Глава 9. «Двоє за столом»

Двадцять четвертого жовтня в Живиній хаті було тепло, як у пироговій печі, і ніхто з нас не 
міг дихати. 
Ми встали затемна. Жива вже порпалась біля печі: рукави закасані, руки по лікті в тісті, 
на столі в рядок стояли глечики, миски, тарілки, яких учора не було. Посеред столу, на чистій 
скатертині, лежала скриня, наче їй тут завжди було місце. Жива накрила її вишитим рушни‐ 
ком. Зверху поставила миску з яблуками. 
— Нічого так не заспокоює гостей, як їжа, — пояснила вона. — Навіть ворогів. 
— Вони не приїдуть, — сказала я. 
— Приїдуть, дитинко. Я їх запросила. — Вона витерла руки об фартух. — Ти ж знаєш, 
що відмовитися від запрошення господині нейтрального дому — втратити право першого по‐ 
дання? Ні? Ну, то й не знай. Вони знають. 
Вона не сказала «ні від кого». Я не питала. 
Орест сидів біля печі на лаві, бородатий, жовтий, в чужій сорочці. Рана не боліла, але по 
ньому було видно, що біль просто пішов у відпустку. Він цідив чай, який йому налила Жива, і 
дивився на стіл. 
— Ти що, — сказала я йому пошепки, — вже вдруге лаєшся по-дворфійськи й не кажеш 
чого. 
— Я лаюсь не на тебе. 
— А на кого? 
— На стіл, — сказав Орест. — Занадто багато тарілок. 
* * * 
Першою на гатці з'явилась не людина, а тиша. 
Я вийшла на ґанок вдихнути холоду й побачила, як Жива стоїть на краю острова, біля 
води, у своєму фартусі, спиною до хати. Вона нахилилась над чорною водою, наче над колис‐ 
кою, і прошепотіла щось. Вуха мої зловили слова: «Пропусти моїх». Вода глухо булькнула у 
відповідь, одне «бульк», і сопілка, що грала всю ніч, замовкла, як притиснута пальцем. Жива 
обернулась, побачила мене і всміхнулась, по-домашньому, ніби сказала не таке. 
Потім я почула кроки: спокійні, рівні, наче виміряні лінійкою, по гатці, яких не чути на 
воді, а чути лише по тому, як розступається тиша. Я повернулась у хату. Постукали: одне 
«тук», пауза, друге «тук». 
— Заходьте, — гукнула Жива. — Двері не замкнені, я ж господиня. 
Він ввійшов, по-сірому чистий, з прямим проділом і ліхтарем у руці, де вогник стояв, як 
намальований. Взуття, що було в торфі по кісточку, на порозі само собою стало чистим, щой‐ 
но він переступив. На мене він подивився одразу, і в його погляді було те ж саме втомлене 
співчуття.— Пані Мирко, — промовив він. — Перепрошую за турботу. Пані Живо. Пане Оресте. 
Пане Ілваре. 
— Пане приставе, — сказав Ілвар, не підводячи очей від чашки води. 
Ісидор кивнув. Відсунув стілець. Сів, рівно, на край. 
Ми чекали пів хвилини, може, хвилину. Потім двері знову відчинилися, без стуку, і до 
хати, разом з вологою і з запахом, який я ненавиджу більше, ніж воду, ввійшла Вересень. 
Мед. Сірка. Тепла солодка хвиля, від якої звело нутрощі. Вона була в тій самій сукні ко‐ 
льору вересу, у рукавичках без пальців, із косою через плече. Ключ на шиї. Усміхалась без зу‐ 
бів. 
— Золотко! — вигукнула вона, побачивши мене. — А ти якась бліда. Погано спала? Я ж 
казала: кличте, поки не пізно. 
— Я не кликала. 
— Кликала. — Вона схилила голову. — Але ми про це ще поговоримо. 
Вона сіла навпроти Ісидора. На найкращий стілець, біля вікна, який я ще вчора вважала 
Орестовим. Він навіть не поворухнувся. 
Між ними на столі лежала скриня під рушником. Жива виставила перед кожним по тарі‐ 
лці з пирогом і по чашці. Ісидор не доторкнувся. Вересень взяла відразу, розломила, видихну‐ 
ла з насолодою пару і спокійно з'їла пів пирога. 
— Добра випічка, Живо, — сказала вона. — Як завжди. 
— Дякую, золотко. Їж на здоров'я. 
