Глава 11. «Горіле городище»

Двадцять п'ятого жовтня я весь день не їла і не пила, тільки йшла. 
Гребінь не мав краю. Праворуч і ліворуч лежало болото, сіре, мовчазне, підкрадливе, 
таке, що здавалося нескінченним. Я ступала по сухому, тримаючись середини, як вчив колись 
дроу, що тепер лишився десь позаду. Скриня висіла на мені, прив'язана ременями, і била в 
хребет при кожному кроці. Тепла, рівна, заспокійлива. Я її вже не боялась. Я почувалась так, 
ніби несла власне серце в торбі. 
Ніхто за мною не йшов, і це теж було дивно. Я чекала цокоту. До полудня обернулась 
двічі, а потім перестала, бо озиратись — це вже теж навичка, а в мене їх було замало, щоб ма‐ 
рнувати. 
Другого дня вранці, двадцять шостого, я побачила в небі птицю. Велику, чорну, що кру‐ 
жляла над правим краєм гребеня. Потім другу. Потім ще одну. Ворони. Я знала цю дорогу за 
воронами: там, де вони, там нічого живого, і нічого, що можна вкрасти. 
Городище виросло з імли за годину до смерку. 
* * * 
Спершу вал. Земляний, високий, порослий сухим буркуном, що шерхотів під вітром, як ста‐ 
рий папір. Далі частокіл: обвуглені палі, чорні, блискучі, схожі на зуби. Вони стояли навіть 
там, де вал обвалився, і жодна не нахилилась. Я торкнулась однієї пальцем. Паля була холод‐ 
на, шорстка й не пахла нічим. Нічого не гниє на попелі Присяги. Хто це казав, я не пам'ятала, 
тільки знала, що казали. 
Я зайшла в ворота, яких не було. Всередині лежало пустище, вкрите сірим піском, і по‐ 
серед пустища, на підвищенні, біла, наче кістка, лежала чаша. 
Яма була кам'яна, висічена в самій скелі. Чотири кроки впоперек, по пояс завглибшки. 
На краю вирізано літерами, що стерлися до дзеркальної гладкості: «НІ ТИМ, НІ ТИМ». На 
дні лежав попіл. Сірий, мілкий, рівний, наче на нього ніколи не дув вітер. Я нахилилась і тор‐ 
кнулась його. Чорнота під нігтями гойднулась, як вода в чашці. 
Порожнє місце. Старе. Вітер ходив палями і свистів у них по-різному, десь тонше, десь 
грубіше, складаючи мелодію, яку я майже чула. Я сіла на край ями, спиною до вітру, лицем 
до воріт, яких нема. Скриню поставила поруч. 
Мені треба було подумати, а я не вміла. Ніщо в мені не хотіло думати. Я згадала Ореста: 
факт, а не тепло. «Читай, хто тримає, а не що». Згадала Живу біля дверей: «Той попіл не ку‐ 
пиш, його можна тільки запалити». Тоді я не розуміла, навіщо вона це каже. Тепер, здається, 
розуміла. І Ілвара: «Де в чаші горить вогонь, там господар той, хто його запалив, а гості гово‐ 
рять після господаря». 
Вони всі ходили навколо мене, лагідні, з пропозиціями в зубах, і ніхто не сказав мені го‐ 
ловного: що я можу бути перша. 
Я дістала з кишені кремінь і сталь.* * * 
Дров тут не було. Було, однак, те, що лежить на кожному згарищі: обгорілі головешки, дере‐ 
вина, що не згоріла, а тільки перемінила колір. Я назбирала, скільки змогла, поклала в чашу. 
Кремінь ударив по сталі: іскра, друга. Третя упала на попіл, і нічого не сталося. 
Я чиркнула ще. Попіл мовчав. 
Тоді я зробила те, чого не збиралась: провела долонею по дну ями, по цьому сірому, ні‐ 
кому не потрібному шару. Нігті чорніли в ньому, як у рідній воді. Щось випливло з пальців, 
тонке, тепле, майже приємне. Наступна іскра впала, і попіл зайнявся. Не полум'ям: вогнем. 
