Глава 10. «Хто платить за ніч»

Я заснула. Мушу це записати, бо це єдиний мій проступок тієї ночі, якого я собі так і не прос‐ 
тила. 
Спала я недовго, за чотири дзвони, сидячи на лаві біля печі, з головою на Орестовій ков‐ 
дрі, а не на власній руці, як звичайно. Мені снилося, що я несу миску через кімнату, повну 
людей, і що в мисці хтось плаває. Прокинулась я від того, що стало тихо. Не так, як тихо вно‐ 
чі. Так, як тихо, коли хтось зупинив годинник. 
Жива зняла зі стіни свій годинник. Я бачила це крізь напівзаплющені повіки: вона стоя‐ 
ла на стільці у своєму фартусі й обережно, двома пальцями, затискала маятник. Її губи вору‐ 
шилися. Вона лічила. 
Ісидора в хаті не було. Місце біля столу було порожнє, стілець відсунутий на рівну від‐ 
стань від стіни, ліхтаря ніде. Веранда за прочиненими дверима світилася свічкою, а на порозі 
видно було лілову спідницю. Вересень сиділа, закинувши ногу на ногу, з чашкою в руках, і 
дивилася на вікно. 
На вікно в кутку, біля Ілвара. 
Він стояв біля нього, спиною до мене. Одна рука лежала на ручці віконниці. Друга кру‐ 
тила між пальцями папірець: карамельку. Він нічого не їв, лише розгортав і згортав знову, як 
робив це тисячу разів, але цього разу пальці ходили повільно, і я почула його серце. Воно 
було дуже повільне. Мені вперше здалося, що воно має право бути таким. 
Я не ворухнулась. Вухо повернулось, надірване. Орест спав. Ілвар говорив майже нечут‐ 
но, не мені і не Вересень, собі: 
— Дев'яносто років. Один вечір. 
Потім він відчинив вікно. 
* * * 
Воно відчинилось без скрипу, назовні, в синю темряву. Повітря увійшло в хату вологою: 
торф, вода, холод, і під усім цим, густо й солодко, мед. 
— Ілваре, — сказала я. 
Він обернувся. Окулярів на ньому не було, капелюха теж. Я бачила його очі в напівтем‐ 
ряві: світло-жовті, круглі, сухі. Він не плакав. Він не був схожий на зрадника: зрадники в моїх 
уявленнях мали бути спітнілі й метушливі. Він був схожий на чоловіка, що закриває книжку, 
яку читав дуже давно. 
— Перепрошую, панно, — сказав він. — Я відчинив гостю. 
— Ти… 
— Я гість цього дому. Пункт шостий, частина третя: гість нейтрального дому може впу‐ 
стити в нього третю особу; за її дії відповідає той, хто впустив. — Він промовляв слова рівно, 
як читають з аркуша. — Я беру відповідальність на себе. Вона записана. Мені вже нема чого 
втрачати.— Ти продав нас. 
— Я продав вікно. — Він ледь усміхнувся. — Панна Вересень обіцяла скасувати розпис‐ 
ку. Дев'яносто років мого життя, які я заклав у Ломбарді сорок літ тому. Строк — тридцять 
перше. Ви знали. Ви лічили по моїх пальцях. 
— Ти обіцяв… ти казав: «Доведу вас живою». 
— Доведу. Вона не збирається вас вбивати. Їй потрібна скриня. Вона візьме її в охорон‐ 
не утримання і піде, а ви лишитесь у Живи, живі, пристойні, без скрині. Ніхто не постраждає. 
Я дивилась на нього і чула, що він у це вірить. Це було найгірше: він справді вірив. Його 
серце не збивалося. Так не брешуть, так лише не питають. 
— Ти вже знаєш, як це закінчується, — сказала я. 
— Ні. — Він глянув на мене просто, вперше за всю нашу подорож. — Але я вже запла‐ 
тив за те, щоб не знати. 
Цокіт почався з-за вікна. 
