Розділ 39. Попіл довіри та перламутр істини

   Вогкість підземелля просочувалася крізь тонку тканину сукні, огортаючи плечі Ейрін крижаним холодом. Вона сиділа на колючій, затхлій соломі вже більше години. Але час у цьому кам'яному мішку відчувався інакше. Він застиг, перетворившись на нескінченні тортури самоаналізом. У голові, немов заїжджена платівка, прокручувалися події останньої години.

   «Що я зробила не так? Де припустилася помилки?» - ці запитання жалили її, як рій розлючених ос. Вона відновлювала в пам'яті кожен свій крок на кухні. Ось вона подрібнює коріння, ось додає дрібку солі, ось іде в підсобку... Підсобка. Двері залишалися відчиненими всього на пару хвилин. Невже цього часу вистачило? Але ні, вона була впевнена в рецепті. Вона знала кожну пропорцію, кожну магічну властивість трав. Помилки бути не могло. Це не була випадковість. Це був розрахунок.

   Тишу коридору, що переривалася лише мірним падінням крапель води зі склепінь, порушили кроки. Легкі, упевнені, майже танцюючі. Ейрін завмерла, вглядаючись у густу темряву за решіткою. За мить у невірному світлі смолоскипа здалося обличчя Мілени. Кузина виглядала бездоганно: жодне пасмо не вибилося із зачіски, а на губах грала усмішка справжньої переможниці. Та сама, яку вона відточувала роками перед дзеркалами батьківського дому.

 - Чого тобі треба? - голос Ейрін пролунав хрипко, але в ньому не було страху. Тільки бездонна втома і наростаюче презирство.

   Мілена підійшла впритул до решітки, обхопивши холодні залізні прути тонкими пальцями. Вона дивилася на Ейрін так, ніби та була кумедною комахою, спійманою в банку.

 - Прийшла подивитися, як ти втратила все, дорога сестро, - співуче промовила вона. - Знаєш, з боку це виглядало просто чудово. Твоє обличчя, коли він звинуватив тебе... О, я б віддала всі свої коштовності, щоб побачити це ще раз.

   Ейрін схопилася на ноги, її очі спалахнули праведним гнівом. Вона зробила крок до решітки, і її пальці стиснулися в кулаки.

 - Це ти! Ти підлаштувала це! Ти була на кухні, коли я пішла до підсобки!

   Мілена не стала відпиратися. Вона лише розсміялася тихим, захлинаючим сміхом, який луною відбився від кам'яних стін, роблячи його схожим на зміїне шипіння. Вона нахилилася ближче до решітки, так що Ейрін могла відчувати аромат її нудотних парфумів, змішаний із запахом вогкості.

 - Звісно, я, - прошепотіла вона, переконавшись, що варта в кінці коридору не прислухається. - І знаєш що? Це було до смішного просто. Ти сама підготувала сцену, Ейрін. Ти сама зварила зілля, ти сама піднесла його до його губ. Я лише додала маленьку родзинку... останній штрих у твій шедевр. Дві голови одним махом. Я позбулася тебе як суперниці й покарала цього монстра за те, що він посмів обрати не мене. Знову.

 - Ти божевільна... - Ейрін похитала головою, не вірячи власним вухам. - Ти ледь не вбила його!

 - Прикро, звісно, що лікарі виявилися такими моторними, - Мілена незадоволено поморщилася, розглядаючи свої нігті. - Я чула, вони вже вивели основну частину отрути. Рейвен скоро опритомніє. Але знаєш, що найкумедніше? Він ніколи не повірить, що це зробила я. В його очах ти та, хто піднесла йому отруту. Ти та, хто зрадила його віру в останню мить. Докази проти тебе, дорога. Увесь замок бачив тебе з чашею. Твої слова проти моїх? Хто повірить отруйниці?

   Ейрін кинулася до решітки, намагаючись дістати кузину, але Мілена вчасно відступила на крок, зберігаючи безпечну дистанцію. Її обличчя раптом стало холодним і розважливим, маска доброти остаточно осипалася попелом.

 - Я не дозволю вам бути разом, - відрізала вона. - Це моє право, моє місце поруч із королем. І якщо я не зможу посісти його з любові, я посяду його через твій труп. Або я буду поруч із Рейвеном, або він здохне, а в усьому звинуватять тебе, і ти закінчиш свої дні на пласі. Обирай, сестро. Хоча... вибір за тебе вже зробила я.

   Після цих слів Мілена розвернулася. Її сміх, божевільний і торжествуючий, ще довго дзвенів у вухах Ейрін, затихаючи десь у лабіринтах підземелля.

   Час тягнувся нестерпно довго. У маленьке віконце під стелею камери перестало пробиватися світло, небо забарвилося в глибокий синій колір, передвіщаючи настання ночі. Ейрін сиділа нерухомо, притулившись спиною до холодної стіни. Біль у душі був таким гострим, що фізичний дискомфорт перестав існувати. Вона думала про Рейвена. Про його погляд у ту мить, коли отрута почала діяти. Про ту єдину сльозу, яка стала ключем до пророцтва.

   Знову почулися важкі й мірні кроки. До камери підійшов Раміз. Воєначальник виглядав так, ніби за ці кілька годин постарів на десять років. Його плечі були опущені, а в очах читалася така глибока скорбота, що Ейрін стало боляче на нього дивитися.

 - Його витягли з того світу, - глухо промовив Раміз, не дивлячись на неї. - Цілителі створили диво. Він дихає. Він живий.

   Ейрін видихнула, відчуваючи, як величезний камінь упав з її грудей.

 - Слава богам...

 - Слава богам? - Раміз нарешті підняв на неї погляд, і в ньому була суміш гніву й нерозуміння. - Навіщо ти це зробила, Ейрін? Навіщо? Він кохає тебе більше за власне життя. Він заради тебе пройшов крізь портал забуття, він довірив тобі свою душу, коли вона була на межі... І ти відплатила йому отрутою? За що? За старі образи? За те, що він став королем?

 - Раміз, послухай мене! - Ейрін схопилася, вчепившись у решітку. - Я не отруювала його! Це було відновлювальне зілля! Мілена... вона була на кухні. Вона зізналася мені тут, усього годину тому! Вона хоче знищити нас обох!

   Раміз важко зітхнув і відвів погляд. Він похитав головою, і в цьому жесті було більше розчарування, ніж у будь-яких словах.

 - Ейрін... Твоя ненависть до його сутності, твої страхи перед монстром... вони повертають усе проти тебе. Усім відомо, як ти боялася його сили. Усім відомо, як ти противилася його поглинанню темряви. Люди шепочуться, що ти вирішила врятувати його, убивши. А Мілена... вона була поруч із ним увесь цей час. Вона перша підняла тривогу. Вона врятувала його, покликавши на допомогу.