Глава 13. «Попіл»

Тридцятого жовтня смеркло на годину раніше, ніж мало б, а до того ще й ледве розвидни‐ 
лось. 
Імла лягла вночі, сіра й волога, без запаху, як брудна ганчірка, якою протирають стіл піс‐ 
ля поминок. Дорога з Журавлівки ховалась у ній за двадцять кроків. Я йшла її серединою, де 
колії давно вибили сухе, і рахувала кроки, бо більше рахувати було нічого. Двадцять перша 
верства. Двадцять друга. Сорок кроків до повороту, потім ще сорок. Звичка. Тепер уже не за‐ 
ради порятунку, а щоб знати, що хоч одну звичку в мене не забрали. 
Ілвара на хуторі я не будила. Він спав на лаві, біля колодязя, сидячи, загорнутий у той 
самий плащ, що вкривав Ореста, і дихав так тихо, що мені довелося нахилитись і послухати. 
Дихав. Поруч поклала другу карамельку, знайдену на дні торби, і пішла. Це теж не була подя‐ 
ка. Я вже казала. 
Віз і мерина лишила Ілварові: хай розпоряджається. Ореста лишила під горобиною. Пе‐ 
ред тим, як піти, постояла біля горбика довше, ніж мала б, і нічого не сказала, бо він би не 
витримав пафосу. Тільки торкнулась землі, там, де було його плече. 
Про домовика згадала вже за третьою верстою: що він лишився в згарищі. Хотіла повер‐ 
нутись, і не повернулась. Він був з тих, хто не ходить. Залишився там, де був дім, і чекав гос‐ 
подаря, якого вже не було, так само терпляче, як я чекала своїх. Це єдине, що я про нього ви‐ 
рішила, і більше не думала. 
* * * 
Вони озвались, щойно я відійшла від хутора. 
Перепрошую. Чи можна? 
Ліве вухо, рване, бирка. Голос рівний, ввічливий, з тим канцелярським зітханням, що ви‐ 
никає перед словом «проте». 
Перепрошую, що турбую в дорозі. Канцелярія Округу номер сім має вільну кімнату при 
Присутності. Опалюється. Харчування двічі на добу. Без зобов'язань, лише реєстрація. Ви 
будете під захистом четвертого пункту. 
А я, золотко, не питатиму, чи можна. З правого, теплим, липким, як мед, що застиг на 
підвіконні. Я просто скажу, що в Бродищі, в мене, для тебе є піч і є вовна, і є ще одна річ, 
про яку ти спитаєш сама, коли я скажу «мати». Ні? Ну, нічого, я почекаю. 
Перепрошую, це нечесно. 
Нечесно? Я лише називаю річ. 
Ви вказуєте на вразливість. 
Так це ж і є пропозиція. 
Вони сперечались у мені. Тихо, майже приязно, як два старі подружжя, що діляться од‐ 
нією ковдрою й не можуть її поділити. Я йшла й слухала. Спершу хотіла звеліти їм мовчати.Потім зрозуміла, що це не допоможе, як не допомагає казати мовчати власному серцю. Вони 
тепер були частиною мене, лівою й правою, як рука, що не питає, чи можна. 
Тоді я вирішила нічого не відповідати. 
Це виявилось важко, важче, ніж красти. Кожна лагідна пропозиція була як долоня, пок‐ 
ладена на спину: від неї тепло, від неї хочеться прихилитись, і тільки потім доходить, що її 
поклали не для тепла, а щоб спрямувати. Я знала цей прийом. У Щербана він пах інакше, але 
суть та сама: «Іди сюди, моя хороша». 
Ліва питала: До Бродища? Права: До Ломбарду? Я йшла й не вибирала. Про цю дорогу я 
знала тільки те, що в неї два кінці і на обох мене чекають. 
Вона не відповідає, сказала права. 
Мовчання не є відмовою. 
Ви вже це казали. 
Повторення належить до процедури. 
Я вперше за весь ранок усміхнулась. Криво, так, що порвалась присохла болячка на губі. 