* * * 
Гончаки влізали по одному. Перший просунув у проріз довгу безшерсту морду й нюхнув по‐ 
вітря, наче перевіряв страву. Між ребрами тліло червоне. За ним другий. Третій. Я порахува‐ 
ла: дев'ять. Кімната наповнилась запахом сірки й солодкої гнилі, і полум'я свічки на веранді 
подовжилось і стало блакитним. 
— Золотко, — м'яко сказала Вересень з порога, не підводячись. Вона підняла чашку, 
ніби пила за здоров'я. — Я нічого не роблю. Подивись сама: сиджу. Вікно відчинив твій про‐ 
відник, за пунктом шостим, я можу показати. Я навіть не зрушила з місця. 
— Ви самі чули, що я недоторканна! — гукнула я. — Що мене не можна вбивати! 
— Тебе ніхто не вбиває. — Вона засміялась тихо. — Вони лише беруть її під охорону. 
Цю. — Вересень кивнула на стіл, де під рушником, під яблуками, лежала скриня. — А якщо 
хтось стане їм на заваді, то це не моя відповідальність. А Ілварова. 
Гончак стрибнув на стіл. Яблука розсипались. Орест, прокинувшись, підхопився з лави 
так, наче його спружинило. Рана на животі розійшлась: я чула, як тріснули шви. Він схопив 
молоток і вдарив гончака по хребту, коротко, з плеча, як годинникар б'є по коліщатку. 
Гончак упав. Двоє інших уже були на ньому, на столі, на скатертині. Скриню потягло 
вперед: одна пащека вчепилась у ремінь. Я кинулась, схопила її з-під лап, притисла до грудей. 
Пекло: сірка й жар одразу пройшли крізь куртку. Вухо в мене гуло. Хвіст стовбурчився так, 
що розірвав шов на куртці. 
— Мала! — гаркнув Орест. — До печі! 
— Що? 
— Жива! 
Я обернулась. Жива стояла біля печі, спокійна, з руками на фартусі, і дивилась на нас, як 
дивляться на дощ у вікно, який ще не дійшов до її грядок. 
— Допоможіть нам! — крикнула я. 
— Допоможу, дитинко.— Тоді… 
— Я допомагаю за плату. 
І тоді вона змінилась. 
* * * 
Я не скажу, що це було швидко. Це було так, як змінюється стіл, коли на нього поставити сві‐ 
тло під кутом: всі тіні лягли інакше. Ямочки на щоках вирівнялись і розтяглись. Кругленьке 
тіло витягнулось, як тісто, яке довго мнуть. Фартух повис, бо під ним не було чого підпирати: 
плечі стали вузькі, а шия довга, а суглоби на руках розбухли, і пальці, вимащені в борошні, 
виявились довші за долоню. Кожен закінчувався чимось схожим на гачок. Нігті в неї були 
світло-сірі, як шкаралупа. Щелепа відкрилась, ширше, ніж має право відкриватись щелепа, і 
на мить я побачила в ній не зуби, а порожнечу, де крутилось щось біле. 
Очі стали молочні. 
Але запах не змінився: м'ята, тісто і солодка гниль. Я вперше зрозуміла, що цей запах 
був її справжнім обличчям від самого початку. 
— Ось так, — сказала вона. Голос був той самий, лагідний: «дитинко». — Ти не лякайся. 
Це лише робоче. Діти мої, не всі бабусі вдома в фартушку. 
— Живо, — прохрипів Орест. — Ти ж казала: нейтральний дім. 
— Дім нейтральний, Оресте. — Вона схилила голову. — Хто впустив, той і відповідає. 
Мені ніхто не шкодить. Мене лише просять про допомогу. А я люблю, коли мене просять. 
Гончаки рвались до нас. Двоє заскочили за піч. Орест відбивався молотком, спиною до 
стіни. Ілвар стояв біля вікна, з оголеною шаблею, і не рухався. Він не бився ні за нас, ні проти 
нас. Його серце, повільне, рівне, припало до підлоги. 