— Ми не їмо, — тихо сказав Ісидор, дивлячись на свою тарілку. 
— Та я знаю. — Жива усміхнулась. — Але ж налила. 
Мовчанка. Годинник у Живи на стіні, я його вчора не помітила, відбивав секунди з та‐ 
ким звуком, ніби вистукував кроки. Ми сиділи по краях стола, наче тарілки по краях скатер‐ 
тини: я, Орест, Ілвар — і напроти нас двоє, що мали б бути ворогами, і сиділи, як стара под‐ 
ружня пара, що нудиться на весіллі. 
* * * 
— Почнемо, — сказала Жива. Вона стала біля стола, склавши руки на фартусі. — Я Жива. 
Господиня цього дому. Дім стоїть на безхазяйній землі, я не присягала жодній із Сторін і не є 
Стороною. Я запросила вас обох. Ви обоє прийняли запрошення, отже, за пунктом шостим, 
частиною першою, ви можете бути за одним столом. Кожен із вас матиме слово. Першим го‐ 
ворить той, хто першим прийняв. 
— Перший прийшов пан Ісидор, — зауважила Вересень. — Але запрошення ми прийня‐ 
ли одночасно: я одержала твоє запрошення, Живо, ще звечора. 
— Золотко, — м'яко сказала Жива, — пан Ісидор дав відповідь на годину раніше за вас. 
Вересень примружила очі. Потім усміхнулась ширше. 
— Що ж, прошу. Пане Ісидоре. Ви перший. 
Ісидор розгорнув блокнот. Поправив манжет. Я дивилась на чорнильну пляму, що вросла 
в білу тканину.— Дякую, — промовив він. — З вашого дозволу, я буду викладати по пунктах. Сторона, 
яку я представляю, тобто Небесний арбітраж, звертається до заставленої особи, пані Мирки, 
із таким викладенням. 
Він зробив паузу. Годинник відбив чотири удари. 
— Перше. Об'єкт, що перебуває в цьому приміщенні, є заставою за договором А. Дого‐ 
вір укладено двадцять років тому, у триста році від Порога. Його положення, що мають для 
вас значення, такі: застава переходить у власність Вершителя вироку в день строку. Строк на‐ 
стає цього місяця, тридцять першого. Вершитель вироку — Арбітраж. 
— Так, — сказала я, бо він чекав. 
— Друге. Арбітраж пропонує вам таке. Ви передаєте заставу, добровільно, у порядку ви‐ 
конання вироку. Амністія поширюється на вас та на пана Ореста. Ви не будете записані як 
особа, що порушила печатку. Штрафні дні й штрафні розряди не нараховуються. — Він під‐ 
вів очі. — Також Арбітраж гарантує вашу безпеку в межах підпункту охоронного утримання. 
Ніхто не торкнеться ні вас, ні вашого товариша. 
— Амністія — це стирання з обліку, — сказала я. — Ви казали. 
— Це виправлення обліку. 
— Орест забуде мене. 
— Пан Орест забуде, що ви були в обліку. — Ісидор зробив легкий жест рукою. — Це 
технічна відмінність. 
— Вона велика. 
— Я розумію. 
Тоді я вперше за день почула дещо нове: легке, ледь чутне шурхотіння, як шепіт паперу. 
Ісидор дивився на край рушника, що вкривав скриню, а пальці на блокноті ворушились, ніби 
хотіли написати слово, якого не дозволено. 
Я поклала це до кишені, до інших. 
* * * 
— Тепер моя черга, — сказала Вересень і обернулась до мене всім тілом, як повертається кві‐ 
тка до сонця. — Золотко. Я тебе люблю, розумієш? Не так, як він, з цим його «перепрошую». 
Я люблю тебе чесно. 
— Стій, — сказав Ісидор тихо. 
— Перепрошую, пане Ісидоре, я говорю за своїм правом. 
— Ви вимовили «люблю» у присутності свідків. Воно не може входити в текст пропози‐ 
ції. 
— Воно не входить, — Вересень захихотіла. — Воно йде окремо. Як добавка. 
