Глава 8. «Мокрі болота»

Двадцять перше жовтня ми пролежали в Грабковій коморі під мішками з ячменем, бо сіроп‐ 
лащі двічі обходили двори. Шукали, кажуть, підпалювачку: кицьку з дворфом і синім. Грабок 
впустив їх на поріг, перелічив, скільки в нього мішків, і сказав, що ячмінь у нього рахований, 
тож хай не розсипають. Вони не розсипали. 
Двадцять другого, ще до світанку, ми виїхали на північний схід. 
Дорога за Торгом швидко зникла: спершу колія, потім стежка з козами, потім борозна 
між торфовищами, яку Ілвар називав «напрямком». Орест лежав під рядном, жовтий, з запа‐ 
лими щоками. Гарячка спала вночі, вперше за тиждень, і він зустрів це з підозрою, як креди‐ 
тора, що заговорив ласкаво. 
— Мала, — сказав він. — Де ми? 
— На дорозі до знахарки. 
— Ми вже так довго на дорозі до знахарки. — Він помовчав. — Ти пахнеш димом. 
— Коморою. 
— Чиєю? 
— Не твоєю, Глузде. Спи. 
Він не спитав більше. Але дивився на мене так, як дивиться годинникар на механізм, 
який раптом пішов швидше, ніж мав. 
Двадцять третього ми вийшли на гребінь: довгу суху горбату смугу між двома низовина‐ 
ми, де з обох боків стелилась сіра імла, що пахла торфом і чимось солодким. Десь там почи‐ 
налися Мокрі болота. 
Посеред гребеня була лисина: кроків двадцять у поперечнику, де не росло нічого, ні тра‐ 
ви, ні моху. Земля чорна, гладка й утоптана, наче тут довго танцювали. Ілвар зістрибнув і 
присів на краю, торкнувшись землі пальцями. 
— Їхнє місце, — сказав він. 
— Чиє? 
— Не запитуйте. Дивіться. 
У сирій глині колами відбилися сліди. Маленькі, босі, дитячі. Кільця слідів ішли одне в 
одне, наче діти водили хоровод, а потім зупинилися одночасно й розбіглися. 
— Дітей тут немає, — сказала я. 
— Ні. А сліди є. У жовтні вони сплять. Кажуть, якщо не топтати коло, проїжджих не чі‐ 
пають. Більше я не знаю. У дитинстві слухав неуважно. 
Я обійшла коло краєм. Воно було холодніше за решту гребеня, наче звідти щойно ви‐ 
йшли й лишили двері прочиненими. 
* * * 
Болота почалися з мосту, який не був мостом.Гатка: колоди впоперек, зв'язані лозою, що пливли на чорній воді, трохи гойдаючись. 
Ширина як віз. За кілька кроків вона розчинялась у тумані. Між колодами стояла брунатна 
вода, і з неї підіймалися бульбашки, глухо лопаючи. Запах: торф, гнилий листок, мед і дим, 
що йшов з-під землі. Я люблю дим, але цей був не з вогню. 
Вода. Скрізь вода. Хвіст, обмотаний навколо моєї ноги, став твердий, як дерев'яний. 
— Ви боїтесь води, — тихо сказав Ілвар. — Я знаю. Ви не питаєте, що там. 
— Нічого там нема. Гатка. 
— Панно Попелюхо, — сказав він м'яко. — Я проведу вас. Тільки не дивіться вниз. 
— Я ніколи не дивлюся вниз. 
— Я помітив. 
Ми вели мерина за вуздечку. Віз Ілвар залишив на сухому краю, біля вітряка зі зламаним 
крилом. Ореста несли на ряднині, як на ношах: Ілвар за голову, я за ноги, а Орест лаявся, що 
йому «незручно, як небіжчику, якого не запросили». Скриня висіла в мене на спині, прив'яза‐ 
на ременями, і була тепліша, ніж будь-коли. 
По обіді забриніла сопілка. 
Спершу це здалося вітром. Потім вітер пішов геть, а звук залишився: тонкий, ніжний, з 
бульканням на низьких нотах, як дихає людина, що грає давно й без душі. Мелодія була прос‐ 
та. Така, яку тягне матір над колискою, коли втомилась. Я пішла на неї ще кроків десять, поки 
Ілвар не схопив мене за лікоть. 
— Не йдіть на звук. 
— Я не йду. 
— Ваші вуха йдуть. 
Справді: обидва вуха вже розвернулись у бік сопілки, як квітки до сонця. Я затиснула їх 
долонями. Звук проходив крізь пальці. 
— Хто грає? — спитала я. 
