Розділ 41. Тіні за замкненими дверима

   Утома, важка і липка, остаточно перемогла. Пережите в сирому підземеллі, отрута, яка ледь не забрала життя у Рейвена, і, нарешті, це крихке, майже неможливе полегшення від його віри... усе це обрушилося на Ейрін одномоментно. Вона заледве встигла дійти до ліжка і рухнула на покривало, не маючи сил навіть розстебнути ґудзики на сукні чи розв'язати тасьми корсета. Сон накрив її, немов важка оксамитова завіса.

   Їй здавалося, що вона ширяє в густому теплому тумані, де немає ні болю, ні страху. Руки інстинктивно стискалися на грудях, де під шкірою мірно й глибоко пульсувала перламутрова сфера. Це биття було схоже на друге серце — спокійне, упевнене і сповнене якоїсь прадавньої, очищаючої сили. Кинджал усередині сфери більше не колов, він немов розчинився в її теплі, перетворившись на обіцянку захисту.

   Ранок увірвався в кімнату разом із наполегливим сонячним променем і шурхотом дверей, що відчинялися. Ейрін підхопилася, її пальці судомно вчепилися в ковдру, але це була лише служниця. Літня жінка з непроникним обличчям, яка прийшла допомогти їй привести себе до ладу.

 - Доброго ранку, панно, - сухо промовила вона, готуючи таз із теплою водою.

   Ейрін дозволила їй умити себе і переодягнути в чисту сукню зі цупкої сірої тканини. Рухи служниці були механічними й позбавленими найменшого тепла. Замок усе ще вважав Ейрін отруйницею, і це холодне відчуження відчувалося в кожному жесті прислуги. Коли жінка закінчила, вона мовчки вийшла, і Ейрін знову почула виразне й сухе клацання замка.

   Вона залишилася під замком. Покої, які раніше здавалися прихистком, тепер перетворилися на золочену клітку. Стіни, прикрашені гобеленами, немов тиснули на неї, звужуючи простір до розмірів маленького острівця килима посеред кімнати.

   За годину прийшов Раміз. Він ніс важку тацю, накриту лляною серветкою. Його кроки, як і раніше, були важкими, а обличчя суворим, але в очах більше не було тієї спопеляючої ненависті, що вчора.

 - Сніданок, панно, - промовив він, ставлячи тацю на столик біля вікна. - Це особисте розпорядження принца. Поки всі обставини події не будуть остаточно з'ясовані, вам наказано залишатися тут. Принц наполягає, що так ви будете в безпеці.

   Ейрін подивилася на їжу. Свіжий хліб, сир, трохи холодного м'яса та ягідний узвар. Вона не стала відмовлятися. Шлунок зводило від голоду, адже вона не їла більше доби, а сили були їй необхідні, якщо вона хотіла довести свою місію до кінця.

 - Як він, Рамізе? - запитала вона, коли воєначальник уже розвернувся, щоб піти. - Йому стало краще?

 - Пан відновлюється, - коротко кинув той, не обертаючись. - Отрута була сильною, але його воля сильніша.

   Раміз пішов, і знову настала тиша. Весь цей нескінченно довгий день перетворився на вервечку однакових митей. Раміз повертався в обід і під час вечері, виконуючи роль не то вартового, не то турботливого тюремника. Ейрін намагалася заговорити з ним, дізнатися бодай щось про Мілену, про стан Рейвена, про те, що відбувається в раді, але Раміз був непохитним.

 - Мені наказано мовчати, - відповідав він щоразу, стоячи в дверях, як кам'яна статуя. - У стін є вуха, панно. На все свій час. Ви дізнаєтеся про все в потрібну мить, коли принц вважатиме за потрібне.

   Це мовчання почало лякати Ейрін. У ньому відчувалася напруга, що передує бурі. Вона відчувала, як повітря в замку просочується передчуттям чогось грандіозного і, можливо, жахливого. У її душі росла тривога, липка й темна, як болото. Що задумав Рейвен? Чому він ховає її?

   Доля вирішила дати їй відповідь ближче до вечора. Сонце вже почало хилитися до горизонту, забарвлюючи сад за вікном у тривожні багряні тони. Ейрін сиділа в кріслі біля відчиненого вікна, підперши голову рукою. Її кімната розташовувалася на другому поверсі, прямо над галереєю, що вела в оранжерею, і звуки знизу доносилися сюди напрочуд чітко.

   Спочатку вона почула шурхіт мітел по гравію, а потім приглушене й поквапливе перешіптування. Ейрін завмерла, боячись навіть вдихнути.

 - Ти чула? - пролунав тонкий дівочий голос. - Розпорядження вже віддано. Завтра до вечора прибудуть батьки панни Мілени. Весь дім на вухах.

 - Та як же так? - відгукнулася друга служниця, її голос був сповнений подиву. - Навіщо їх кликати? Після того, що сталося в обідній залі? Адже всі знають, що саме їхня донька піднесла королю отруту. Навіть варта шепочеться, що дівка зовсім збожеволіла від ревнощів.

   Ейрін похолола. Значить, слуги знають правду. Плітки в замку поширюються швидше за будь-яку заразу, і якщо прислуга впевнена у провині Мілени, значить, Рейвен не став приховувати факти, принаймні, від свого оточення. Але навіщо запрошувати її батьків?

 - Може, це змова? - вела далі перша. - Кажуть, він вирішив прибрати всіх разом. Тих, у кому пульсує ця чорна заздрість і жадібність. Кажуть, він більше не терпітиме зрадників у своїх стінах. Кров за кров, як на псарні.

 - Ох, не доведе це до добра, - зітхнула друга. - Завтра звана вечеря. Правитель оголосив, що у нього є важливі новини для її родини. А ця дурна Мілена... ти бачила її сьогодні? Ходить, задерши носа. Думає, раз він її не замкнув, значить, вирішив оголосити про їхні заручини. Уявила себе майбутньою королевою! Не розуміє, сердешна, що запрошення на вечерю може стати запрошенням на плаху.

 - Та про неї давно погані чутки ходять, - хмикнула перша служниця. - Ще з тих пір, як вона до кухарчука заходила за зіллям приворотним. Гниле у неї нутро, ось що я тобі скажу. Правитель це бачить, він же тепер як звір, нутро наскрізь чує...

   Раптово знизу почувся різкий шум, гуркотіння дверей чи падіння важкого предмета. Служниці охнули і миттєво розійшлися в різні боки, залишивши Ейрін в оглушливій тиші. Дівчина повільно опустилася на край дивана, відчуваючи, як усередині все стискається від жаху.

   «Кров за кров...» - ці слова билися в її мозку, як спіймані птахи.

   Рейвен готував розправу. Він заманював батьків Мілени в пастку, щоб покарати весь рід за злочин доньки. Або, що ще гірше, за їхню мовчазну згоду на її амбіції. Ейрін знала характер Рейвена, він був справедливим, але його справедливість часто межувала з жорстокістю. Роки принижень і рабства витравили з нього милосердя, залишивши лише холодний розрахунок і жагу відплати.