Глава 7. «Горобці»

Він не обійняв мене. Він зупинився за два кроки, на відстані, яку ми колись називали «Дядь‐ 
кова довжина руки», і розкрив їх лише на половину, так, щоб я могла впасти в обійми, якщо 
захочу, і не впала, якщо ні. 
— Ну, Горобчику, — сказав Щербан. — Ходи, ходи. Я не кусаюся. Я вже віддав усі зуби. 
Я стояла й дивилась, як усміхається рот, де не було двох передніх зубів. 
— Ти підріс, — сказав він. — Ні. Не підріс. Схуд. Тебе ж погано годують. Дивись, вухо. 
— Він не торкнувся, лише звів до нього пальці, як до ікони. — Так і не зажило рівно. Я ж ка‐ 
зав: пришити. Ти вирвалась. 
— Ти казав, що лікаря не треба. 
— Я казав, що лікар дорого коштує. — Він зітхнув, і в цьому зітханні було стільки ніж‐ 
ності, що мені захотілося вмитись. — Ми з тобою не розминулися б, Горобчику, якби ти того 
вечора не втекла. Але я тебе не ображаю. Я ніколи не ображав. 
Ілвар стояв за моєю спиною. Я чула його: рівне, повільне серце, і як пальці лягли на ру‐ 
ків'я. Щербан подивився на нього, на темні окуляри, на клеймо, що виглядало з-під закочено‐ 
го рукава, і не злякався. Він тільки нахилив голову, як робив завжди, коли хотів здаватися ни‐ 
жчим. 
— Твій друг? Охоронець? Такий статний. Та благословить вас Параскева, пане. 
— Я провідник, — сказав Ілвар. — Не друг і не охоронець. 
— Кожен хтось комусь, — лагідно відповів Щербан. 
Він повернувся до мене. 
— Я чув, з тобою хворий. Дворф. Його хтось покусав. — Я не пам'ятала, щоб сказала 
йому це. — У мене в притулку є цілителька, добра жінка, що вміє з ранами. Я б надіслав її до 
тебе безкоштовно. Але краще було б, аби ти сама прийшла. Подивилася, як у нас. Діти так 
раді гостям. 
— Я не піду. 
— Піди. Дивись, я навіть не прошу по-людськи. Я запрошую. У гостину. А ти ж знаєш, 
що гостю не відмовляють. 
Останні слова він вимовив так, що це був вже не жарт. Я вловила в них ритм, цей ніж‐ 
ний, м'який, відпрацьований упродовж років ритм, яким у дитинстві він казав «тихенько». 
Мої коліна, зрадники, вже ступили крок. 
* * * 
Притулок Св. Параскеви стояв на пагорбі за торгом: кам'яний двір із високою огорожею й ви‐ 
шневим садом, який у жовтні був голий і чорний, як згарище. Над воротами в ніші висіла де‐ 
рев'яна свята з веретеном у руках, розфарбована так яскраво й так давно, що обличчя стерло‐ 
ся, лишились самі очі. Я дивилась на неї, поки Щербан відмикав ворота. Вона теж на мене 
дивилась. Мені здалося, що вона упізнає.Усередині було чисто. Так чисто, що в мене склалось враження, ніби я зайшла не в дім, а 
у віск. Підлога в коридорах натерта до дзеркала, стіни білені, вікна з вицвілими фіранками. 
Пахло милом, вареною капустою й воском. Діти сновигали коридором по двоє, в однакових 
сірих сорочках, босі на холодних плитах. Вони не ходили, вони перемішувались, як риба в 
банці. Жодного звуку. Жодного шепоту. Тільки шарудіння підошов і раз у раз віддалений ка‐ 
шель. 
— Вони добре виховані, — сказав Щербан. — Тихенько, тихенько. Правда, мої хороші? 
Діти зупинились. Усі разом. Повернули до нього обличчя. Я бачила, як їм подобається, 
що він до них звертається, і як воно їх лякає. 