— Запасний вихід, дитинко, — сказала Жива. Вона говорила швидко, по-діловому. — 
Під піччю люк. Там лаз, вузький. Веде під водою на гатку, яку знає тільки один, а я — в нього 
повитуха. Пустить, коли я скажу. Гончаки за тобою не пройдуть: він їх не любить. Вода їх 
пече. Але то ціна, дитинко. Не гроші. Не листочок. Найкраще. 
— Що? 
— Найкращий спогад. Один. Ти знаєш який. 
Я знала. Мабуть, знала. У кожного є така кімната у пам'яті, де тепло і двері зачинені. 
— Ні, — сказала я. 
Над моїм плечем пролетів гончак. Орест його вдарив, і той упав мені під ноги, корча‐ 
чись. Запах паленої кістки вдарив у ніс. 
— Мала! — заревів Орест. — Не віддавай! Не віддавай їй нічого! 
— А що ж віддавати? Тебе? 
Я сказала це вголос. Побачила його обличчя: праве око розширене, а біле, мертве ліве 
теж повернуте до мене, наче вперше за всі роки бачило. 
— Мене не торгуй, — сказав Орест. — Я вже куплений. 
І я погодилась. 
* * *Вона поклала долоні мені на щоки. Довгі холодні пальці з гачками. Я відчула, як у голові роз‐ 
ступається щось, як розсуваються фіранки. Жива заплющила молочні очі. Її ніздрі трепетали. 
— Ось воно, — прошепотіла вона. — О, яке гарне. Яке гаряче. Юшка… Дитинко, ти 
тримала його дев'ять років, як грудку вугілля в долоні. Кому воно було потрібне? Тобі. Тепер 
мені. 
Я хотіла бачити, що вона бере. Подивитись востаннє. Зараз, коли пишу, не пам'ятаю, що 
саме хотіла побачити. Пам'ятаю лише, що щось світилося в темряві, жовте і тепле, як у вікні 
гарної хати. Була миска. У мисці було гаряче. Був хтось, хто стояв до мене спиною. Цей хтось 
щось для мене зробив. Далі гладко. 
Потім світло розпливлося, як вишивка на сонці. Я стояла посеред кімнати, між стільцем 
і піччю, і не розуміла, чому плачу. 
Жива відсахнулась. Облизала пальці довгим сірим язиком. 
— Юшка, — сказала вона задумливо. — Риб'яча, з цибулею. Мм. Дев'ять літ пролежала, 
а смак свіжий. Ось що значить справжня любов. 
— Що? 
— Нічого, дитинко. — Вона вже знову була круглою й ямочковою, хоч тіло ще хилитало, 
як тісто. — Ось, люк. 
Вона відсунула ногою половик. Під піччю відкрилась чорна дірка, крізь яку потягло во‐ 
логою. Зі стіни донеслось глухе «бульк», ніби хтось відповідав. 
* * * 
— Мала. 
Орест стояв біля печі. Молоток він тримав обома руками, наче дитину. Кров текла з жи‐ 
вота по ногах: тепла, густа. Очі в нього були ясні. Так бувало раз на рік: коли він вирішував, 
що торгуватись уже нема чого. 
— Вона запитає ціну, — сказав він тихо. — Не за вихід. За двері. Їм треба щоб хтось за‐ 
лишився на лазі. Ти ж розумієш? Гончаки пролізуть слідом, якщо хтось не закупорить. 
— Ні. 
— Так. — Орест усміхнувся. Справжньою усмішкою, від якої ворушилась борода. — Я 
старий дворф, кицю. Менше рахунків, ніж у тебе. Пропусти мене. 
— Ти ж не зможеш… 
— Можу. Я дворф. Нас не звалити. 
