен повільно підвівся. Його рухи були скутими, як у старого. Він повернувся до Ейрін, простягнув руку й торкнувся кінчиками пальців її щоки. Вона була крижаною. Нахилившись, він притиснувся своїми губами до її холодних, нерухомих губ у довгому, безнадійному поцілунку.

 - Ти хотіла втекти від мене, - прошепотів він їй у самі губи, і в його голосі прорізалася та сама одержимість, яку не змогло знищити жодне зцілення. - Ти вирішила залишити мене тут, у цьому порожньому світі, здійснивши свій благородний подвиг. Але я цього не дозволю. Ти належиш мені. Істинна пара, кохана, дружина... Ти навіть в іншому світі будеш належати тільки мені. Я знайду тебе, де б ти не сховалася.

   Він відсторонився, і в його очах спалахнула рішучість. Він більше не був владикою драконів, але він залишався могутнім магом. Рейвен скинув руку, закликаючи свою особисту магію, чисту, сріблясту, не заплямовану темрявою, але від того не менш смертоносну. Повітря в залі затремтіло, згущаючись у довге, гостре лезо. Клинок із чистого світла пульсував у його долоні. Без вагань Рейвен приставив вістря до своїх грудей, прямо навпроти серця.

 - Чекай на мене, - сказав він, дивлячись на Ейрін.

   Він натиснув на руків'я. Біль був нестерпним, обпікаючим, ніби в його плоть встромилося розпечене залізо. Але він не зупинився. Він продовжував тиснути, відчуваючи, як лезо пронизує шкіру, м'язи, як воно підбирається до самого джерела його життя. Кров, тепла й жива, хлинула з рани, бруднячи його руки й капаючи на мармур постаменту.

   Хрипкий крик зірвався з його уст, коли сталь торкнулася серцевого м'яза. У цей момент двері зали, не витримавши зворотного удару його згасаючої магії, розлетілися на тріски. У прорізі з'явився Раміз. Воєначальник, який усі три дні чергував біля входу, передчуваючи біду, кинувся до принца.