У кожного у вусі була бирка. 
Свинцевий шматочок, малий, як ніготь, з дірочкою. Не ховали: навіть причісували так, 
щоб було видно. У деяких навколо шкіра почервоніла. У дівчинки з червоною смугою на 
щоці бирка ледь трималась: вухо навколо розпухло, блищало. Вона дивилась у підлогу. Я ди‐ 
вилась на неї. 
— Прикраси, — ніжно сказав Щербан, помітивши мій погляд. — Це їм підходить. Прав‐ 
да ж, Варко? 
Дівчинка, яку він назвав Варкою, підняла очі. На мить. Ті очі були великі, сірі й порожні, 
наче зі стіни зняті. Вона ледь ворухнула губами: я не почула, а прочитала. 
Не кажи. 
Я не відповіла. 
Він показав мені все. Їдальню з довгими столами, де діти сиділи за порожніми мисками, 
чекаючи молитви. Спальню: рядами вузьких ліжок, ковдри складені навіть без складки. Мо‐ 
литовню, де свята Параскева дивилась з образу на хліб, що лежав на ґратах. Кухню, де грубу‐ 
вата жінка в білій хустці нарізала скибки й подивилась на мене, як дивляться на шкоду, зазда‐ 
легідь списану. 
Комору з книгами він показав наостанок: окрему будівлю в глибині саду, з низькими 
дверима й масивним замком. Полиці від підлоги до стелі, затягнуті павутиною. Сотні товстих 
книг з потертими корінцями, з чорним шкіряним обрізом, з написами на корінцях: рік, рік, 
рік. Пахло папером, мишами й сухою пліснявою. 
— Рахунки, — сказав Щербан. — Кожен хліб, що з'їв дитина, записаний. Кожна пожерт‐ 
ва. Кожен грам милосердя. Я не люблю, коли щось не сходиться. Правда, Горобчику? Ти ж 
знала, що я завжди рахую. 
— Я пам'ятаю рахунок за хліб. 
Він замовк. Тільки пальці на чотках з вишневих кісточок замерли. 
— Ти не мала цього згадувати, — тихо сказав він. — Ми були добрими друзями, коли… 
— Підвал, — сказала я. 
І тоді все сталося. 
* * *Я не скажу, як вийшло, що я опинилась у підвалі. Він привів мене сам: «Щоб ти побачила, що 
він сухий тепер». Піч там стояла інша, але цегла тримала тепло так само, і цього вистачило. 
Мені вісім. Мені завжди вісім, коли я це згадую. 
Я лежу на соломі біля Тоші. Поряд тепло, від печі і від нього. Він пахне стружкою. Він 
вирізає птахів з липових дощечок, маленьких, з розчепіреними крилами, і складає їх під голо‐ 
ву, як оберіг. Сьогодні він вирізав горобця. Показує мені, коли Дядько вже пішов. Кривуватий, 
з одним крилом більшим за інше. Каже: «Т-ти… т-ти т-тільки нікому». 
Він заїкається на «п» і на «т», коли хвилюється. Я дражню його, мовчки, і він червоніє. 
Сміємось мовчки. У нас не можна голосно. 
Вночі приходить Дядько з ліхтарем. Не один. З ним чоловік у сірому, молодий, з рівним 
проділом, і в його ліхтарі вогонь не мерехтить. 
Дядько каже: «Ну ходи, Тошо. Ходи, мій хороший. Тебе хочуть бачити». Тоша дивиться 
на мене. Я дивлюся на стелю. 
Він не плаче. Спершу. Він бере з-під голови горобця і стискає в кулаці. Дядько м'яко роз‐ 
тискає йому пальці: «Залиш, Тошенько. Там тобі не потрібно». Горобець падає на солому. Я 
підтягую його ногою під себе. 