Я дивилась на нього. Я хотіла сказати йому все, що не казала. Слів не було. Не тому, що 
я їх не мала: лише тепер я помітила, що одного, найважливішого, в мені вже немає. Воно 
було там, де щойно ворушилося світло, а тепер було гладко, як на підлозі, яку хтось довго й 
старанно мив. 
— Я тобі скажу одне, — прохрипів Орест. — Слухай уважно. Ти маєш мене слухати, бо 
це не підказка, а порада. Я не можу тобі нічого пояснити. Ти знаєш чому. Але читай. Читай, 
хто тримає, а не що. 
— Що?— Хто тримає, а не що, — повторив він. — Запам'ятаєш? 
— Запам'ятаю. 
— Тоді все. Лізь. 
— Діду, — сказала я. 
Перший раз за дев'ять років. І він не вдав, що не чує. 
Я пірнула в люк, у вологу й темряву, зі скринею на грудях і з порожнечею в голові. Пли‐ 
та зверху стукнула. Над собою я чула, як щось важке сіло на край дірки: молоток, і дворфій‐ 
ська спина, яку не звалити. Почула цокіт. Почула удар. Почула крик, що ішов на спад, як 
тьмяніє лампа, коли у ній закінчується олія. 
Ми не попрощались, бо в нього не було часу, а в мене язика. 
* * * 
Лаз був вузький, слизький, і вів униз, потім вбік, потім знову вгору. Вода стояла мені по пояс. 
Чорна, холодна, з присмаком заліза. Я не вмію плавати. Я йшла, спираючись на стіни, вперше 
в житті не рахуючи ні кроків, ні виходів. За мною, десь далеко нагорі, стихав цокіт. Або я 
просто перестала його чути. 
Був момент, коли вода піднялась мені до підборіддя, і я вирішила, що це кінець. Я навіть 
подумала: нарешті. Потім хвіст вперся в щось. Дошки. Колоди, зв'язані лозою, що пливли, 
гойдаючись, на чорній воді. 
Гатка. 
Я виповзла на неї, як щур з пастки, і якийсь час лежала. Потім сіла. Скриня стояла по‐ 
ряд, пульсуючи тепло. Навколо розкинулось болото, сіре в передсвітанковій імлі. Сопілки не 
було. Десь далеко, на північ, де гребінь, зарожевіла нитка неба. 
У кишені я намацала його монету. Я не брала її. Не пам'ятаю, як вона туди потрапила. 
Мідяк із відбитками зубів з одного боку, затертий тисячею кусів. Той, яким він перевіряв усе, 
що купував. Мабуть, вкинув мені в кишеню, коли підштовхував до люка. 
Я тримала її довго. Я знала, що він помер. Було записано. Я знала, що любила його, зна‐ 
ла це, як знають таблицю множення. Я шукала в собі біль і знаходила його, але він був немов 
позичений: справжній, чужий, не мій. Рахунок без підпису. 
А потім я згадала про Ілвара. 
Він стояв на краю гатки. Не біг за мною, не гнався, не намагався зупинити. Просто ви‐ 
йшов крізь те саме відчинене вікно й чекав мене, коли я виповзла. З шаблею у піхвах, без 
окулярів, без капелюха. Його очі були сухі. 
— Панно, — сказав він. 
— Не підходь. 
— Я не підходжу. 
— Бодай тобі злидні всю душу вибили, — сказала я. Голос не слухався. — Бодай ти ко‐ 
жен ранок прокидався, не пам'ятаючи, за що платиш. Ні: бодай пам'ятав. Бодай ти помер не 
сам. 
— Так, — сказав Ілвар. — Заслужив.— Заслужив? 
— Так. 
— Ти не заслужив навіть цього. Ти нічого не заслужив. 
Він промовчав. Тоді дістав з кишені карамельку й кинув її на гатку, до моїх ніг. Вона ле‐ 
жала там, у світлій обгортці, посеред чорних колод. 
— Вересень пішла, — сказав він. — Побачила, що скриня пішла з вами, і розірвала 
нашу угоду. Сказала: «Золотко, з порожніми руками я не плачу». Розписка лишається в силі. 