Вона поклала руки на стіл. Рукавички без пальців, пальці рожеві, охайні, нігті не обкуса‐ 
ні. Вона стала вимовляти, і голос її був теплим і тихим, наче вона ділилась таємницею: 
— Баатор пропонує таке. Ми чесні, тож говоримо відразу: це не подарунок. Це торг. Ти 
віддаєш заставу в охоронне утримання. Всього на рік і один день. Ми зберігаємо її в Ломбар‐ 
ді, де ніхто не чіпає. По закінченні терміну повертаємо, не зменшену й не збільшену. За цейчас ти отримуєш: кімнату в Гарній Горі, справжні документи, що ти людина, з ім'ям і з пріз‐ 
вищем, яке ти обереш сама. Гроші: двісті гривень. Твій дворф — повністю здоровий, ще на 
п'ятдесят років. Ніхто не стирає, золотко. Ніхто. Ти будеш пам'ятати Ореста, а Орест — тебе. 
— А дрібний шрифт? 
— Перепрошую? 
— Ви ж його любите. Дрібний шрифт. 
Вересень розсміялась. Тихо, щиро. 
— Маєш рацію. Дрібний шрифт. — Вона виклала на стіл аркуш, розгорнутий віялом. 
Був густо списаний. Читати його було боляче. Внизу в кутку була пляма: «добровільно». — 
Ось. Читай. Читати ти вмієш, я знаю. Орест вчив. 
Я взяла аркуш. Очі сльозилися від сірки. Орест кашлянув, я не подивилась. Пальцем по 
рядках, як вчив: дієслово, іменник, обставина, зв'язка. 
* * * 
Оце і є те місце, де я хотіла б, щоб у цій кімнаті було менше людей. 
Я читала пальцем, рядок за рядком. «Охоронне утримання за ініціативою Сторони Б». 
«Право голосу щодо стану майна закріплюється за Стороною Б». «Заставлена погоджується, 
що за час утримання її воля щодо майна не зважається». Я не юристка. Я читаю контракти, як 
дорогу, шукаючи, де слизько. Тут слизько було всюди, але по-різному. 
Ісидор свої умови зачитував з пам'яті. Я попросила показати. Він із повагою простягнув 
мені сірий грубий аркуш із білою печаткою. «А.4», стояло на полі. Я знайшла рядок. 
«Застава переходить у власність Вершителя вироку в день строку». 
Годинник Живи відбив раз. 
Ліхтар Ісидора здригнувся. 
Полум'я схилилось ліворуч, потім праворуч, як свічка при протязі, і лише тоді випроста‐ 
лось. Ісидор дивився на нього, а не на мене, з тією ж розгубленістю, що в крамниці Ореста. 
— Перепрошую, — сказав він. — Це… недозволена пауза. 
— Ви хвилюєтесь? — спитала Вересень, вже без усмішки. 
— Я зафіксую зауваження. Це внутрішнє. 
— Зауваження номер три, — підказала Жива, і всі подивились на неї. Вона знизала пле‐ 
чима. — Я чула, що у вас їх вже дві. Ну, і буде три. Ви ж не хвилюйтесь, пане, я не розповім. 
Я перевернула аркуш Вересень. «Б.2». 
«Застава належить тому, хто в день строку тримає Ключ». 
Я прочитала ще раз. Потім ще. Аж доки не натрапила на маленький дрібний рядок, май‐ 
же непомітний. 
«Б.3. Ключем є слово заставленої, вимовлене нею вільно й зі знанням». 
Я поклала обидва аркуші поруч на стіл. 
А.4 каже: заставу бере Вершитель вироку. Б.2 каже: заставу бере Тримач Ключа. Різні 
слова, один предмет. І жоден із двох аркушів не казав, хто саме цей тримач. Ісидор і Вересень 
зачитували свої умови й мовчали про одне: що ці слова можуть зійтися докупи.Я відчула це, як відчуваєш, що в кімнаті є ще хтось. Не зрозуміла. Тільки відчула. 
— Чому, — спитала я повільно, — ви обоє мовчите про те, хто тримач? 
Тиша. 
Вересень мило всміхнулась. Ісидор дивився на блокнот. 
— Це… вузькоспеціальне питання, золотко. 
— Це формальне питання, — сказав Ісидор у ту саму мить. 
Вони перезирнулись уперше за день. І обидва швидко відвели очі. 
* * * 
— Панно Попелюхо, — сказав Ілвар. 
Він підвівся. Допив воду. Поставив чашку на стіл з тим звуком, з яким ставлять печатку. 