— Ніхто. — Ілвар витягнув шаблю наполовину і знову заховав. — Там, зліва, у болоті, 
де світло. 
Я подивилась. 
У тумані, кроків за сорок від гатки, горіло світло. Жовте, тепле, як від печі у гарній хаті. 
Під ним то з'являлися, то зникали стіни: дерев'яні, з різьбленими наличниками. У вікнах хо‐ 
дили люди. Хтось співав, по-домашньому, хтось розгладжував білу скатертину. Пахло гаря‐ 
чим хлібом із медом, який, за словами Ореста, дворфи печуть на свято, а я ніколи не куштува‐ 
ла. 
Кімнати були світлі й чисті, з лавками під вікнами, з ліжками, застеленими простирадла‐ 
ми, що пахнуть вітром. У кутку лежало щось мале, закутане в ковдру. Хтось нахилився над 
ним і гладив. 
— Панно, — сказав Ілвар. — Ви плачете. 
— Я не плачу. 
— Плачете.Ліве вухо пекло. Хтось кликав мене на ім'я. Не Мирка й не Попелюха, якесь інше, корот‐ 
ше. Я не знала яке, але хотіла знати. 
Ілвар стиснув мені плече так, що лишилися синці. Вухо повільно стало на місце. 
— Що це? — повторила я. 
— Гостина, — сказав він. — Болотяник. Господар гатки. Кличе в чудові кімнати, а да‐ 
рує… — він відвернувся. — Не питайте, що дарує. Ми не заходимо. Жодного кроку. Навіть 
поглядом. Він не любить, коли дивляться близько. 
Я відвернулася. Я навіть змогла. Цим я пишаюся більше, ніж чимось іншим за цей рік: 
відвернулась від кімнати, де хтось гладив дитину в ковдрі. 
Але Орест не зміг. 
Він лежав на ряднині, розплющивши очі, і дивився в туман. Обличчя в нього було бла‐ 
женне й порожнє, якого я ніколи не бачила. Губи ворушились. 
— Там годинник, — прошепотів він. — Ми ще на місці. Він б'є. Чуєш? Я ж казав, що він 
іде. 
— Глузде. 
Він зірвав з себе ряднину й, рухом, якого я не чекала від людини з такою раною, скотив‐ 
ся з гатки у воду. 
— Глузде! Стій! 
Я кинулась за ним. Ілвар тримав мене за куртку. Я вивернулася, вдарила його ліктем у 
ребра, рвонулась. Орест стояв по груди в чорній воді на якійсь мілині, яку не мав права зна‐ 
йти, і простягав руку до світла. 
Вода зімкнулась у мене над колінами, потім над животом, густа, тепла, з присмаком залі‐ 
за й солодкої гнилі. Хвіст потягнуло вниз. Шерсть злипла. Я не дихала, щоб не закричати. Я 
йшла, як у кошмарі: кожен крок по дну, що осідало. 
Я схопила його за комір. Тягла. Він лежав на воді обличчям догори, посміхаючись. 
— Глузде! 
— Він дав мені подарунок, — сказав Орест. Очі в нього були порожні, добрі. — Ось. 
Бач? 
У складеній долоні він тримав щось. Я глянула. Шматок гнилого дерева, що колись було 
шматком чого завгодно. Мокра тріска, в якій по краях світилася цвіль, а всередині порожнеча. 
Подарунок. Сміття. 
— Ти дурень, — сказала я й вдарила його по щоці так, що бризнула вода. — Старий ду‐ 
рень! 
Орест кліпнув. Світло в очах стало звичайним, присмерковим. Він подивився на тріску, 
потім на мене. 
— Ого, — сказав він тихо. — Казав же: у цих краях нічого не їсти. 
Ілвар, блідий, як папір, витяг нас на гатку за комір по черзі. 
— Я казав не дивитись. 
— Ти казав мені. 
— Я мав казати всім.Світло позаду зникло. Сопілка замовкла, наче хтось притиснув палець до її дірки. Я ле‐ 
жала на колодах, насилу дихаючи, і відчувала, як під курткою скриня б'ється в такт моєму се‐ 
рцю, трохи випереджаючи. 
Я не вмію плавати. Я була у воді по груди. Я не втопилась. Запам'ятала цей рахунок. 
* * * 
Хата Живи стояла на острові посеред болота, на сухому пагорбі під вербами. Невелика, під‐ 
метена, з червоною геранню у віконцях (у жовтні, серед торфу), з рівним білим димом із ди‐ 
маря і порогом, вимитим добіла. Пахло тістом, м'ятою й медом. 
