Глава 12. «Ціна»

Орест лежав на возі, накритий Ілваровим плащем, і виглядав менш мертвим, ніж я чекала. Це 
була його остання хитрість: навіть тепер він здавався людиною, що просто ліг прикинути ко‐ 
шторис. 
Наш віз, лишений біля вітряка, хтось із хутора Журавлівка, що на сухому краю боліт, 
уже прибрав до свого двору. Ілвар викупив його в чоловіка, який не питав, навіщо дроу віз, 
мерин і труп. Коштувало це шість гривень і мовчання. Гривні були мої, з того, що лишилось 
від торби Воронівки: Ілвар заплатив наперед зі своїх, а мої взяв потім, без слова, що вже було 
чимось на кшталт вироку. 
Ореста він привіз на городище ще двадцять шостого: той рип за валом був його. Назад 
до хутора ми їхали весь день двадцять сьомого й поховали його надвечір, на узліссі за хуто‐ 
ром, під горобиною, бо інших дерев там не було. Ілвар копав. Я не просила, він не питав, узяв 
у господаря лопату й копав, у сорочці, з закоченими рукавами, і клеймо на його правому пе‐ 
редпліччі було добре видно: чорний знак, стертий часом і шкірою, як штамп на старій мішко‐ 
вині. Він не ховав його, і я вперше зрозуміла, що він його й не ховав ніколи; то тільки рукави 
були довгі. 
Обмивала Ореста я сама. Ілвар відвернувся, мені навіть не довелося казати. Тіло було 
важке й холодне, як усе, що намагається не належати тобі. Опік на лівому боці був чорний, 
липкий; запах я пам'ятатиму довго, хоч хотіла б забути його першим. Біле око не закрилось, 
воно й живе не закривалося до кінця. Друге, каре, я закрила пальцями. Чорнота під моїми ні‐ 
гтями, ця нова, висока, лягла на його повіку візерунком, і мені довелося витерти. 
У жилетці, у внутрішній кишені, де він ховав цибулю, лежав складений учетверо папір. 
Цибулі там не було, тільки лушпиння. Лупу на ланцюжку я поклала йому в праву руку, бо 
ліва обгоріла. Мідяк із відбитками його зубів лишила собі. Він би сказав, що це нерозумно. 
Він би сказав, що в мене є вагоміші активи. Він би помилився, але я б йому цього не сказала. 
Ми закопали його до смерку. Ілвар стояв з непокритою головою, без окулярів, і світложовті очі мружились від сірого вечора. Я нічого не сказала. Ніхто не заборонив мені говори‐ 
ти, просто не було чого. 
— Він не сердився, — обізвався Ілвар тихо, коли земля вже лягла рівно. — Наприкінці. 
— Ти не знаєш. 
— Ні, — погодився він. — Не знаю. 
Я пішла до хутора. 
* * * 
Господар дав нам клуню. Я лягла біля воріт, спиною до стіни, обличчям до виходу, бо так ля‐ 
гала все життя, і розгорнула аркуш при сальній свічці.Першу сторінку, про скриню й наводку, я прочитала ще над тілом, коли знайшла папір. 
Почерк на звороті той самий, але писали його в кілька заходів, різними чорнилами, густо й 
нерівно. Перший рядок був сухий, як кістка: 
Тепер про те, що не поміщається. 
Ти спитаєш, навіщо це писати: ти ж не читаєш, якщо не треба. Так от: треба. Бо я 
не знаю, що в тебе заберуть, а що лишать. Я хочу, щоб принаймні один з нас пам'ятав пер‐ 
шу ніч. Я був там. 
Це було дев'ять років тому, наприкінці листопада. Ти сиділа під нашою вивіскою, на 
ящику з-під цвяхів, худа, як голка, у мокрому, й ліве вухо в тебе було надірване, зажило абияк, 
з бруду й струпів не розібрати. На мене ти не дивилась. Дивилась на двері, на вікно й на мої 
руки. Я одразу зрозумів, що рахуєш. 
Я сказав: «Ходи». Ти встала і пішла. Не за мною: позаду, трохи збоку, щоб у мене була 
спина, а в тебе вихід. Спершу я образився. Потім зрозумів, що так і треба. 
Удома мій домовик виштовхав із-за печі миску. Риб'яча юшка з цибулею, учорашня, про‐ 
гріта. Ти їла двома руками, не стукала ложкою й не дивилась у миску: дивилась на двері. До‐ 
їла, а миску не віддала, тримала під столом, між колінами. Я не відбирав. Я повернувся до 
тебе спиною, став до годинника й тридцять хвилин дивився на стрілку, щоб ти не відчувала, 
що за тобою дивляться. Годинник я того дня вже полагодив. Тож просто стояв і дивився на 
справний годинник. 
Ти сказала: «Це надовго?» 