Тоша плаче вже біля дверей. Тихо, по-дитячому, гикаючи. Чоловік у сірому зупиняється 
й щось пише в блокнот. 
Дядько обертається до мене. Дивиться не гнівно. Ласкаво. «Ти нічого не чула, Горобчи‐ 
ку, правда? А тобі рахунок за хліб: три місяці, вісімнадцять шелягів. Розрахуємось пізніше». 
Двері зачиняються. Тоді я чую, як грюкає засув. 
Я лежу. Рахую. Рахую до ста, до двохсот. Тоді бачу свою бирку у вусі. Вона холодна. 
Вона… 
Тут я знову обриваю. Далі в книжці йде те, що я тепер читаю як чужий почерк. 
Тоді, в підвалі, я сіла на підлогу з нігтями, що вп'ялися в цеглу. Але переказати цього 
відчуття я вже не можу, тільки факти. 
Був хлопчик. Звали його Тоша. Рудуватий, у веснянках, заїкався на «п» і на «т», вирізав 
птахів. Щербан віддав його чоловікові в сірому восени триста дев'ятого. Я лежала на соломі й 
не поворухнулась. Тієї ж ночі я вирвала свою бирку разом із вухом і втекла крізь вентиляцій‐ 
ний отвір. Я його не врятувала. Я навіть не покликала. Це правда. Більше мені про нього ні‐ 
чого не належить. 
* * * 
— Ти плачеш, — сказав Щербан. 
— Ні. 
— Плачеш. Дай я. 
— Не торкайся. 
Він не відсмикнувся, тільки склав руки. Стояв переді мною на сходах, і підвальна цегла 
обрамляла його, як раму. Схожий на святого. Він завжди був схожий.— Я ніколи тебе не бив, — тихо промовив він. — Я лише виправляв. Ти пам'ятаєш? Я 
ніколи не підняв на тебе руки. 
— Ти віддав його їм. 
— Я віддав його в чисте місце. Там тепло, Горобчику. Там годують. — Голос його трем‐ 
тів. — Я не звір. Думаєш, мені було легко? Кожного разу… Але хтось мусить. Ці діти живі, 
бо я їх оберігаю. Вони не вмирають під мостами й не ріжуть одне одного. Вони чисті. — Він 
наблизився на пів кроку. — Я й тебе хотів так. Ти була моєю найкращою. Але ти була… інша. 
— Яка? 
Його погляд ковзнув по моїх пальцях. 
— Ти сама не знаєш, хто ти, правда? — прошепотів він. — Я знав. Побачив, коли тобі 
було шість. Ти прийшла до мене з чорними пальцями. Сама, з порога. З чорними пальцями, і 
за три роки вперед заплачено… 
— Ким заплачено? 
— Ніким. — Він моргнув. — Я знайшов тебе на порозі, взимку, ти була… — Він замовк. 
Серце його, яке ніколи не збивалося, пропустило удар. Я це почула. 
Він брехав. Або не брехав. Або те й інше водночас, як бреше той, хто не пам'ятає, де 
правда, бо ніколи її не шукав. 
— Що ти знаєш про мене? — спитала я. 
— Я знаю, що ти дорогоцінна. — Він знову усміхнувся, вже довірливіше. — Знаю, що за 
тобою ходить контора. Чемний чоловік у сірому просив повідомити, якщо я побачу кицьку зі 
скринею. Я повідомив. Вчора вночі. Перепрошую, золото моє, але я людина закону. Коли 
просить контора, не відмовляють. 
— Ісидор. 
— Ви знайомі? — зрадів він. — Чудовий співрозмовник. Втомлений, ввічливий. Ми пра‐ 
цюємо давно. Він не зробить тобі зла, доки не вирішить, що це форма. 
Ілвар за моєю спиною зробив крок уперед. Я підняла руку, не обертаючись. 