На порозі стояла маленька кругленька бабуся в фартусі, вимащеному борошном. Руки — 
у борошні по лікті. На обличчі — ямочки. Очі добрі, надто вологі. 
— Діти мої! — сплеснула вона долонями, і борошно зліталося хмаркою. — Нарешті! Я 
вже думала, не дійдете. Проходьте, проходьте. Ой, бідолахи, мокрі які. Оресте! Оресте, ста‐ 
рий пеньку, який ти став! 
— Жива, — прохрипів Орест з нош. — Ти ніколи не змінюєшся. 
— А навіщо? Мені й так гарно. Заходьте. 
Я зупинилась біля порогу, витягла короткий залізний ніж із чорною ручкою й поклала на 
поріг лезом до хати. Старий прийом: залізо відлякує відьом, будь-яка бабуся скаже. 
Жива подивилась на ніж і перевела погляд на мене, лагідно, з розумінням. 
— Який милий ножик, дитинко. — І переступила його. Ногою, в капцях з хутра, прямо 
через залізо, не помітивши. — Не боїшся, розумна. Правильно, що не боїшся. Тільки не діє 
воно на мене, не бійся, не ображаюсь. 
Ніж лежав на порозі, і нічого не сталося. Я підняла його й сховала. У животі стало тихо 
й холодно: обереги тут не працювали, і проти неї в мене не було нічого, крім власного розуму. 
Усередині було тепло. Піч з кахлями, розписаними півнями. Стіл з чистою скатертиною. 
Полиці з глечиками. Пучки трав під стелею: м'ята, чебрець, звіробій і ще щось, що не пахло, 
а наче пам'ятало запах. Під м'ятою пробивалась солодка гниль. Мій ніс це зловив і замовк. 
Ореста поклали на лавку біля печі. Жива нахилилась над ним, торкнулась рани сухими 
пальцями, і запах гончаччої слини зник. Просто зник. Орест видихнув так, що борода здриг‐ 
нулась. 
— Вже краще? — спитала Жива. 
— Навіщо питаєш? Ти ж знаєш. 
— Знаю. Але люблю, коли кажуть. — Вона всміхнулась. — Ляж, відпочинь. А ви, діти, 
сідайте до столу. Будете чай. Чай із п'ятьма ложками меду. Ти така худенька, дитинко. 
Я не сіла. 
— Ми не їмо, — сказала я. 
— Звісно, не їсте. Орест вас так навчив. — Жива поставила чашки. Чашки були гарні, 
тонкого фарфору, з пастушками. — Кому що до душі. Я нікого не змушую. 
Вона налила. Чай парував. Ілвар, що стояв біля дверей, задумливо подивився на чашку. 
— Вибачте, пані, — сказав він. — Я п'ю тільки кип'ячену воду.— Ось ти який. — Жива ляснула язиком, по-доброму. — Ти мені подобаєшся, сину. Ти 
вперед дивишся. 
Вона пересунула пиріжок ближче до мене. Я не відводила очей від її рук: липких від 
меду, коротких, з ямочками замість суглобів. Вона проткнула пальцем тісто, щоб випустити 
пару, і тісто зітхнуло. 
— Я знаю, чого ви прийшли. Скриня. — Очі її, вологі й добрі, як блюдечка з молоком, 
блиснули зацікавленістю, від якої мені стало зле. — Показуй. 
* * * 
Я поставила скриню на стіл, посеред пиріжків. Жива обійшла її колом. Раз, другий. Торкну‐ 
лась сухим пальцем однієї з печаток і відсмикнула руку, усміхаючись. 
— Ох, яка, — прошепотіла вона. — Свіжа ще. Дивись, як тепла. Ніби цілує. 
— Ви її відкриєте? 
— Відкрию. — Вона обернулась. — Але не задарма, дитинко. 
Я чекала цього. Гроші в мене були. Я вже розкрила рота. 
— Не гроші, — зупинила мене Жива м'яко. — Гроші мені не їстівні. Мені потрібне те, 
чого у тебе вдосталь, а носити тяжко. Листочок. Маленький. 
— Який листочок? 
— Пам'яті. — Вона поклала долоні на груди. — Що болить, то й візьму. Так легше для 
обох: ти позбудешся, я нагодуюся. Ми ж не звірі, ми люди. Вибирай, що віддати. Хочеш — 
те, як ти крала першу булку. Хочеш — як мама співала. 
— Я не пам'ятаю мами. 
— Саме так. — Вона кивнула серйозно. — Тому й кажу: що болить. Дозволь мені вибра‐ 
ти. 
Ілвар за моєю спиною зробив рух. 