Рівним, жовтуватим, безшумним. 
Я відсахнулась. Вогонь стояв у чаші, не метляючись. Тіні від частоколу лягли довкола. 
Вперше за день мені стало тепло. 
Сонце сіло за вал. Над городищем повільно вставав місяць, круглий, як монета, яку нема 
чим розкусити. Я чекала. 
* * * 
Вони прийшли не разом. 
Перший прийшов Ісидор. Я почула його за пів версти: кроки, які не ковзали по піску. 
Він вийшов з імли, у тому самому сюртуку, з ліхтарем у руці. Полум'я в ліхтарі стояло прямо. 
Він зупинився біля воріт і подивився на вогонь у чаші, на мене, на скриню. 
— Перепрошую, — сказав він. — Нічна повістка в мене чинна до тридцять першого. Чи 
можна увійти? 
— Ви питаєте? 
— Це нейтральне місце. Господар вогню — ви. Звичай вимагає. 
— Тоді заходьте, — сказала я. 
Він переступив межу, якої не було. І зупинився. Поставив ліхтар на пісок, далеко від 
чаші, вивірено, як розставляють шахи. Сів на камінь. На обличчі його була втома, яку я поча‐ 
ла впізнавати: та сама, що в крамниці Ореста, тільки глибша. 
— Ви запалили в Ямі Присяги, — сказав він. — Я не сподівався. 
— Я теж. 
— Це означає, що ви знаєте звичай нейтральних місць. 
— Я знаю, що ви нікому не кажете головного. 
Він промовчав. Тоді тихо, майже з повагою: 
— Я лише виконавець. Перепрошую. 
Другими прийшли вони. З-за вала вийшла Вересень у сукні кольору вересу, з косою, що 
лежала через плече золотою змією. Гончаків вона в коло не привела: вони лишились за валом. 
Запах меду був густіший, ніж звичайно, і чомусь гіркий. За нею, за три кроки, ішов Ілвар. 
Він був без капелюха й без окулярів. Вогонь не завдавав йому болю: він дивився на ньо‐ 
го рівно, не мружачись, наче вирішив, що коли вже світло пече, то хай пече. Обличчя в нього 
було сіре. Шабля висіла в піхвах, а руки він тримав порожніми, далеко від тіла, долонями 
вперед. За його спиною, за валом, рипнув віз. Я не обернулась.— Золотко, — сказала Вересень. — Яке гарне вогнище. Я не думала, що ти така вправ‐ 
на. 
— Я ніколи не була вправною, — відповіла я. — Я просто потрапляю, куди не треба. 
— О, — всміхнулася вона. — Це й називається вправністю. 
Вони зупинилися у воротах. Жодна зі Сторін не зробила кроку всередину, доки я не кив‐ 
нула. Я кивнула. Вересень сіла на камінь навпроти Ісидора, на півтора кроки ближче до вог‐ 
ню. Ілвар залишився стояти. 
— Панно, — сказав він тихо, до мене, не до них. — Я лише… 
— Мовчи, Ілваре. 
— Так. 
— Що б ти не сказав, я не повірю. І ще. — Я підвела очі. — Якщо ти зараз підкажеш 
мені хоч слово, воно стане недійсним. Я сама не знаю звідки, але відчуваю. 
Він глянув на мене довго, світло-жовтими очима, і в них було те, що я не взялась би на‐ 
звати. Потім повільно кивнув і стиснув губи. 
Я відчула тоді дивну річ. Вперше за цей місяць я сиділа біля вогню господинею, а вони 
чекали, коли я заговорю. Я не радувалась: мені було просто тихо. 
* * * 
— Перше подання, — почала Вересень, усміхаючись і складаючи руки на колінах, — нале‐ 
жить господині вогню. Але я наважуся нагадати про свою пропозицію… 
— Панно Вересень. 