* * * 
Хліб я вкрала по другому дзвоні, з воза пекаря, що їхав назустріч і, певно, вважав себе безпе‐ 
чним у тумані. 
Я не голодувала. У торбі лежала суха корка, тверда, як підметка, а в кишені гроші: кіль‐ 
ка гривень і жменя дрібняку. Хлібина коштувала шеляг. Я могла гукнути пекаря, покласти мо‐ 
нету на задок воза й сказати «дякую». Це була б найпростіша річ на світі. 
Я підкралась збоку, через колесо, де туман густіший, і взяла найближчу хлібину, ще теп‐ 
лу, з хрестом-надрізом. Сховала під плащ і пішла далі, а віз загуркотів, нічого не помітивши. 
Хлібина лежала під плащем, як мала жива істота. Я вдихнула. Житній запах, кисло-соло‐ 
дкий, із димком: усе, чого мені не запропонують ні в Канцелярії, ні в Ломбарді. 
— Бо не вмію інакше, — сказала я вголос. Нікому. 
Ліве вухо промовчало. Праве теж. Вони, схоже, вперше за ранок не мали що сказати. 
Мабуть, записували. 
Я вгризлась у хлібину, ще йдучи. Хліб був просто хліб, вкрадений, теплий, нікому не по‐ 
трібний, крім мене, і смакував так, як смакує тільки те, що тобі не належить. 
* * * 
Близько полудня дорога вивела мене до хутора: п'ять хат, колодязь із журавлем, тини, на кіл‐ 
ках яких сохли лозові кошики. Я попросила води. Жінка, що вийшла з відром, глянула на моє 
вухо, на хвіст під плащем, на руки, які я не встигла сховати, і довго мене оглядала, як на тор‐ 
гу оглядають худобу. Потім мовчки кивнула на сіни. Воду дала з ковша, грошей не взяла. 
— Завтра в контор закрито, — сказала вона, ніби пояснювала, чому не бере. — Нічого 
не купуй, нічого не продавай, нічого не підписуй. Діти по хатах. Ти б, дівко, не йшла далеко. 
У дворах робили те саме: знімали з ґанків усе, що можна було прийняти за запрошення. 
Хтось прибивав підкову над дверима, хтось виносив позичений горщик і ставив його за ти‐ном, щоб забрали до ночі. Люди готувалися перечекати день, коли ніхто ні до кого не прихо‐ 
дить. Мені це було знайоме: я теж усе життя чекала, коли до мене не прийдуть. 
Я вже вийшла й ішла між тинами, коли з хати гукнули, не визираючи: 
— Двері зачини! Тягне! 
Я повернулась, зачинила й тільки тоді зрозуміла, що зробила. Стояла з рукою на шорст‐ 
кій дошці довше, ніж вона того вартувала. Жінка вже пішла вглиб хати. Вона нічого не знала і 
знати не мала. 
Вона зачинила двері, зауважило ліве вухо. Занотовано. 
Золотко, ти чуєш? Вони вже й двері записують. 
Перепрошую, це процедура. 
А я б не записувала. Я б запам'ятала. 
Я пішла далі й не відповіла. 
* * * 
Надвечір імла стала рожево-сірою, як сире м'ясо, і я зрозуміла, що за мною хтось іде. Не те 
щоб уперше, але вперше вголос. 
Не йде: тягнеться. Звук був слабкий, наче хтось шкребе гілкою по щебеню, рівно, не по‐ 
спішаючи. Я зупинилась. Звук теж. Я пішла. Звук пішов за мною, з відстані кроків із двадця‐ 
ти, не ближче й не далі. 
Я довго не оберталась. Потім обернулась. 
Вона стояла посеред дороги, в мряці, в тому самому подертому одязі, підперезана мотуз‐ 
кою, за яку були заткнуті почорнілі веретена. Шість, а може, сім. Мотовило в руках. Обличчя 
жовте, без віку, очі червонясті, як у тих, хто давно не спав. 
Я стояла, вона стояла. Між нами була вся дорога, яку ми пройшли. 