— Дозвольте додати. Я не Сторона, але маю пряму зацікавленість. Хотів би звернути 
увагу на пункт четвертий Статуту. Він говорить: «Майно з двома претензіями лишається не‐ 
доторканним, поки спір живий». Пункт четвертий, друга частина: «Жодна Сторона не вправі 
знищити спірний об'єкт чи вбити його носія під загрозою втрати обох претензій». — Він об‐ 
вів поглядом стіл. — Я наводжу це, щоб усі були на одній сторінці. Якщо на заставу є дві пра‐ 
вомірні претензії, застава недоторканна. Вона не може бути передана ні одній зі Сторін, і її 
носія не можна ні вбити, ні примусити. Це закон. Обидві сторони це знають. Інакше б вони 
не сиділи. І ще одне, панно, на майбутнє. Це вже не стаття, а звичай, його передають з уст в 
уста: де в чаші горить вогонь, там господар той, хто його запалив, а гості говорять після гос‐ 
подаря. У договорах цього не пишуть. Це просто знають. 
— Ви розумний молодий чоловік, — сказала Вересень. 
— Я старий, пані. Мені сто сорок. Просто виглядаю молодим, бо не виходжу на сонце. 
— Але юридично ви маєте рацію, — промовив Ісидор. Голос у нього був сухий. — Про‐ 
те претензія має бути правомірною та зареєстрованою. Поки що кожна Сторона вважає, що її 
претензія основна, а чужа дрібниця. Ми обоє. Інакше б не прийшли. 
— Тобто ви сюди прийшли переконатися, що дрібниці немає? 
— Так. 
— А вона є, — сказала я. 
Вони не відповіли. 
— Закриття, — продовжив Ілвар рівно, — тридцять першого. Велике. Воно буває раз на 
двадцять років: обидві контори кладуть книги поруч на Звірці, і кожен спірний запис іде на 
Серафимський розгляд. Тоді з'ясується, що на одну заставу є дві претензії. Тому ви обоє й по‐ 
спішаєте. 
— Втрачають не тільки час, — тихо сказав Ісидор. 
— Ми запізнюємось, пане Ісидоре, — сказала Вересень і вперше за день не усміхнулась. 
— Я знаю. 
Я дивилась на них обох. Вони сиділи за одним столом. Один не їв, другий їв пиріг. Оби‐ 
два одночасно боялися, що я зрозумію те, чого не розуміли вони. Мені стало дивно спокійно. 
Так буває, коли бачиш, що ті, хто тебе переслідує, насправді бояться не тебе.* * * 
У нижньому куті кожного аркуша, біля підпису, я помітила дрібний значок. Я б його не поба‐ 
чила, якби не мої очі, які в напівтемряві бачать краще, ніж ви гадаєте. Маленький птах. Горо‐ 
бець із розчепіреними крилами, викладений крапками чорного порошку. Чорнило пахло по‐ 
пелом. На обох аркушах, на одному місці. 
Я торкнулась його нігтем. Нічого. 
— Клякса, — сказала я вголос, сама не знаю кому. 
— Що? — спитав Ісидор. 
— Тут. Плямка. 
Він нахилився. Подивився. Полум'я його ліхтаря ледь помітно здригнулось. 
— Так, — повільно мовив він. — Клякса. Перепишуть. 
А я знала, що це не клякса. Звідки знала, не скажу. Просто нігті в мене чорні від чогось 
схожого. 
* * * 
Жива покликала мене на ґанок. Вона шепнула це, коли Вересень і Ісидор затіяли окрему су‐ 
перечку за пунктами. Я вийшла. 
На ґанку було холодно і тихо, над болотом стояв синій присмерк. Двоє хлопчиків із ко‐ 
шиками сиділи на сходах, не озираючись. 
Жива вийшла за мною і зачинила двері. 
— Знаєш, дитинко, — сказала вона ласкаво, — я все бачу. Тобі важко. Вони обоє краси‐ 
во говорять, а ти одна, з ножем у кишені і з половиною душі. Це дуже болить. 
— Мені не болить. 
— Болить. Ти просто не пам'ятаєш, що болить. — Вона присіла на поріжок, сплівши па‐ 
льці на фартусі. — У мене є пропозиція. Третя, бо я теж господиня, а не просто пиріжки печу. 
Я можу зробити так, що тебе перестане боліти. Зовсім. Навіки. Я візьму все, що болить: сирі‐ 
тство, підвал, Тошу, якого ти вже не пам'ятаєш, той голод. Навіть скриню, яка тебе тисне. Ти 
вийдеш звідси чиста, легка, дев'ятнадцятилітня дівчина, яка любить булки й спить спокійно. 