— Панно, не погоджуйтесь, — сказав він. — Спогад — це не кишеня. Її не можна вивер‐ 
нути й зашити. 
— Я знаю, що це. 
— Ні. Ви ще не знаєте. 
— Заткнись, Ілваре. 
Я подивилась на Ореста. Він лежав на лавці, відкинувши голову. Очі його були розплю‐ 
щені й дивилися на мене. Він мовчав. Не говорив «нема чого», «ні», «йди звідси». Він просто 
дивився, і мені стало ясно, що він знає, що буде далі. Навіть не здивований. Це мене вразило 
більше, ніж усе. 
— Глузде, — сказала я. — Скажи мені, що не треба. 
Орест розтулив губи. Закрив. Потім сказав, хрипко, по слову, як кладуть монети на при‐ 
лавок: 
— Без неї не відкриється. 
Більше нічого. 
— Гаразд, — сказала я.Жива втішно сплеснула долонями, і борошно знову злетіло. 
— Розумничка! Сядь-но. Нахили голову. Ось так, до мене. Закрий оченята. 
Я не заплющила. Вона була так близько, що я бачила в її зіницях власне обличчя, крихіт‐ 
не, зелене, з вухом. Вона поклала мені на чоло суху липку долоню. Пахла м'ятою, гнилизною 
й тістом. 
— Ох, — прошепотіла вона. — Ох, що ж це в тебе. Яка ж ти багата, дитинко. Тут і те, і 
те. Булки. Лимони. Дах. Тут… — Вона запнулась, втягнула повітря ніздрями. — Хлопчик. Ру‐ 
денький. Ось воно. Ось що болить. Тоша. 
Я не називала цього імені. 
— Заїка на «п». Вирізає птахів. — Її пальці ворухнулися у мене в волоссі. — Теплий 
був, так? Пахнув стружкою. Ділився хлібом, заздалегідь відламуючи більшу половину… 
— Не треба, — сказала я. Мій голос зробився тонким, дитячим. — Не цей. 
— Тепер цей, дитинко. — Вона була лагідна. — Саме цей. Ніхто не платить тим, що не 
болить. 
Вона зробила рух, наче її пальці ловили муху на склі. Я відчула в голові м'який потяг, 
ніби хтось витягає нитку з вузла, повільно, акуратно, без поспіху. Перед очима попливли кар‐ 
тинки: підвал, солома, липова дощечка, рука з пальцями, що стискають крильця. Заїкання: 
«Т-ти… т-ти т-тільки нікому». Запах стружки. Рудувате волосся. Руки у веснянках, що ділять 
хліб, відламуючи більшу половину вперед. Потім вони розпливлись, побіліли, зблідли, як ви‐ 
шивка, залишена на сонці. 
Вона зняла долоню. 
— Ось і все, — сказала вона. — Невже так страшно? 
Я сиділа, тримаючись за край стола. На щоках було мокро, і я не знала чому. Шукала в 
собі те, що мало б там бути, як шукають язиком зуб, якого вже нема. 
Факти лишилися. Був хлопчик. Тоша. Рудуватий, заїкався, вирізав птахів. Щербан віддав 
його восени триста дев'ятого. Я його не врятувала. Так написано в книжці. Це правда. 
Але обличчя не було. Голосу не було. Тепла, що лишається на долоні після чужої руки, 
теж. 
Я сунула руку в кишеню: там лежав дерев'яний птах, кривуватий, з одним крилом біль‐ 
шим за інше, з облущеною фарбою. Я знала, що він Тошин: це було записано. Не знала, наві‐ 
що його ношу. 
Я поклала його назад. 
— Розумничка, — сказала Жива і облизала пальці. — Тепер давай скриню. 
* * * 
Вона відкрила її просто. Без ключа, без ножа, без молитви. Поклала долоні на печатки, хрест 
і роги разом, і прошепотіла щось, чого я не почула, бо вухо забило писком. Віск затріщав, як 
мороз на склі, і пішов тріщинами. Кришка не піднялась: розійшлась, наче пелюстки.Усередині була не темрява, а сіре тепле світло. Воно не відкидало тіней: лежало, як хма‐ 
ринка, м'яке, пульсуюче, а під ним, як подушка, два складені аркуші паперу з чорними підпи‐ 
сами внизу. Світло дихало. Воно було завбільшки з горобця в кулаці. 
— Мо-є, — сказало воно тоненьким, хрипким, дитячим голосом. 
Я відчула, як мої ноги підломилися. 
— Це що? — прошепотіла я. 
