Розділ 32. Вир забуття

   П’ять днів самотності у величезному, гулкому замку перетворилися для Ейрін на нескінченні тортури тишею. Час ніби завмер, ставши липкою смолою, крізь яку їй доводилося продиратися кожну секунду свого існування. Рейвен поїхав, не залишивши ні чітких термінів, ні обіцянок, ні навіть одного теплого погляду на прощання. Його холодність у день від'їзду пекла її серце сильніше за найлютіший мороз. А присутність Мілени поруч із ним у кареті була подібна до отрути, яку кузина крапля за краплею вливала в її душу.

   Ейрін не знаходила собі місця. Вона годинами блукала садом, де ще нещодавно вони розмовляли з Рейвеном. Торкалася кінчиками пальців дерев, ніби намагаючись намацати залишки його магічного сліду. У голові роїлися сотні лякаючих думок. Що, як переговори, це пастка її батька? Що, як отрута в його тілі знову прокинеться, а поруч не буде нікого, хто зможе його втримати? Або, що найгірше, що, як Мілена за ці п’ять днів остаточно переконала його у своїй відданості?

   Вечір п’ятого дня накрив гори важкими багряними хмарами. Ейрін сиділа біля вікна у своїх покоях, бездумно дивлячись на дорогу, що петляла серед скель. І ось, коли тіні стали зовсім довгими, на горизонті з’явилася карета. Серце дівчини пропустило удар, а потім забилося частіше, віддаючись гулкою луною у вухах. Вона так довго чекала цього моменту, так часто репетирувала свою промову. Але, коли побачила знайомі герби на дверцятах, сили раптово покинули її.

   Замість того, щоб бігти вниз, назустріч, вона завмерла, вчепившись пальцями в тканину своєї сукні. Страх і невпевненість скували її рухи. Що вона побачить у його очах? Байдужість? Чи, можливо, ніжність, призначену не їй? Вона сиділа в напівтемряві кімнати, намагаючись зрозуміти, чого ж насправді бажає її серце. Чи кохає вона його настільки, щоб пробачити цю холодність? Чи її веде лише страх перед майбутнім, яке вона зобов'язана змінити?

   Пролунав негучний, чіткий стукіт у двері.

 - Увійдіть, - видихнула Ейрін, намагаючись надати голосу твердості.

   На порозі з’явився Раміз. Воєначальник виглядав виснаженим, його обладунки були вкриті дорожнім пилом, але погляд залишався ясним і прямим. Він вклонився, торкнувшись рукою серця.

 - Панно Ейрін. Його високість повернувся. Він чекає на вас у своєму кабінеті. Негайно.

   Дівчина підхопилася, наче від удару. Усі сумніви миттєво відступили на задній план. Вона швидко поправила волосся, розгладила складки сукні і, не сказавши ні слова, рушила слідом за Рамізом довгими коридорами замку.

   Коли важкі дубові двері кабінету відчинилися, Ейрін на мить завмерла на порозі. У кімнаті панував напівморок, який освітлювали лише кілька магічних ламп. Рейвен сидів за масивним столом, що був буквально завалений сувоями, картами та листами. Він щось зосереджено писав, не піднімаючи голови. А поруч із ним, схилившись так низько, що її шовкові локони ледь не торкалися его плеча, стояла Мілена. Вона з м’якою, торжествуючою усмішкою наливала йому чай у порцелянову чашку, щось украдливо нашептуючи.

   Ейрін відчула, як усередині неї закипає холодна лють. Картина була занадто домашньою, занадто правильною у своїй неправильності. Вона різко розвернулася, збираючись піти.

 - Пробачте, бачу, ви зайняті. Я зайду пізніше, - кинула вона через плече.

 - Стій, - голос Рейвена змусив її завмерти на місці.

   Він нарешті підвів погляд від паперів. Його очі, сірі й глибокі, впилися в її обличчя. У них читалися труднощі й утома, але й щось таке, що змусило гнів Ейрін трохи вщухнути. Він перевів погляд на кузину.

 - Мілено, йди. Ти зробила все, що було потрібно. Залиш нас.

   Мілена ображено піджала губи, її очі на мить спахнули недобрим вогнем, але вона швидко впоралася з собою. Проходячи повз Ейрін, вона знову розпливлася в нудотній, отруйній усмішці, ніби говорячи: «Я була з ним усі ці дні, а ти ні». І двері за нею зачинилися з тихим клацанням.

   Ейрін стояла посеред кімнати, не піднімаючи погляду. Вона дивилася на візерунки килима, відчуваючи на собі його важкий зір.

 - Підійди до мене, - тихо попросив Рейвен. - Подивися на мене, Ейрін.

   Вона повільно підняла голову, і серце її здригнулося. Він виглядав знеможеним, під очима залягли тіні, шкіра здавалася бліднішою, ніж зазвичай, а в куточках губ залягла гірка складка. Але коли їхні погляди зустрілися, він раптом усміхнувся, не тією хижою усмішкою, до якої вона звикла, а щиро і майже з полегшенням.

   Рейвен підвівся з-за столу і в два кроки скоротив відстань між ними. Перш ніж вона встигла щось сказати, його сильні руки охопили її за талію, притискаючи до себе. Ейрін уткнулася обличчям у його плече, вдихаючи знайомий запах хвої та тієї самої терпкої магії, яка була частиною його сутності.

 - Я радий, що ти залишилася, - прошепотів він їй у волосся. - Радий, що ти дочекалася мене, попри мої слова. Те, що я не взяв тебе з собою... так було потрібно. Ти просто повинна мені довіритися, Ейрін. Бодай один раз.

   Вона трохи відсторонилася, дивлячись йому в очі.

 - Ти не взяв мене, тому що там було небезпечно? Ти боявся за мене?

   Рейвен кивнув, його обличчя стало серйозним.

 - Я не боявся за життя служниці. Про Мілену я міг не думати, вона була лише інструментом. Але якби ти поїхала зі мною... я б не зміг зосередитися на справах. Кожну секунду я б думав про те, де ти, чи не загрожує тобі біда, чи не дивиться на тебе хтось не так. Мої почуття до тебе, це моя найбільша сила і моя найбільша слабкість. Там, серед ворогів, я не міг дозволити собі бути вразливим.

   Він замовк, підбираючи слова, а потім його голос став ще нижчим і таємничішим.

 - У цій поїздці я зустрів людину. Старого самітника, який колись служив моїй матері. Він один із небагатьох, хто знає секрети нашого роду. Він сказав, що монстр, який живе в мені, це не просто прокляття, а вибір, який я роблю щодня. І щоб визначити мою справжню долю, є лише один шлях. Випробування.