Голос був його власний, і від цього хотілося вигризти собі горло.
Скляний чув його так, як чують себе крізь кістки черепа: та сама хрипота, той самий надлам наприкінці слова. Чужою була тільки інтонація, рівна й лагідна, як у того, хто вкладає дитину спати.
— Повертайся, — повторив Свідок. — Ліжко ще тепле.
Довга біла рука ковзнула в щілину між дошками. На пальцях не було ні нігтів, ні суглобів, і гнулися вони, мов мокра мотузка. Вони намацали щиколотку Скляного й зімкнулися на ній.
[Протокол повернення: ініційовано.] [Пошук активного запису сну… пошук…]
Йому раптом захотілося позіхнути. Повіки налилися вагою, тіло обм'якло й потяглося до землі, наче земля була периною. Десь у глибині спини засвербіло знайоме, давнє: холодна рідина, скло над обличчям, тиша. «Так буде простіше, — шепнуло щось. — Там нічого не болить».
Ірса вистрелила впритул. Болт пройшов крізь біле зап'ясток, наче крізь дим, і з глухим стуком увігнався в колесо. Рука навіть не здригнулася.
— Вен-ну! — гаркнула вельта й ударила його ліктем у скроню. — Не спи, Скляний! Не смій спати!
Біль прочистив голову. Він ухопив арматуру й рубонув по білій руці раз, удруге. Залізо входило, як у теплий віск, а ранки затягувалися, ще не встигнувши розкритися. Свідок потягнув його рівно, без ривка, з терплячою силою припливу. Дошки обдерли Скляному спину, і він опинився на землі під багряним вечірнім небом.
Тяглові звірі заревли всі разом і позадкували, гуркочучи панцирами. Стерті тармаки сиділи в колі й навіть не повернули голів.
Свідок схилився над ним. Щілина в обличчі-яйці розкрилася ширше, і крізь ребра проступив вогник. Блідий промінь упав просто на кулак Скляного, у якому той досі стискав шнурок із диском.
Світло розкололося.
Віяло барв ударило з диска вгору: червоне, золоте, зелене, синє. Воно лягло на гладке обличчя Свідка, наче хтось ляснув по ньому мокрою ганчіркою, розмальованою веселкою. Свідок завмер. Зі щілини замість голосу Скляного полилося інше: гортанне бурмотіння тармаків, чиясь лайка, старечий кашель і плач дитини. Голоси налазили один на один, як риба в сітці, яку щойно витягли з води.
[Сяйний диск: виявлено сумісне джерело.] [Запис… 2%… 6%… 9%…]
Диск у долоні розжарився. Скляний не розтиснув пальців, хоч шкіра шипіла. Райдужний промінь, що проходив крізь вогник, вихопив серед ребер тонку тінь, і на ній проступила біла риска. Це був не сам вогник, а тріщинка в ребрі над ним, ледь помітна, мов волосина на порцеляні.
[Удар у слабке місце: вразливу точку виявлено.]
Він ударив знизу, як учора бив шкребуна, і навалився всією вагою.
Ребро дзенькнуло й розсипалося. Вогник смикнувся, наче полум'я свічки, коли відчиняються двері. Свідок не закричав, бо кричати йому було нічим. Він почав осідати, втрачаючи зріст, ніби з нього виймали кістки, обвис, як мокре простирадло, і нарешті розсипався білими пластівцями, схожими на сніг. Скляний ніколи не бачив снігу, але знав, що він саме такий.
Вогник відірвався від купки пластівців, повисів мить над нею, мовби роздивлявся, а тоді метнувся на північ і згас серед хмар.
[Свідка розвоплочено. Ядро відкликано до джерела.] [Ціль не знищено. Досвід: 0.]
Скляний лежав на спині й дивився на розколотий місяць, що проступав крізь іржаве небо. Сміх вирвався з нього сам, сухий і хрипкий.
— Нуль, — сказав він. — Я вбив його, а воно каже: нуль.
— Ти не вбив, — Ірса стояла над ним, і арбалет у її руках тремтів. — Ти відправив його додому. І тепер він розповість, що бачив.
Найстарший тармак кліпнув.
Вони помітили це водночас. Скляний підвівся на ліктях, Ірса обернулася, і обоє застигли. Тармак з обламаним рогом, з чиєї шиї Скляний зняв диск, повільно, ніби вперше, опустив повіки, а потім підняв їх знову. Груди йому здіймалися дедалі рідше, з довгими паузами, наче тіло вже забувало, навіщо це робити.
Диск у руці Скляного досі був теплий. Він не знав, що робить, але знав, що робити треба саме це. Він підповз до тармака на колінах і притулив диск йому до лоба, туди, де шкіра-кора колись мала зморшки.
Райдужне світло всоталося в шкіру, як вода в пісок.
[Фрагмент запису розпізнано. Ідентифікатор власника збігається.] [Повернути? Так.]
Він не встиг подумати «так», але інтерфейс, видно, прочитав це в ньому раніше за нього самого.
Між бровами тармака проступила зморшка, одна, глибока, як рівчак після дощу. Вузькі очі вперше подивилися не вперед, а на Скляного.
— Гурм, — прогуркотів тармак, і голос у нього був як каміння, що котиться схилом. — Гурм Кам'яний Ріг. Я… а мої? Де мої?
Ірса відвела погляд. Скляний мовчав.
Тармак повів очима по колу, по гладеньких обличчях своїх синів чи братів, і зморшка між бровами поглибшала. Важка рука піднялася й ухопила Скляного за зап'ясток, просто над обідком із цифрами.
— Сплячий, — сказав Гурм без подиву, наче впізнав давнього знайомого. — Не йди на Брід. Вони там уже. Білі. Стоять на торгу й чекають, хто прийде…
Груди тармака піднялися востаннє й більше не опустилися. Пальці на зап'ясті Скляного не розтиснулися, і йому довелося відгинати їх по одному.
Ірса присіла поруч. Мовчки висмикнула з гребеня одну намистину, темну, з кістяною прожилкою, і вклала її мертвому тармакові між губ.
— Щоб йому було чим заплатити біля криниці, — пояснила вона, не дивлячись на Скляного. — У нас так роблять. Тармаки, може, й не роблять. Але він повернувся з іменем, тож нехай має й монету.
Скляний не відповів, бо в голові в нього знову пішли брижі.
[Під час запису виявлено додатковий фрагмент.] [Позначка: 0413.] [Доступ: заблоковано. Причина: ▓▓▓▓▓▓.]
І крізь брижі, на один удар серця, він почув жіночий голос. Утомлений, теплий, із легким шурхотом, наче говорили крізь шар піску: