Глава 6. Постріли в темряві

Я схопився зі стільця.

Постріли ще луною котилися селом.

Мама теж почула їх.

— Це... це ж у Івана...

Вона підвелася, але я жестом зупинив її.

— Не виходь.

Минуло кілька хвилин.

Кожна секунда тягнулася нескінченно довго.

За вікном шумів дощ.

Я дивився в темряву, намагаючись побачити хоч якийсь рух.

Нічого.

Раптом двері відчинилися.

На порозі стояв батько.

Його куртка була мокрою, а обличчя — неприродно блідим.

Він мовчки зачинив двері, поставив рушницю біля стіни й повільно сів на стілець.

— Тату... що сталося?

Він довго не відповідав.

Потім тихо сказав:

— Це вже не хвороба.

У кімнаті запала тиша.

— Іванова дружина напала на нього. Вкусила за руку. Ми намагалися її стримати... але вона ніби не відчувала болю.

Мама прикрила рот долонею.

— А Іван?

Батько опустив очі.

— Він вижив. Але його забрала швидка... якщо вона взагалі доїде.

Я відчув, як усередині все стислося.

— А постріли?

Батько повільно подивився на рушницю.

— Це стріляв я.

Мама заплакала.

Я не знайшов жодного слова.

За кілька хвилин батько підвівся.

— Завтра зранку їдемо.

— Куди?

— Не знаю. Але залишатися тут більше не можна.

Він почав складати речі.

Не все.

Лише найнеобхідніше.

Консерви.

Воду.

Ліхтарики.

Запасні батарейки.

Ніж.

Сірники.

Аптечку.

Я теж дістав свій рюкзак.

Раптом у будинку знову з'явилася електрика.

Світло спалахнуло лише на кілька секунд.

Телевізор увімкнувся сам.

На екрані сидів ведучий новин.

Виглядав він виснаженим.

— Якщо ви бачите цей ефір... залишайтеся вдома... уникайте будь-яких контактів із зараженими... не намагайтеся їх стримувати голими руками...

Картинка різко засніжила.

Потім на екрані на мить з'явився коридор студії.

Хтось кричав.

Пролунав постріл.

Зображення обірвалося.

Екран став чорним.

Світло знову згасло.

Ніхто з нас не промовив ані слова.

Усі зрозуміли одне.

Держави, яка ще вчора здавалася непорушною, більше не було.

І тепер кожен мав виживати сам.