Глава 9. Важкий вибір

Я дивився на пораненого солдата й не міг відвести погляду.

Він був старший за мене лише на кілька років.

Брудна форма, подряпане обличчя, тремтячі руки.

Він не був схожий на чудовисько.

Він був схожий на людину, якій страшно.

— Будь ласка... — ледве вимовив він. — Не залишайте мене...

Я зробив крок уперед.

— Ми повинні допомогти.

— Назад, — різко сказав батько.

— Але...

— Назад!

Я завмер.

Батько присів біля військового, не підходячи надто близько.

— Як давно тебе вкусили?

Солдат мовчав.

— Відповідай.

— Годину... може... трохи більше...

Батько заплющив очі.

— Інші?

Солдат важко ковтнув.

— Усі... Вони всі... мертві...

Він говорив уривками, ніби кожне слово забирало сили.

— Ми їхали до райцентру. Думали, що стримаємо натовп... Але вони були всюди... Люди кусали людей... Потім свої почали нападати на своїх...

Він раптом схопив мене за рукав.

— Не їдьте туди...

Його рука тремтіла.

— Там уже пекло...

Я подивився на батька.

— Може, ми хоча б перев'яжемо рану?

Батько мовчав.

Потім повільно похитав головою.

— Якщо це те саме, що ми вже бачили... перев'язка нічого не змінить.

Солдат усе зрозумів.

Він опустив голову.

— Значить... це кінець...

Його голос був майже нечутний.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Навіть вітер стих.

Потім солдат повільно зняв із шиї металевий жетон.

— Якщо колись... знайдете моїх батьків...

Він простягнув його батькові.

— Передайте... що я... не втік...

Батько мовчки взяв жетон.

— Обіцяю.

Солдат слабо усміхнувся.

— Дякую...

Ми повернулися до машини.

Я ще раз озирнувся.

Він сидів, притулившись до колеса вантажівки, і дивився в небо.

Коли ми рушили, він навіть не підняв руки.

Майже хвилину ніхто не промовив ні слова.

Раптом позаду пролунав один-єдиний постріл.

Я здригнувся.

Не знаю чому...

Але я не озирнувся.

Мені було страшно побачити те, що вже й так зрозумів без слів.

Батько міцніше стиснув кермо.

— Запам'ятай, — тихо сказав він. — У цьому світі не завжди існує правильне рішення. Іноді є лише менш страшне.

Я мовчки кивнув.

Тоді я ще не знав, що саме ці слова залишаться зі мною назавжди.