Я сказав: «Не знаю». 
Ти сказала: «Добре. Тоді я порахую виходи». 
І порахувала, вголос: двері, вікно, димохід, люк. Четвертий був під мішками з цибулею, і 
я сам про нього майже забув. 
Потім ти заснула сидячи, в кутку, спиною до стіни, обличчям до дверей. Я накрив тебе 
ковдрою й не втримався, сказав, не тобі: «Двері зачини, тягне». Ти розплющила очі, встала, 
зачинила й знову сіла. Перші слова, які ти мені виконала. Я просидів над тобою до ранку й ні‐ 
чого не робив, тільки слухав, чи дихаєш. Це теж робота. 
Я прочитала це один раз, повільно, як читають чужі рахунки: у пошуках помилки. 
Помилок не було. Тобто я не знала, де вони мали б бути. Дівчинка на ящику, тарілка між 
колінами, двері, вікно, димохід, люк, кроки позаду й збоку, юшка з цибулею. Все це було 
дуже схоже на мене. Схожа була й та, що мовчала, а схожий був той, що стояв до неї спиною. 
Але воно було чуже. Воно було, як історія про людину, яку я колись знала; її мені пере‐ 
казала подруга, що потім померла. Я шукала в собі хоч запах цибулі. Нічого. Там, де мав бути 
найкращий день мого життя, була чиста лавка, і на лавці ні крихти. 
Жива забрала його, а я навіть не відчула, як. Тільки тепер, над чужим листом, я зрозумі‐ 
ла, що «нічого» теж має вагу. 
Далі почерк став швидший, з закресленнями.Ти будеш питати, чи це правда. Не вгадуй, я не пишу для доказів. Я можу тільки сказа‐ 
ти: я нічого не прикрашав, навіть цибулі. Ти маєш право не повірити. Але, може, повіриш? 
Просто так, без розписки. Так теж можна. 
Тепер про справи. 
Ніколи не підписуй двох паперів про одне. Я тобі це казав сто разів, а сам підписав двох 
господарів про одну дитину. Не питай чим. Я тоді підписав перше, що мені дали, бо не міг 
дивитись, як ти сидиш під вивіскою. Паперів було два, я бачив один. Шукай другий. Хто тебе 
купив, той тебе вже двічі продав. 
І питання, на яке я тобі відповіді не маю: жінка, що замовила скриню, була неко, з чор‐ 
ними пальцями. Я вже тоді слабо бачив. Потім, не пам'ятаю, через рік чи через п'ять, при‐ 
йшла жінка, теж неко, і сказала: «Догледіти її». Чи то була та сама, чи інша? Очі в мене 
були вже не ті. Голос тихий, руки сховані. Не запитав. Якщо дізнаєшся, скажи мені. Я десь 
буду. 
І останнє. Не сідай спиною до дверей. Я знаю, що ти й так не сідаєш. Я пишу просто, 
щоб було написано. 
Орест. 
Я склала аркуш учетверо, за його згинами, щоб не ламати нових. Потім лежала й диви‐ 
лась у стелю, де гнили пучки соломи, і думала, що вперше за дев'ять років мені розповіли 
про мене, а перевірити не було чим. 
Я вирішила повірити. Без доказів, без розписки, навіть без підпису. Це було незручно, як 
ступати на перший лід: не знаєш, чи витримає, а стояти на березі вже не можеш. 
Плакати я не плакала. Лежала спиною до стіни, обличчям до виходу й до ранку чотири 
рази порахувала виходи. Їх було два. 
* * * 
Двадцять восьмого, по обіді, прийшла Вересень. 
Вона прийшла без гончаків, у сукні кольору вересу, з косою на плечі, з ключем на шиї. 
Стояла посеред хутірського двору, і кури обходили її з усіх боків, як калюжу. Пахло медом і 
сіркою, і господар, що вийшов із хати, розвернувся й повернувся всередину, навіть не обтру‐ 
сивши ніг. 
— Золотко, — сказала вона. — Пробач, що без запрошення. Я тепер без запрошення не 
ходжу: я їх віддаю. 
Вона подала мені картку. Шорстка, чорна, з краєм, оплавленим, як віск. Без слів, лише 
рогатий знак. 
— Ломбард, — сказала вона. — Тихі двері. Хоч сьогодні, хоч після Закриття книг. Прос‐ 
то прийди. Поговоримо. Нема строку. 
— Нема строку, — повторила я. — Це найстрашніше з того, що ви мені сказали. 
— Це ж комплімент, — зітхнула вона. — А тепер неприємне. Я прийшла не лише до 
тебе.Вона повернулась. Ілвар стояв біля воріт клуні, без капелюха. Руки вздовж боків, вузькі, 
порожні. 
