Попіл першого світу

Не будити до

Спершу був холод. Не той, що кусає шкіру, а глибинний, що живе в кістках і пам'ятає, скільки часу там провів. Потім прийшов звук: тонке надтріснуте дзижчання, ніби десь над головою конала комаха завбільшки з будинок.

Він розплющив очі й побачив скло. Мутне, вкрите сіткою тріщин, воно нависало за долоню від обличчя, і крізь нього сочилося бліде зеленкувате світло. Він спробував вдихнути, і груди обпекла густа гірка рідина. Тіло зігнулося саме, без його волі. Коліна вдарили в скло раз, удруге, і щось хруснуло: чи то скло, чи то кістка.

Третій удар вибив кришку. Він перевалився через край, упав на підлогу й довго вивергав із себе ту рідину разом з останнім теплом.

Потім лежав. Під щокою відчувався метал під таким товстим шаром пилу, що в ньому лишився відбиток обличчя.

«Хто я?»

Питання прийшло не словами, а порожнечею там, де мала бути відповідь. Він шукав хоч щось: ім'я, місто, обличчя матері. Натрапляв лише на гладеньку стіну, схожу на те скло.

І тоді перед очима засвітилися літери.

[Носія виявлено.] [Відновлення нейронного зв'язку… 4%… 11%… збій.] [Активовано режим аварійної синхронізації.]

Він махнув рукою, ніби відганяв мошку. Літери не зникли. Вони висіли не в повітрі, а десь у самому погляді, і куди б він не дивився, пливли разом із ним.

[Ім'я: —] [Раса: людина] [Рівень: 1] [Клас: недоступно] [Сила: 4 | Спритність: 5 | Витривалість: 3 | Сприйняття: 6 | Воля: 9] [Особлива властивість: Чиста сторінка. Ваша пам'ять порожня. Порожнє можна заповнити.]

— Чиста сторінка, — прохрипів він, і власний голос здався йому чужим, надто низьким і надто старим.

Він підвівся на лікті. Зал тягнувся в обидва боки далі, ніж сягало світло. Уздовж стін рядами стояли капсули, такі самі, як його. Всі розбиті. Всередині, на дні, лежали купки сірого праху з уламками кісток, а в одній капсулі вцілів череп, повернутий до нього порожніми очницями. Тільки його кришка була вибита зсередини.

На боці капсули тьмяніла металева табличка. На ній ледь проступав малюнок: блакитне коло з білими завитками, схоже на око, яке хтось колись дуже любив. Під малюнком ішли кутасті знаки, і він, не розуміючи як, прочитав їх:

«…ЗБЕРЕЖЕННЯ. СЕКТОР 7. НЕ БУДИТИ ДО…»

Решту випалило, лишилися тільки оплавлені краї.

На лівому зап'ясті, просто під шкірою, темнів тонкий металевий обідок із чотирма цифрами: 0413. Він потер його, але обідок не зсувався, ніби виріс разом із кісткою.

Сходи нагору знайшлися наприкінці залу. Вони були вкриті іржею й місцями обвалені, тож останні кілька прольотів він дерся по скрученій арматурі, обдираючи долоні. Коли він протиснувся крізь щілину в бетонній плиті, світ ударив йому в обличчя вітром і запахом гару.

Над ним висіло сонце. Величезне, багряне, втомлене, воно займало чверть неба й гріло не більше, ніж жаровня в далекому кутку кімнати. Небо мало колір старого синця. Високо в ньому біліло щось, схоже на розколоту навпіл тарілку: дві половини місяця, а між ними пояс уламків, що мерехтів, мов дорога з битого скла.

Він знав, що місяць має бути цілим. Не пам'ятав звідки, але знав це так само певно, як те, що вогонь пече.

Довкола, наскільки сягало око, тягнулися руїни. Вежі з почорнілого скла й рудого металу стирчали з землі під кривими кутами, наче кістки велетня, якого поховали абияк. Їх обплітав чорний мох, і де-не-де з тріщин звисали білясті гриби завбільшки з людську голову. Широку дорогу внизу засипало попелом, а з нього виступали опуклі обриси чогось, схожого на панцирі велетенських жуків.

Тиша тут була не порожня, а вичікувальна.

Скрегіт пролунав ліворуч. Звідти, з-під вивернутої плити, висунулося щось бліде й багатоколінне. Спершу показалися лапи, тонкі, як кочерги, і їх було забагато. Потім витягнулося тіло без голови: просто довга сегментована труба, що закінчувалася мокрим ротом-лійкою. Очей у створіння не було. Воно принюхалося, і лійка повільно розвернулася до нього.

[Шкребун печерний. Рівень 2.] [Загроза: висока.]

Він позадкував і намацав рукою обрізок арматури, завдовжки з передпліччя, із загостреним іржею кінцем. Шкребун кинувся вперед, клацаючи лапами по камінню, швидше, ніж мав право рухатися мертвий світ.

Перший удар він зустрів невдало. Арматура ковзнула по панцирю, лапа хльоснула по ребрах, і в боці спалахнув білий біль.

[Здоров'я: 31/50.]

Він упав, перекотився і відчув над собою кислий подих, що пахнув гнилою водою й міддю. Лійка розкрилася, і всередині закрутилися кільця дрібних зубів.

«Не туди, — шепнуло щось у ньому, холодне й зосереджене. — Між сегментами. Там, де він згинається».

Він не думав. Він ударив знизу вгору, у м'яку перетинку під лійкою, і навалився всією вагою. Арматура ввійшла з мокрим тріском. Шкребун засмикався, лапи забили по землі, одна розпанахала йому стегно, а потім створіння обвисло.

[Ви вбили: Шкребун печерний (рівень 2).] [Отримано досвід: 40.] [Нова навичка: Удар у слабке місце (1). Під час атаки ви інколи бачите вразливі точки супротивника. Шанс залежить від Сприйняття.]

Він сидів у попелі, важко дихав і дивився на свої закривавлені руки. Вони тремтіли, але тримали арматуру міцно, звично, ніби робили таке вже не вперше.

Скрегіт пролунав знову, тепер праворуч, і одразу ще з двох боків.

Перший шкребун вистрибнув із тіні вежі, і в ту ж мить у його бік зі свистом увійшов болт. Створіння крутнулося, друга стріла прибила його до землі, і з руїн долинув голос, гортанний і уривчастий:

— Кхар'ес ві тола! Вен-ну!

[Мовний модуль: адаптація… 12%… 37%…]

— …вгору! Лізь, якщо хочеш жити!

Згори, з перекошеного балкона вежі, звисала мотузка. Він ухопився за неї обома руками й поліз. Поранене стегно горіло, ребра стогнали, а знизу клацали лапи, і щось смикнуло його за п'яту. Чиїсь сильні пальці вчепилися в комір того лахміття, яке на ньому було, і рвонули вгору.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше