Глава 1. Звичайний день

Волинська область.

6:43 ранку.

Будильник задзвенів так само, як і сотні разів до цього. Я вимкнув його ще до другого сигналу й кілька секунд дивився в стелю. За вікном співали птахи, а сонце тільки починало освітлювати подвір'я.

Здавалося, це буде ще один звичайний літній день.

Я підвівся, натягнув спортивні штани й вийшов надвір. Роса вкривала траву, повітря було прохолодним. На сусідньому подвір'ї гавкав собака, а десь неподалік загуркотів трактор.

— Уже встав? — почувся голос батька.

— Так.

— Поснідай, а потім допоможеш із дровами.

— Добре.

На кухні мама вже поставила чайник.

— Не забудь телефон зарядити. Знову вчора лишив його майже розрядженим.

— Та пам'ятаю.

Я сів за стіл і відкрив новини. Зазвичай там були політика, погода чи ДТП. Але цього разу стрічка рясніла дивними заголовками.

«У кількох містах зафіксовано випадки незрозумілої агресії.»

«Поліція просить громадян не наближатися до людей із явними ознаками важкого захворювання.»

Я лише фиркнув.

— Знову журналісти шукають сенсацію...

Телефон завібрував.

У чаті друзів уже сипалися повідомлення.

«Бачили відео?»

«Якийсь чоловік вкусив поліцейського.»

«Фейк.»

«Та ні, вже по всіх каналах показують.»

Я відкрив ролик.

На екрані чоловік у закривавленому одязі кидався на людей. Поліцейські кричали, намагаючись його відтягнути, але він ніби не відчував болю.

Відео обірвалося.

— Що там? — запитала мама.

— Та якийсь дивний напад. Напевно, наркоман.

Вона лише знизала плечима.

За годину ми вже складали дрова. Сонце піднялося вище, спека поступово накривала подвір'я.

Раптом задзвонив телефон батька.

Він відповів і мовчав майже хвилину.

— Що сталося? — запитала мама.

Батько повільно опустив телефон.

— Кажуть... у районному центрі людей просять не виходити з дому. Причину не пояснюють.

Ми переглянулися.

У ту саму мить десь далеко пролунав протяжний звук сирени.

Я ще не знав, що це був останній по-справжньому спокійний день у моєму житті.