— А тепер слухай, — сказав Щербан. Ніжно, майже пошепки. — Я пропоную тобі те, 
чого ніхто більше не запропонує. Залишайся. Тут. Зі мною, як раніше. Віддай їм скриню, як 
вони просять, за амністію. Я поручусь: вона добра дівчинка, вона моя. Тобі не треба більше 
бігати дахами й красти. Тебе нагодують, випрана сорочка, тепле ліжко. Ти знову будеш чиста. 
Я дивилась на нього. На руки. На бирку, що блищала у вусі дівчинки на верхній сходин‐ 
ці. Варка стояла там, а біля неї старший хлопчик із тремтячими плечима. Мені їх було видно, 
Щербанові ні: він стояв спиною. 
Хлопчик ледь ворушив губами. Я прочитала: 
Мене записали. Ранком. 
* * * 
Виходила я звідти нормальним кроком, з усміхненим обличчям. Щербан провів мене до во‐ 
ріт, поклавши руку на плече, і дав пиріг із капустою, теплий, у ганчірці. Я взяла. Нехай ду‐ 
має, що я його не викину.— Подумай до ранку, — прошепотів він. — Я не тисну. 
Я пішла вниз, до Грабка. Ілвар ішов поряд мовчки. Я відчувала його погляд збоку. 
— Панно, — сказав він нарешті. — Ви збираєтесь повернутися. 
— Ні. 
— Ви брешете вухом. 
— Воно моє. Я вирішу, що воно бреше. 
Він зітхнув. 
— Я не вмію битись у світлі. Вогонь, факели — моя слабкість. Без окулярів я майже слі‐ 
пну й плачу. Як невдячно для ремесла. 
— Тоді не йди. 
— Мені обіцяно п'ятнадцять гривень, з яких я отримав сім з половиною. Справедливо 
було б виконати хоча б половину контракту. 
— Я не прошу. 
— Не просите, — погодився він. — У цьому вся річ. 
У корчмі Орест спав. Гарячка трохи спала, і він дихав рівніше. Грабок окинув мене оком 
бухгалтера, що підводить сальдо. 
— Ті, хто виходить із притулку, мають такий самий вираз обличчя, — сказав він тихо. — 
Двічі бачив. Обидва рази потім не платили за кімнату. 
— Заплачу наперед, за тиждень. І ще одне. Мені завтра знадобиться сухий куток і каша 
для двох дітей. 
Грабок повільно поклав палець на ніс. 
— Двох? 
— Поки що двох. 
Двадцятого я ще двічі ходила до притулку: на запрошення, вдень, і обидва рази змовча‐ 
ла. Діти мовчали теж. Ввечері Щербан сказав мені на порозі: «Завтра ми поговоримо про 
скриню, Горобчику. Я вже написав до одного чемного чоловіка». Я кивнула. Варка дивилась 
на мене з кухонних дверей. Я порахувала, що в мене рівно сорок ударів серця, щоб вирішити 
те, що я вирішувати не збиралась. 
Вирішила я в ніч на двадцять першу. 
Вогонь — дивна річ. Діти бояться його, бо він пече. Дорослі — бо він нищить. Я боюся 
його, бо він світить, а я в світлі не працюю. Але ту ніч працювала при вогні. 
Пішла я без Ілвара. Так я думала. Перелізла через огорожу там, де вишневий сад підпи‐ 
рав пагорб, по голих гілках, що тримали мене, як сходи. Двір був порожній, діти спали. На 
кухні горів один ліхтар, і кругла жінка в хустці дрімала над тістом. Я прослизнула повз. Двері 
комори відчинилися під шпилькою за двадцять ударів серця. 
Комора — не освячена. Мені це було важливіше за запах. Я чиркнула кременем об сухий 
корінець. Книги займалися неохоче, але впевнено, як усе, що пише педант. Я підпалила п'ять, 
перевернула полицю, щоб пішла тяга. Вогонь ліз по корінцях, по роках: триста дванадцятий, 
триста тринадцятий. Я дивилась, як чорнішає цифра, і хотіла, щоб згоріли всі. Кожен хліб. 