— Все? 
— Все, що болить. 
— А що не болить? 
Жива усміхнулась своїми ямочками. 
— А це залишиться. Орест, наприклад. Ти його любиш. Тобі не боляче від нього. 
— Мені боляче від нього, — сказала я. 
— Тоді й це. 
Я дивилася на її руки, липкі й короткі, з ямочками. Я знала, що вона каже правду, бо 
Жива, як і Вересень, не брехала. Вона казала ціну. 
— Мені треба ніч, — сказала я. 
— Звісно. Ніч — безкоштовно. — Вона встала, всміхнулась. — Прийми мудре рішення, 
дитинко. Тільки пам'ятай: я свої слова не беру назад. Навіть ті, що ти мені не сказала.Вона вже торкнулась дверей, але обернулась. 
— І ще. Якщо раптом підеш на городище, тобто якщо в тебе виникне така дурна думка, 
то знай: той попіл не купиш. Його можна тільки запалити. Я це просто так, між іншим. Я ж 
господиня, не радниця. 
* * * 
Вони розійшлися по різних кутках хати, бо Жива виділила кожному кімнату. Вересень зайня‐ 
ла веранду й попросила ще пирога. Ісидор сів на стілець на ґанку й повідомив, що «до опів‐ 
ночі записуватиме пункти, а опівночі відбуде за доповненням до вироку». Їхні голоси, чемні й 
стримані, я чула крізь стіну весь вечір. Вони не сперечались. Обидва, здавалося, говорили не 
одне з одним, а з невидимими свідками. 
Ілвар сидів у кутку, де було темніше, й крутив у пальцях карамельку. Я підійшла. 
— Панно, — сказав він. — Я чув, що вона вам запропонувала. 
— Ти підслухав? 
— Я не підслуховую, я чую. Це різні речі. 
— І що ти мені скажеш? 
— Що не погоджуйтесь, — сказав він. — Нічого з того. 
— Ти нічого не відкриваєш. 
— Ні. — Він довго дивився на карамельку. — Мені теж запропонували. Інша пані, в лі‐ 
лових рукавичках, на веранді, півтори години тому. Але це моя справа. 
Я промовчала. Вухо не сіпнулось. Мені здалося, що воно просто втомилось. 
Орест лежав на лавці біля печі, лицем до стіни. Я сіла поряд. Не на підлогу, а на край 
лави, як сідають діти в ногах у хворого. 
— Глузде. 
— М-м. 
— Ти знав. 
— Знав. 
— Що було в скрині. 
— Догадувався. — Він довго мовчав. — Знав, що там щось. Не знав, що там ти. 
— Брешеш. 
— Я не брешу, мала. Я недоговорюю. Це різні речі. 
— Ілвар казав те ж саме. 
— Ілвар — розумний. 
Ми помовчали. За стіною хтось перегортав сторінки, хтось їв пиріг. Пахло м'ятою й сір‐ 
кою. Я дивилась на його спину: широку, горбату, з сивиною на потилиці, і думала, що мала б 
його ненавидіти. І не могла. Не тому, що була добра. Тому що для ненависті треба пам'ятати, 
за що. 
— Ніколи не підписуй двох паперів про одне, — сказав Орест раптом у стіну. — Їх чита‐ 
ють окремо, а сперечаються вони разом. 
— Ти це вже казав.— Я казав, що це приказка. Це не приказка. 
— А що? 
— Це порада. 
Більше він нічого не сказав. Заснув, чи вдав. Я сиділа так, не заплющуючи очей, і бачи‐ 
ла, як на стіні повільно сунеться від вікна до дверей тінь від ліхтаря, що не мерехтів. Опівно‐ 
чі Ісидор підвівся, поправив манжет, сказав у порожнечу «перепрошую» і вийшов на гатку. 
Тінь зникла. Стало темніше, і чомусь гірше. 
Перед світанком я зрозуміла, що зрадили всі. Жива, що бере. Ісидор, що стирає. Вере‐ 
сень, що додає. Ілвар, що мовчить. Щербан, що віддав. Навіть скриня, яка стукала рівно тоді, 
коли треба. Усі, крім, можливо, одного старого дворфа, який спав у мене за спиною і вдавав, 
що не чує, як я його слухаю. 
Але, скажу вам, це було ще не гірше. Гірше було потім.