Глава 14. Сліди

Батько мовчки дивився на землю.

Я присів поруч.

На вологому ґрунті чітко виднілися десятки слідів.

Великі.

Малі.

Одні були від важких військових черевиків.

Інші — від звичайних кросівок.

— Тут пройшло багато людей, — сказав я.

— Не просто людей.

Батько провів рукою трохи далі.

— Подивись уважніше.

Я нахилився.

Поруч із відбитками ніг були глибокі борозни.

Наче хтось тягнув по землі щось дуже важке.

— Візок?

— Можливо.

Василь підійшов ближче.

— Або причіп.

Батько підняв голову.

— У будь-якому разі вони були добре підготовлені.

Мама насторожено озирнулася.

— Думаєте, вони ще десь поруч?

Ніхто не відповів.

Ми рушили слідами.

Ліс ставав густішим.

Сонце майже не пробивалося крізь високі сосни.

Минуло близько години.

Нарешті дерева почали рідшати.

Попереду відкрилася велика галявина.

Посеред неї стояли залишки табору.

Згасле багаття.

Кілька консервних банок.

Порожні пластикові пляшки.

Саморобна лавка з колод.

— Вони були тут недавно, — тихо сказав Василь.

Попіл у багатті ще був теплим.

Батько повільно обійшов табір.

Жодної людини.

Жодного тіла.

Ніби всі просто зникли.

Я вже хотів підійти до багаття, коли почув знайомий звук.

Глухий гуркіт двигуна.

Усі миттєво пригнулися.

За деревами повільно рухався великий військовий бронеавтомобіль.

На його борту ще виднівся український прапор.

— Наші? — прошепотів я.

Батько не поспішав відповідати.

Він уважно дивився вперед.

— Не знаю...

Машина зупинилася приблизно за сто метрів від табору.

Двері відчинилися.

Назовні вийшли озброєні військові.

Але поводилися вони дивно.

Один із них одразу наставив автомат у бік лісу.

Інший швидко перевіряв навколишню територію.

Було видно, що вони бояться не менше за нас.

Батько повільно прошепотів:

— Не виходьте. Спочатку подивимося, хто вони і що шукають.

Ми мовчки спостерігали.

І раптом із іншого боку галявини пролунав автоматний черговий постріл.

Військові миттєво розвернулися.

Хтось стріляв у них із лісу.