— Ілваре, — сказала вона. — Угоду я розірвала. Але розписка лишилась. А в ній є пункт 
про допомогу особі, що тримає заставу проти Ломбарду: за ним я можу вимагати достроково‐ 
го стягнення. Вимагаю. Зараз. 
— Вона не майно, — тихо сказав він. — Вона спірна. Ви самі чули. 
— Вона спірна, — погодилась Вересень. — Не безпечна. Поки триває спір, я маю пра‐ 
во… як би це сказати… бути поряд. Під наглядом. Так, золотко? Ми ж співвласники. Майже 
рідні. 
Вона простягла до мене руку в рукавичці без пальців. Я відступила на крок. Я порахува‐ 
ла виходи. Жодного: хутір лежав відкритий, як долоня, а мерин був не швидший за мене. 
— Або, — Вересень перевела очі на Ілвара, і в них стояли сльози, справжні, густі, медо‐ 
ві, — хтось заплатить, щоб я її не торкалась. Мені самій це не подобається, золотко. Але за‐ 
кон є закон. Добровільно. 
Ілвар подивився на мене. Просто подивився, без жодного жесту. 
— Ні, — сказала я. — Ілваре, ні. 
— Дев'яносто років, — сказав він Вересень. — Усі. Зараз. 
— Ілваре! 
— Ти не розумієш, — сказав він мені рівно. — Якщо я не заплачу, вона візьме тебе під 
нагляд. Якщо заплачу, вона не матиме приводу. Вона не може відмовити в оплаті. Це ж Лом‐ 
бард. 
— Дякую, — прошепотіла Вересень. І заплакала, по-справжньому. 
Я не знаю, як це описати. Я бачила, як старіють люди: повільно, по зморшці на рік, по 
зубу на десятиліття. Це було не те. Пахнуло сухою травою, як коли відкривають давно за‐ 
мкнену скриню, і він почав сідати. Не падати: осідати. Плечі обвисли. Шкіра на руках пішла 
брижами й плямами. Волосся, яке я колись бачила лише з-під крисів, стало біле, майже про‐ 
зоре, як тонке скло, і впало на лоб, бо шия перестала тримати голову. Очі, світло-жовті, виц‐ 
віли, мов карамель, що надто довго пролежала в кишені. 
Я не відвернулась. Відвернутись було б легше, а легшого шляху не заслужив ні він, ні я. 
Я чула його серце. Воно не зупинялось, і в цьому була вся жорстокість угоди: воно лише спо‐ 
вільнювалось, билося все рідше й тяжче, як годинник, у якого закінчується завод. Вересень 
стояла поруч і дивилась не на нього, а на свої рукавички без пальців, наче боялась, що він 
прочитає в її очах хоч щось схоже на жаль. Ремінь шаблі зісковзнув з його плеча, і він не поп‐ 
равив його. Я зрозуміла, що шабля йому вже не по руці. Він, мабуть, подумав те саме. 
Все це тривало хвилин десять, коротше, ніж варилась би юшка. 
Тоді він випростався, наскільки міг, узяв лопату, що стояла біля стіни, й сперся на неї, як 
на палицю, а потім сів на лаву біля колодязя. 
Коли він сів, я почула, як хруснули його коліна, так само, як хрустіли в Ореста. Це було 
несправедливо: той самий хрускіт, а людина інша. Він глянув на власні руки, довгі, плямисті, 
з випнутими кістками, і зробив ними рух, який я впізнала: розгорнув і згорнув порожню до‐лоню, наче в ній була карамелька. Зупинився, щойно зрозумів, що робить. Поклав руки на ко‐ 
ліна, начебто спокійно, і вони затремтіли. 
— Прошу, — сказав він Вересень. Голос у нього став тонкий і шерехатий. 
— Дякую, — відповіла вона. — Рахунок закрито. Ти вільний. Тобі більше нічого не на‐ 
лежить. — Вона повернулась до мене: — Золотко. Ми зустрінемось. Я тебе чекатиму. 
І вона пішла. Кури знову повернулись на середину двору. 
Я підійшла до лави. Ілвар сидів, сумирний, древній, з поглядом людини, яка все, що 
мала, виплакала ще до того, як прийшла. Я стояла над ним і шукала в собі хоч одне тепле 
слово. Те, яке мала б, якби була кимось іншим. 
— Я тебе не прощаю, — сказала я. 
— Так, — відповів він. — Я знаю. 
— Ти мав ще три дні. У тебе є сестра. 
— Є, — сказав він. 
— Я не просила. 
— Ні, — погодився Ілвар. — Не просила. Тому й треба було. 
Я чекала, що він попросить пробачення. Він не попросив. Він сидів і дозволяв мені себе 
ненавидіти, як дозволяють собаці гарчати: знаючи, що вона ще не кусає. Це було найгірше з 
усього, що він зробив. Бо я не могла навіть як слід розсердитись. 
