Розділ 34. Місячні троянди та шепіт безодні

   Ніч опустилася на маєток важким, задушливим туманом. Гуркіт від’їжджаючих карет принца Дрейка та його свити ще стояв у вухах Елеонори, коли тишу коридорів прорізав перший вереск господині Майлі. Цей звук, високий і вібруючий від ненависті, змусив усіх слуг внизу втягнути голови в плечі. Елеонорі не потрібно було гадати, за ким прийдуть. Вона стояла біля кухонного столу, безглуздо дивлячись на свої тремтячі руки, поки місіс Ґрін не підійшла до неї і не прошепотіла, відвівши погляд: «Іди, дитинко. Вона вимагає тебе. Не змушуй її чекати ще довше, буде тільки гірше».

   Елеонора зітхнула. Всередині неї не було ні гніву, ні протесту, тільки бездонна утома, що висмоктувала всі сили. Вона знала, що не може просто втекти. На її зап’ясті не було видимих кайданів, але між нею та цим будинком існував похмурий зв’язок. Її предки служили тут поколіннями, і якась магічна клятва, запечатана кров’ю у старих сувоях, утримувала її тут міцніше за залізні ланцюги. Вона була власністю цього дому до свого останнього подиху, і цю таємницю зберігали лише стіни маєтку та сама родина господарів.

   На неслухняних ногах дівчина піднялася на другий поверх. Кожен крок по багатому килиму здавався їй кроком на ешафот. Вона завмерла перед дверима покоїв Майлі і заледве встигла торкнутися дерева кісточками пальців, як двері відчинилися з такою силою, що вдарилися об стіну.

   Майлі не стала витрачати час на слова. Її рука, унизана каблучками, вчепилася в густе волосся Елеонори. З різким ривком вона затягла служницю всередину кімнати. Елеонора не втрималася на ногах і рухнула на коліна, болісно вдарившись об паркет.

 - Ти! Брудне, нікчемне поріддя гріха! - голос Майлі зірвався на шипіння. - Ти посміла осквернити його своїм поглядом! Ти думала, я не помітила, як ти витріщалася на принца? Як ти впала на нього, наче остання дівка з портового шинку?

   Свист батога розітнув повітря перш ніж Елеонора встигла усвідомити загрозу. Перший удар припав на спину, розсікаючи тонку тканину сукні. Біль був сильним, він спалахнув у мозку білим полум’ям, вибиваючи повітря з легень.

 - Господине... це був нещасний випадок... - прохрипіла Елеонора, намагаючись закрити голову руками. - Ви самі підставили...

   Другий удар припинив її виправдання. Майлі шмагала її з усією пристрастю ураженого самолюбства. Браслет на її зап’ясті блищав зловісним багрянцем, підживлюючись люттю господарки. Мілена, прихована під личиною Майлі, насолоджувалася кожним скриком кузини. У цьому світі вона була богинею, а та, хто колись була її суперницею, пилом під ногами.

 - Мовчати! - кричала Майлі. - Ти зажадала того, хто належить мені за правом! Ти, чий уділ чистити каміни та обгризати кістки на кухні! Запам’ятай: якщо ти ще бодай раз покажешся на очі принцу Дрейку, я не просто відшмагаю тебе. Я заб’ю тебе до смерті власними руками і закопаю на задньому дворі серед бур’янів, де тобі й місце! Ніхто не шукатиме служниці, Елеоноро. Ти ніщо.

   Майлі кинула батіг на ліжко і важко задихала, дивлячись на дівчину, що скорчилася на підлозі, з неприхованою огидою.

 - Завтра вранці ти з’явишся до мене свіжа і готова до роботи. Якщо на твоєму обличчі буде бодай слід від сліз, я почну все спочатку. І не здумай скаржитися місіс Ґрін чи комусь іще. Тобі не жити, якщо відкриєш рота. А тепер іди геть! Але перш ніж...

   Майлі підійшла до вікна, дивлячись на ліс, що темнів.

 - Вирушай до лісу. Мені потрібні нічні троянди до ранкової ванни. Я маю сяяти і пахнути як богиня для свого майбутнього чоловіка, коли він повернеться завтра. Збери повний кошик. І не повертайся без них.

   Елеонора піднялася, заточуючись. Усе тіло нило, по спині струменіло щось тепле й липке, і кров просочувала сіру тканину сукні. Вона не сміла підняти очей. Вклонившись так низько, як тільки могла, вона вийшла з кімнати.

   На кухні було тихо. Лише цвіркун сюрчав у кутку. Елеонора підійшла до цебра з водою і почала змивати кров із шиї та рук. Слуги, які сиділи за довгим столом, проводжали її жалібними, повними співчуття поглядами, але ніхто не підійшов. Страх перед Майлі був сильнішим за жалість. Тиша в цьому домі завжди була співучасницею злочинів.

   Елеонора підхопила плетений кошик, накинула на плечі старий, протертий до дірок плащ і вийшла через задні двері. Нічне повітря було холодним і вологим, воно одразу ж пробралося під одяг, обпікаючи свіжі рани. Дівчина йшла стежкою, що вела вглиб лісу, до озера.

   Це місце вона знайшла місяць тому. Озеро, приховане в кільці вікових верб, здавалося порталом в інший світ. Там росли троянди, які розпускалися тільки при світлі повного місяця. Їхні пелюстки були прозорими, наче з найтоншої криги, і виділяли аромат, здатний зцілювати або дурманити розум. Одного разу вона принесла один бутон у дім, і Майлі, яка мала чуття на магію, одразу зрозуміла цінність квітки. Відтоді збір троянд став черговою повинністю Елеонори.

   Вона йшла, спотикаючись об коріння дерев. Сльози бігли по щоках, змішуючись із нічною росою. «За що?» - пульсувало в голові. У якийсь момент, коли біль у спині став нестерпним, Елеонора зупинилася біля чорної води. Їй спала на думку страшна і заманлива думка, один крок у глибину і все закінчиться. Не буде Майлі, не буде батогів, не буде цієї вічної, тяжкої тиші. Втопитися в холодному озері здавалося визволенням.

   Але ноги самі несли її далі. Вона вийшла до озера. Вода в ньому підсвічувалася зсередини примарним блакитним сяйвом. На березі, серед каміння, усипаного сріблястим мохом, пишно цвіли кущі нічних троянд. Вони мерехтіли, розкриваючи свої чашечки назустріч місяцю. Елеонора опустилася на коліна перед найближчим кущем. Її пальці тремтіли.

 - Пробачте мене... - прошепотіла вона, звертаючись до квітів, як до живих істот. - Мені доводиться завдавати вам болю, щоб угамувати його в собі.

   Вона зірвала кілька бутонів. Раптово один із них вислизнув із її рук і впав у воду. Озеро миттєво відгукнулося, по поверхні пішли золотисті круги, а вода заіскрилася. Елеонора, ведена інстинктом, зачерпнула пригорщу цієї світлої вологи і приклала до своїх ран на плечах і шиї.