— Це ти, — сказала Жива ніжно. — Ліва половина. Дивись, яка гарна. П'ять років. Світ‐ 
ла, розумна, цікава до всього. Не плакала ніколи. Тільки казала: «моє». Усе: «моє» і «моє». Це 
мені завжди подобалось. 
— Хто… 
— Закладена. — Жива нахилилась над скринею, розглядаючи світло, як пиріг. — У твій 
п'ятий рік, коли тобі розрізнили душу. День Розрізнення, дитинко. П'ятини. Дітям у цей день 
дарують ложку, а тобі… Хто тримає скриню, тримає тебе. Ти зараз ходиш половинкою, а дру‐ 
га лежить тут. Ти не знала? 
Я не знала. Першою думкою було: «Я її крала». Другою: «Я крала саму себе». Третьою: 
«Я за це платила». 
— «Розрізнення», — повторила я. — Я його не пам'ятаю. 
— Так і має бути. Ти тоді ще була ціла. Ніхто не пам'ятає, коли був цілим. — Вона поди‐ 
вилась на мої руки. — А нігті в тебе гарні. 
— Від коминів, — сказала я автоматично. 
— Яке там від коминів. — Жива засміялась тихо, ніжно. — Це не від коминів, дитинко. 
Я хотіла спитати. Але вона вже нахилилась до другого аркуша, розгладила його пальцем, 
щоб я бачила. Внизу, під чорним текстом, стояли два підписи, двома руками, двома чорнила‐ 
ми: один під хрестом, другий під рогатою печаткою. Почерк в обох був однаковий. Дрібний, 
рівний, жіночий, з довгими хвостиками над літерами. Я дивилась на них довго. Мені було ці‐ 
лком ясно: писала одна людина. 
— Твоя мати, — сказала Жива. — Підписалася і тут, і там. Кицька була гарна. Тобі б не 
сподобалось, що в ній було. 
— Ви знали її. 
— Я приймала тебе, дитинко. — Вона підняла на мене очі, вологі й добрі. — Хтось же 
мав. 
Орест на лавці мовчав. Ілвар, блідий, стояв біля порога, стискаючи ефес, і вперше я не 
вловила його пульсу: він ховав його всередину, як людина, що зважує, скільки це коштує. 
Жива закрила скриню. Віск зрісся за мить, наче нічого й не було. Вона поплескала по 
кришці, як по голові дитини. 
— Ось так, — сказала вона. — Ви переночуйте. Гості приїдуть завтра, не раніше. Я їх 
запросила. 
— Які гості?Жива всміхнулась, не відповівши. Вона відслонила фіранку. На галявині серед верб і ту‐ 
ману стояли двоє хлопчаків років по десять-дванадцять: брудні, кістляві, в латаних сорочках, 
з лозовими кошиками за плечима. У руках вони тримали по пирогові, загорнутому в ганчірку. 
— Журавлівські, — сказала Жива ніжно. — Збирачі журавлини. Золоті діти. Нічого не 
питають про адресатів. Несуть мої слова: одному на північ, другому на південь. 
Вона відпустила фіранку. 
— Завтра буде гамірно, дитинко. Гамірно й солодко. 
Орест на лавці заплющив очі й тихо, по-дворфійськи, вилаявся. Одне слово. Я не розіб‐ 
рала. 
* * * 
Перед сном я вийшла на ґанок. Було холодно, мокро, зорі крізь туман не світили. Вода навко‐ 
ло острова шепотіла по-своєму. 
Ілвар стояв у тіні без окулярів, і очі його в темряві світилися двома жовтими краплями. 
— Орест знав, — сказала я. — Що в скрині. Що вона означає. Бачила його обличчя. 
— Я знаю лише те, що знаю про всіх, — сказав Ілвар. — У кожного є те, за що він мов‐ 
чить. Я теж мовчу, панно. 
— Тоді чому ти не пішов? 
Він довго не відповідав. 
— Я бачив, як ви відвернулися від тієї кімнати, — сказав нарешті. — Давно такого не 
бачив. 
— Я не пам'ятаю, чому мені було боляче. 
— Це й страшно, — тихо відповів дроу. 
Я витягла з кишені горобця й подивилась на нього ще раз. Кривуватий. Милий. Чужий. 
Старі кажуть, що ці болота Мокошині, бо нібито якась Макоша тут пряла. Бабина казка. 
Хто її бачив? Якби тут хтось і пряв, нитка в нього була б тонка, як котячий вус: дихни, і пор‐ 
веться. 
Я підвела очі. Ні жінки з веретенами, ні світла. Тільки туман і дві маленькі постаті, що 
віддалялись гаткою, кожна зі своїм пирогом.