Я дала йому карамельку. Ту, що лишилась у моїй кишені ще з дороги до болота. Вона 
була липка й м'яка, обгортка приросла. Він дивився на неї довго. 
— Це не подяка, — сказала я. 
— Звісно, — сказав він. — Це заборгованість. 
Ми обоє зробили вигляд, що це був жарт. 
* * * 
Ісидор прийшов двадцять дев'ятого, ще до світанку, тихо, як завжди, з ліхтарем, у якому стоя‐ 
ло рівне полум'я. 
— Перепрошую, — сказав він на порозі клуні. — Чи можна? 
Я вже стояла: кинджали в руках, спина до стіни. Він зупинився на відстані. 
— Ви мені це кажете в голові, — зауважила я, — кожні пів години. Ввічливість із запа‐ 
сом. 
— Я не розмовляю з вами в голові, — відповів він. — Це побічне явище. Я його не конт‐ 
ролюю. Перепрошую. 
Він простяг мені щось на долоні: тонкий сірий обруч, схожий на пасмо сталевої нитки. 
Без застібки. Я відчула його теплом ще до того, як торкнулась. 
— Охоронна печатка, — сказав він. — Вона покликана не дозволити… вам завдати шко‐ 
ди. З боку нас. Або з боку інших. Вона спирається на четвертий пункт, тож будь-яке втручан‐ 
ня в вашу особу потребує… 
— Це нашийник, — сказала я. 
Він завагався.— Так. Формально це також нашийник. Але він не має повідця. Я перевірив. 
Я одягла його сама. Нитка лягла на шию холодною смужкою й вросла в шкіру, тонка, як 
шрам. За хвилину я її не відчувала. Гірше: я відчувала, що не відчуваю. 
— Це не подарунок, — сказав Ісидор. — Це обов'язок Канцелярії. 
Він помовчав. Полум'я в ліхтарі стояло рівно, навіть надто рівно. 
— Мені доручили повідомити. — Він читав з аркуша, і це читалось: сам він цього не 
пам'ятав. — У ніч з двадцять восьмого на двадцять дев'яте пана Щербана стерто з обліку. Ам‐ 
ністія. Я подав зауваження за розголошення: пан Щербан розповів вам про справу поза кана‐ 
лом, пункт третій, частина перша. Власті ухвалили рішення. Діти з притулку, що були в полі, 
розібрані. Вдова Агафія бере четверо. 
— Щербана? 
— Стерто. 
— Де він? 
— Кого? 
Він не насміхався. Він не вдавав. У його голосі було те перепрошення, з яким говорять із 
хворим, що питає про небіжчика. Я зрозуміла: Ісидор не пам'ятає. Ніхто не пам'ятає. Тільки 
я, з його розбитим носом перед очима, з димом комори в волоссі і з тим, що він казав у тій кі‐ 
мнаті. Ні ім'я його не стерлось у мене, ні обличчя. Воно стерлось усюди, крім мене. 
— Це не на вашу користь, — сказав Ісидор. — Це виправлення обліку. Перепрошую, що 
не можу пояснити краще. 
— Я не питала ваших пояснень. 
— Так, — визнав він. — Не питали. 
Він уже йшов. Тоді зупинився, наче зважував, чи дозволено. 
— І ще. Зауваження номер один. Дитина чоловічої статі, сім-вісім років, осінь триста 
дев'ятого, плакала при передачі. Мені дозволено повідомити: особа жива. Вона числиться за 
Канцелярією Округу номер сім, у Бродищі. Серед Тихих. Номер сто чотирнадцять. 
— Тихий, — повторила я. 
— Вони не страждають, — сказав Ісидор. — Вони не можуть. У цьому вся суть. 
Він поклав руку на ліхтар. 
— Я не кажу, що ви маєте йти. Я навіть не кажу, що ви можете. Я лише повідомляю, бо 
ви мали право знати. Перепрошую. 
Полум'я затремтіло раз, коротко, і знов вирівнялось. Я вперше побачила, що він злякав‐ 
ся. 
Він пішов. Світало. Я стояла на порозі клуні, з нашийником на шиї, з мідяком і де‐ 
рев'яним горобцем у кишені. Горобець чийсь, а тепер його власник став числом. 
Сто чотирнадцять. Їх було тисячі, і один із них, можливо, сидів зараз за столом без вікон, 
вів рахунок чужим справам, і серед них була моя. 
Цього я тоді не знала. Я лише відчувала, як воно повертається всередині, розкручується, 
як пружина. Це була не образа: образа була б простішою. Це було так, ніби я пройшла повз 
відкритий люк, і знизу озвався знайомий голос, що просить води.Більше мені про нього нічого не належить. 
Я закинула торбу на плече й пішла збиратися.