Цього разу я не відвела погляду. Орест казав: не буди лихо, поки воно тихе. Воно було 
тихе, але не спало, а йшло за мною, мабуть, ще від Бродища. Недоля, біда слідочком, як спів‐ 
ають у селах, де мене ніколи не буде. 
Я могла втекти. Я знала, що вона піде. Могла продати на торгу: вони кажуть, так можна. 
Могла втопити: кажуть, теж можна, тільки вона вертається й береться за тебе міцніше. Могла 
пояснити, що в мене немає нічого, крім дерев'яного горобця, який мені не належить. Вона, 
схоже, й так це знала. 
Вона не ворухнулась. Чекала, що я скажу далі. 
— Хочеш — ходи, — сказала я. 
Жінка нічого не відповіла. Тільки повільно схилила голову, наче скрипнули несмазані 
петлі. Очі в неї вперше здалися мені майже людськими, втомленими, з тими червоними жил‐ 
ками, що бувають у тих, хто рано встає. 
Я не питала, хто вона. Не пропонувала хліба. Не продавала, не топила, не проганяла. Пі‐ 
шла далі, а вона потяглась слідочком позаду, так само, з двадцяти кроків, і вже не здавалась 
чужою. Вона була моя. За неї теж колись доведеться платити. 
* * *Я зупинилась на ніч там, де дорога піднімалась на горб і звідти видно було далеко. 
Туман тут розступався, наче хтось здіймав покривало лише для мене. Унизу, в долині, 
лежали поля, темні, зорані, безлюдні. Далі чорнів ліс. Ще далі, майже на краю неба, димів 
або чад, або перший мороз, не розібрати. Десь там було Бродище, з його Присутністю, де в 
Нижньому залі стояв стіл номер сто чотирнадцять. 
Я сіла на землю. Повільно, бо так ще ніколи не робила. Сіла спиною до дороги. 
Усе життя я сідала спиною до стіни, лицем до дверей. Орест у листі просив не сідати 
спиною до дверей. Він просив того, чого я й так ніколи не порушувала. Але тепер я сиділа 
спиною до дороги, до Недолі, що стояла десь за двадцять кроків і мовчала, і до всього, що 
могло йти за мною. Я дивилась на долину. 
Кроків не було чути. Це було дивно: стільки років слухати в спину, а тепер слухати 
тишу. Можливо, кроки були. Можливо, за мною стояла жінка з веретенами. Я не озирнулась. 
Ні, не озирнулась. Запишіть це. 
Орест навчив мене підбивати підсумок перед сном: що купила, що віддала, що лишила. 
Я розклала день на колінах, як розкладають крам. Купила: нічого, хліб не рахується. Віддала: 
листочок про Тошу, юшку з миски, яку хтось для мене зробив. Втратила те, що віддати не 
встигла: дворфа, який мене підібрав. Лишила: «Рахунок», «Свекруху», кремінь зі сталлю, мі‐ 
дяк із відбитками зубів, лист, картку, дерев'яного птаха. Сальдо не сходилося, і я вперше в 
житті не шукала помилки. Помилка була в самому рахунку. 
Я витягла руки й подивилась на нігті. Вже смеркалось, але чорнота видніла й так: чор‐ 
ний візерунок, що вже не закінчувався біля нігтя, а піднімався далі, до першої фаланги, тон‐ 
кими літерами, з хвостиками, як у того, хто писав, не поспішаючи й не сумніваючись. Там 
були слова. Я майже могла їх прочитати, як дитина книжку, яку їй ще не дозволили. Я не ста‐ 
ла. Не сьогодні. 
Пальці були мої. І ще чиїсь. 
Я дістала з кишені горобця. Дерев'яного, маленького, кривуватого, з одним крилом біль‐ 
шим за інше. Він лежав у долоні, як лежить те, що нічого не важить, але без чого кишеня не 
кишеня. Я не знала, чий він. Знала тільки, що не мій, що його вирізали для когось і той хтось 
його любив. «Тоша», — казала мені Жива, казали записи в моїй книжці, казав хтось у мені 
самій. Але слово було порожнє, як ніша, з якої винесли статую: стоїш, дивишся на чисте міс‐ 
це і знаєш, що воно було зайняте. 