Я дивилась на нього. Нічого не відчувала, крім втоми. 
— Ти отримав рівно те, за що продався, — сказала я. 
— Так. — Він кивнув. — Я ніколи не брешу. Я лише обираю, яку правду тобі дорожче 
продати. Цю я дарую. 
Він розвернувся і пішов гаткою в протилежний бік, не оглядаючись. Скоро його погли‐ 
нула імла. 
Я сиділа, тримаючи монету в лівій руці, скриню в правій. На небі над гребенем повільно 
світлішало. Нігті на пальцях, дивлячись на схід, зробились чорнішими: ніби хтось ледь торк‐ 
нувся до них пером. 
Я пішла на північ, до гребеня. Городище лежало за ним, я це знала з Ілварових слів про 
нейтральні місця і з Живиних, сказаних на порозі: «Той попіл не купиш, його можна тільки 
запалити». Тоді я ще не розуміла, що таке Ключ. Знала тільки, що йду не втікаючи. 
* * * 
Вставка: Лист Ореста 
Папір цупкий, жовтуватий, складений учетверо. Почерк кутастий, щільний, з нахилом ліво‐ 
руч: так пише лівша, що вчився писати правою. Рядки подекуди розпливлись від вологи. Вго‐ 
рі, в куті, дата: 10-й день 10-го місяця 320 р. від Порога. Цього листа Мирка тоді ще не 
мала. 
Мала. 
Якщо ти це читаєш, я або помер, або ти нарешті залізла в мою жилетку, де я ховаю ци‐ 
булю. Не плач: у тебе це виходить погано, і взагалі не на людях. 
Пишу швидко, бо до вечора мені треба віддати скриню Гордію Вовчку. Так, ту саму, яку 
ти, я знаю, скоро вкрадеш. Одразу скажу, а потім бігатиму по краях, як кіт: я її зробив. Двад‐ 
цять років тому. Я тоді був ще гарний майстер, найкращий у Ковальській по замках. До мене 
прийшла жінка. Неко, худа, з чорними пальцями. Писала краще, ніж мене вчили. Попросила 
скриню, яку не відкрити ні ключем, ні ножем, ні молотом. Я зробив. Про решту, про те, чим 
вона заплатила, читай на звороті, бо тут не вистачить місця. 
Друге. Ти вкрадеш її не випадково. Наводку тобі продасть Цокотун, а Цокотунові гроші 
дав я. Десять кун, і ще пожалів. Я знаю, що ти відгукнешся, бо ти не можеш не брати, коли 
пахне великим.Навіщо? Бо віддати скриню Вовчкові до десятого я зобов'язаний, інакше поплатився б 
тим, що не називаю. Віддам. Але в договорі, який мені довелося читати, було написано: якщо 
скриню викрадуть до доставки, строк розрахунку переноситься, доки спір не буде розв'язано. 
Я не знаю, чим це допоможе. Знаю лише, що в чужих руках вона зробить з тобою те, чого я 
не хочу, а в твоїх її принаймні не стиснуть у кулаці. 
Сподіваюсь, ти мене за це не зненавидиш. Втім, ненавидь. Це нормально. Це добре для 
здоров'я. 
Третє. Я підібрав тебе дев'ять років тому. Ти думала, що зі співчуття. Ні. Я підібрав тебе 
з боргу. Хтось попросив мене тебе догледіти, і я не міг відмовити, бо сам був винен. Але по‐ 
тім 
Далі в листі два рядки закреслено густо, так, що нічого не розібрати, а нижче, іншим, го‐ 
стрішим почерком: 
…потім це перестало бути боргом. Не питай чим. Я не вмію писати такі слова. Решта 
на звороті. 
Орест. 
P.S. Першу сторінку ти прочитаєш одразу, другу потім. Я не вірю у випадки. Я вірю в 
порядок.