— Так? 
— Ви казали, що чесні. Що завжди називаєте ціну. — Я не підвищила голосу. — Ска‐ 
жіть мені без «золотка» і без меду: що станеться з цією скринею, якщо я віддам її вам? 
Вересень примружилась. 
— Вона лежатиме в Ломбарді, у найглибшому сховищі… 
— А якщо я віддам її Арбітражу? 
— Її вилучать, — сказав Ісидор. — Застава перейде у власність Вершителя вироку. Вона 
буде зберігатися в Присутній палаті, в Нижньому залі. — Голос його був рівний. — Я не маю 
права казати, що станеться з суб'єктом після цього. 
— А що станеться зі мною? 
— З вами. 
— Тобто ви не знаєте, — сказала я. 
— Я знаю, — тихо відповів Ісидор. — Просто не маю права. 
Мовчанка. Вогонь у чаші потріскував, рівний, безшумний. Мені здалося, що я чую, як 
десь далеко, з боку болота, дзвенить сопілка, а під нею щось дрібне й гостре цокотить: гонча‐ 
ки стояли за валом, не в силі перейти. 
— Гаразд, — сказала я. 
Я сперлась на скриню. Вона була тепла під долонею, та сама. Нігті мої, чорні, лежали на 
темному дереві, як на папері.— Я читала ваші договори, — сказала я. — Обидва. Б.2: «Застава належить тому, хто в 
день строку тримає Ключ». Б.3: «Ключем є слово заставленої, вимовлене нею вільно й зі зна‐ 
нням». А.4: «Застава переходить у власність Вершителя вироку в день строку». 
— Так, — сказав Ісидор. 
— Так, — сказала Вересень вже без усмішки. 
— Орест мені казав: читай, хто тримає, а не що. Я читала, що. Я шукала предмет. А там 
не предмет. Ключ — не те, що носять у кишені. — Я промовила це повільно, щоб чути, як 
слова лягають одне на одне. — Ключ — це слово. А слово — це я. 
Ніхто не ворухнувся. Навіть Ілвар. 
Я підвелась. Ноги тримали. Руки з чорною облямівкою під нігтями тепер здавалися мені 
не брудними, а написаними. 
— Я — заставлена, — сказала я. — Я кажу це вільно. Я читала обидва папери, і я знаю, 
що кажу. Ніхто не підказував мені цих слів. — Я глянула на Вересень, на Ісидора, на Ілвара, 
що стояв із стиснутими губами. — Слово моє. Я тримаю Ключ. 
* * * 
Нічого не сталося. Спершу. 
Потім скриня під моєю долонею здригнулась і потеплішала так, що я відсмикнула руку. 
Чорний віск на стиках затріщав, але не пішов тріщинами, як у Живи: він потік. Вдовж криш‐ 
ки, по боках, струмками, густо й гарячо, і шипів, ударяючись об пісок. Запахло попелом. 
Хрест і роги на печатках розплавились разом і стекли однією краплею. 
Кришка піднялась сама. Всередині, на подушці з двох складених аркушів, лежало світ‐ 
ло. Воно було менше, ніж в болоті, ніби воно худло всі ці дні. Дихало. 
— Мо-є, — сказало воно голосом п'ятирічної дівчинки. 
— Так, — сказала я. — Моє. 
Воно попливло мені назустріч. Повільно, як дитина, що перебирається через калюжу. Я 
стояла, не дихаючи. Воно торкнулось мені грудей, і я відчула тепло, схоже на те, що лишаєть‐ 
ся на долоні після чужої руки, хоч я й знала, що в мене такого не лишилося. Просто розі‐ 
йшлось по ребрах. Тихо. Без болю. Так, наче хтось довго мив підлогу, а тепер поставив ногу 
вперед. 
— Вона повернулась, — прошепотіла Вересень. Голос у неї був різкий. — Ключ. Вона 
вимовила слово. 
— Вона тримач, — сказав Ісидор. Він встав. — За Б.2 застава належить їй. За нашим до‐ 
говором — ні. 