Сто чотирнадцять. 
Я перекинула його з руки в руку. Сказала вголос, тихо, як каються тільки тоді, коли ніко‐ 
го немає: 
— Не знаю, чий ти. Але я тебе понесу. 
Ніхто не відповів. Навіть вуха. 
* * * 
Коли зовсім стемніло, в долині спалахнуло світло.Я б не звернула уваги: у полі вогні бувають, то пастухи або ті, що не хочуть, щоб їх ба‐ 
чили. Але це було жовте, рівне, не схоже на вогнище. Воно висіло низько над землею, на рів‐ 
ні ліхтаря, який несуть у руці. Було дуже далеко, далі, ніж сягає людське око, і все-таки я 
його бачила. Як бачиш на дні колодязя монету, що лежить не для тебе. 
Воно здригнулось. 
Раз, удруге, втретє. Не так, як на городищі, коли погасло на три удари серця: це було дрі‐ 
бне, часте, нервове тремтіння, наче ліхтар тримала рука, яка не слухається. Полум'я мерехті‐ 
ло, не гаснучи й не вирівнюючись, скільки я дивилась. Хвилину, дві. 
Ісидор ішов кудись без дозволу. Або з дозволу, який йому не сподобався. 
Мені не було його шкода. Я так собі й сказала: не шкода. Він подав зауваження, стер лю‐ 
дину з обліку, начепив мені нашийник і ввічливо при цьому перепросив. Але я дивилась на те 
світло й не відвертала очей, як не відвертаєш, коли по той бік вулиці йде чужий собака без го‐ 
сподаря. 
Потім світло погасло, і я залишилась у темряві з двома голосами, однією Недолею та од‐ 
ним дерев'яним птахом. 
Перепрошую, озвалось ліве вухо, тихо. Чи можна буде запитати завтра? 
Завтра Закриття книг, золотко, озвалось праве. Усі вдома. Ніхто нікого не чіпає. На‐ 
віть ми. 
Це правда. Тридцять перше. Закритий день. 
Отже, є день на роздуми. 
Перепрошую? 
Та ні, це я так. До завтра. 
Я лягла на бік, підтягнувши коліна, на холодну землю. Плащ пах сирістю, а недоїдену 
половину хлібини я тримала під пахвою, як дитину. Десь віддалік шурхнула гілка: жінка з ве‐ 
ретенами, мабуть, теж присіла спочити. Я порахувала виходи: два. Або жодного. Я вже не 
знала, що з того правда. 
У іншій кишені лежала чорна картка з оплавленим краєм і рогатим знаком. Я не викину‐ 
ла її на хуторі. Я не знала чому. Можливо, тому, що викидати чужу пропозицію, не прочитав‐ 
ши, теж було б борг. Можливо, тому, що вона була тепла, і це єдине тепло, яке я могла взяти, 
нікому не заплативши. Я не збиралась приходити. Я лише не хотіла, щоб двері, в які я не піду, 
були зачинені остаточно. 
Лист Ореста лежав у кишені, складений учетверо. Я його вже не розгортала. Я знала 
його напам'ять, хоч і не пам'ятала першої ночі: юшку, миску між колінами, тридцять хвилин 
мовчання. Раптом подумала, що, може, воно й на краще. Не можна втратити того, що вже від‐ 
дала. 
Я майже повірила. 
Але камінь на душі лежав там, де й лежав. Не тиснув, не ріс: просто був, як камінь у ни‐ 
рці людини, яка про нього знає й удає, що його нема. Я не знала, що він означає. Знала тіль‐ 
ки, що з таким каменем не встанеш, не спитавши дозволу, а питати дозволу було ні в кого. 
Їх двоє, вони мають право голосу, і обоє чекають, коли я заговорю.Я лежала й дивилась у небо, де не було ні зірки, ні місяця, тільки сірість, що темнішала, 
і слухала, як далеко, за горбом і туманом, б'ють дзвони, що завтра закриють книги. 
Завтра нічого не відбудеться. 
Але завтра, на межі двох днів, у графі біля мого імені з'явиться слово. 
У мене вже був на нього рахунок.