Вересень стрепенулась, як людина, що наступила в темряві на сходинку, якої нема. Я по‐ 
бачила, як її обличчя на мить перестало бути обличчям жінки тридцяти п'яти років. Стало рі‐ 
зким, чужим, і знову м'яким, і вона знову посміхалась, але губи в неї тремтіли. 
— Золотко, — сказала вона. — Золотко, ти ж розумієш, що ти тепер… 
— Розумію, — сказала я. — Тепер слухайте мене обоє.Я повернулась до Ісидора. Подивилась в його сірі втомлені очі. Вогонь у ліхтарі, що сто‐ 
яв біля його ніг, поки ще не мерехтів. 
— Пане приставе Ісидоре, Вершителю вироку. Я прошу вироку над заставою. 
Тиша була така, що я чула, як шарудить пісок. 
— Прошу повторити, — тихо сказав Ісидор. 
— Прошу вироку. Над заставою. Над собою. Хай Арбітраж винесе вирок, який йому на‐ 
лежить за А.4. Я прошу цього вільно. 
Він дивився на мене так, як, мабуть, дивилися на мене діти в Щербановому притулку, 
коли я різала їм бирки: з недовірою, що то не пастка. 
— Вирок… — прошепотів він. — Заставлена… просить вироку… 
— Вона не може! — вигукнула Вересень і підвелась. — Це ж… Це ж вона… 
— Вона може, — сказав Ісидор. — Вона заставлена. Вона має право. 
Він підняв блокнот. Руки в нього тремтіли. Вперше я побачила ці пальці не спокійними. 
Він відкрив блокнот, взяв перо і замислився, як замислюється людина, що пише свій перший 
вірш. 
— Згідно з А.4, — промовив він, — застава переходить у власність Вершителя вироку в 
день строку. Вершитель вироку — Небесний арбітраж. Заставлена заявила це прохання. Ви‐ 
рок виноситься. — Він зробив паузу. — Застава вважається такою, що належить Арбітражу. 
Ліхтар біля його ніг здригнувся, але він не дивився на нього. 
— Проте, — сказала я, — за Б.2 вона вже належить тому, хто тримає Ключ. А тримач 
Ключа — я. І за Б.3 це слово вимовлене раніше. 
— Раніше, — сказав Ісидор. — Так. 
— Хто ж тоді власник? 
Мовчанка. 
— Обидві Сторони мають правомірні претензії, — глухо сказав Ілвар. Він порушив мов‐ 
чання, і я завмерла. — Я нічого не підказую. Я лише констатую. 
— Мовчи! — гаркнула я. 
— Слово заставленої вимовлене раніше, — сказав Ісидор, не піднімаючи голови. — 
Пункт вісім, частина друга: «Слово з чужого голосу недійсне: підказане, продиктоване чи по‐ 
вторене за іншим». Але це слово сказано вільно, власним голосом, до того. — Він глянув на 
Ілвара. — Ви не заважаєте. Ви запізнилися. 
— Дякую, — сказав Ілвар тихо. 
— Перепрошую. 
— Тож, — сказала я, — на заставу є дві правомірні претензії. Пункт четвертий. Частини 
перша й друга. 
— «Майно з двома претензіями лишається недоторканним, поки спір живий», — прочи‐ 
тав Ісидор. Він дивився в блокнот, не підводячи очей. — «Жодна Сторона не вправі знищити 
спірний об'єкт чи вбити його носія під загрозою втрати обох претензій». 
— Застава недоторканна, — сказала я. — Носій — я. Я ж носій? 
— Так.— Отже, ніхто не може мене вбити. 
— Ні. 
— І ніхто не може мене змусити. 
— Слово під примусом недійсне. 
— Отже, ніхто. — Я розвела руками. — Ніхто, поки живий спір. 
Вересень сіла на камінь. Повільно, наче в неї підкосились ноги. Вона дивилась на мене 
вперше без усмішки й без меду. Тільки очима, в яких я вперше побачила справжній, різкий, 
ламаний вогонь. 
— Ти зробила нас співвласниками, — сказала вона тихо. — Тебе. Нас обох. На одну за‐ 
ставу дві претензії. Вона не може бути нашою, не може бути твоєю. І спір триватиме… 
— Поки я жива. 
— Так. 
Вона засміялась. Коротко, гірко, різко. 
— Золотко, — прошепотіла вона. — Золотко моє. Мені вже давно ніхто так не подобав‐ 
ся. І я ніколи так не шкодувала. 
* * * 
Ісидор відкрив рота, щоб щось сказати, і тоді сталося дві речі. 
Перша: полум'я в його ліхтарі, що стояв на піску, затрусилось, як свічка, яку нахилив 
протяг. Воно гойднулось раз, удруге, а потім зникло. Просто зникло, наче хтось тихо дунув на 
нього зсередини. Повна темрява навколо ліхтаря на мить. Три удари мого серця. Потім воно 
спалахнуло знову, звичайним жовтим вогником. Ісидор дивився на нього, як на померлого, 
що підвівся зі столу. 
— Зауваження номер чотири, — промовив він рівно. — Заставлена вимовила слово 
Ключа вільно й зі знанням. Вирок за А.4 виголошений, але втратив силу. Лазівка визнана. — 
Він перевів дух, як людина, що підписала власне звільнення. 
Друга: мої пальці. 
Спершу я відчула тепло. Потім свербіж, глибоко, під нігтями, наче там ворушилась ко‐ 
машня. Я підняла руки до вогню. Чорна смужка під нігтями, та, що не відмивалась ніколи, 
піднялась. Вона потекла вгору по пальцях, тонкими нитками, ламаними лініями, що склада‐ 
лись у візерунок. Дрібний. Рівний. З довгими хвостиками над літерами. 
Я знала цей почерк. Я бачила його три дні тому на двох складених аркушах. 
— Попіл під нігтями, — прошепотіла Вересень. — То не сажа, золотко. То підпис. 
— Чий? 
— Твоєї матері. — Вона підвела очі. — Вона не просто підписала за тебе. Вона підписа‐ 
ла тебе. Ти — її чорнило. Ти — документ. 
Чорнота піднялась над нігтями на ширину ґудзика й зупинилась. Я дивилась на свої 
руки. Вони були мої. І ще чиїсь. Я згадала Живине «це не від коминів», згадала Вересень із її 
«ховати ліву», і Щербана, що дивився на мої пальці, і мені стало не страшно. Мені стало нуд‐ 
но. Так буває, коли дізнаєшся, що розмову, в якій брала участь усе життя, вели без тебе.— Вона — Ключ, — сказав Ісидор тихо. — Перепрошую. Я мав би сказати це раніше. 
— Ви не могли, — відповіла я. — Слово з чужого голосу недійсне. 
— Так. 
— Ви знали. 
— Я підозрював. Це не те саме. 
Тепло розійшлось по ребрах, устоялось, як вода в глечику. Я стояла посеред Горілого го‐ 
родища, біля білої ями, в якій рівно горів вогонь, перший раз у житті цілою, і в кишені в мене 
не було нічого, крім дерев'яного горобця й мідяка з відбитками зубів. Що б мені тепер не на‐ 
лежало, я нічого не відчувала. 
Аж тоді, з лівого боку, з самого вуха, того, що роздерте з дитинства, почувся тихий, ввіч‐ 
ливий голос. 
Перепрошую. Чи можна? 
А з правого, майже в самій шиї, тепла солодка хвиля, майже в самому вусі: 
Золотко. Ну ось. А тепер поговоримо. 
Я обернулась. Ісидор стояв переді мною, блідий, з відкритим ротом. Вересень не ворух‐ 
нулась. Але її губи ворушилися, а з них не було чути слів, лише мед. 
Вони обоє мали право голосу щодо стану майна. 
Я була майном.