Кожен грам милосердя.Тоді я пішла по дітей. 
Варка не спала. Сиділа на ліжку, підібравши коліна, і чекала. Лук'ян теж. Між ними ле‐ 
жала хустка з хлібом. Вони дивились на мене, як дивляться на цвях, що виходить із дошки. 
— Я Мирка, — прошепотіла я. — Часу мало. 
Лук'ян заплющив очі й затремтів. 
— Ми не можемо, — прошепотіла Варка. Голос у неї був сухий, як папір. — Він запи‐ 
сує. Кого не вистачає, того записують ще раз. 
— Більше не запише. 
Вона довго на мене дивилась. 
— А бирки? 
Я витягла «Свекруху». Варка скривилась, хлопчик не ворухнувся. Я зробила те, що роб‐ 
лю найкраще: швидко, без розмов. Різнула біля самого свинцю. Гаряча кров залила мені па‐ 
льці. Лук'ян не скрикнув: біль тут був знайомий. Потім Варка. Я обгорнула їм вуха обривками 
сорочки й сказала: «Не чіпайте». 
У коридорі вже пахло димом. Діти в сірому вилазили з постелей і ставали по одному, по 
двоє, щільно, як худоба перед грозою, і дивились на мене. Сорок пар очей. Я хотіла взяти 
всіх. Я знала, що не можу. Двоє були моєю межею, і я навіть не торгувалась. 
Я хапнула обох за руки й побігла. Жінка в хустці підскочила на кухні, розкрила рота, і я 
вдарила її ліктем так, як вчив Орест, не зі зла, а щоб вона лягла. Вона лягла. Біля чорного 
ходу я зіткнулася з Ілваром. 
Він стояв без капелюха й без окулярів. Очі його, світло-жовті, були повні води: сльози‐ 
лися від відблиску, що заливав коридор, як горно. Шабля була оголена. 
— Панно, — прохрипів він. — Ви мене не запросили. 
— Я й не збиралась. 
— Тому я прийшов. 
З-за рогу вискочили двоє сторожів притулку з палицями. Ілвар бився дивно: не красиво, 
по-сліпому, на слух. Мружився, плакав, відвертався від жару, але бив точно, плазом і ру‐ 
ків'ям, по суглобах, по горлу. Перший упав. Другий кинувся на нього, і Ілвар вперше за все 
наше знайомство закричав, без слів, як від болю, і вдарив гостряком. Чоловік осів, схопив‐ 
шись за стегно. Ілвар відкинув шаблю, наче та була гарячою. 
— Я не вбиваю у світлі, — сказав він глухо. — Це моє правило. 
— Ти його не вбив. 
— Але міг. Ходімо. 
Я не пішла. Я побачила його. 
* * * 
Щербан стояв у дверях. Не біг, не кричав. У сорочці, без ряси, босий, з чотками в руці. Поза‐ 
ду нього палала комора, високо, стовпом, і вогонь відбивався в його очах, світло-сірих, воло‐ 
гих. Він дивився на мене, на двох дітей, що чіплялися за мої руки, на кинджал у моїй правій 
руці, липкий від чужої крові.— Горобчику, — сказав він. Майже з полегшенням. — Ти прийшла. 
Я підняла «Свекруху», довгу, тонку, гарну, як голка. До його горла було п'ять кроків. 
— Бий, — сказав він тихо. — Ну. Бий. Я вже простив. 
Я зробила крок. Два. Мої ноги пам'ятали інше: як ми підходили до нього ввечері, по од‐ 
ному, по двоє, щоб він поправив ковдру. Я бачила його долоню, м'яку, з білим слідом, пальці 
на чотках. Такі спокійні. 
Кінчик торкнувся його шиї. Під шкірою тупотіло серце, рівне, добре, і я відчула, як тре‐ 
мтить моя рука. 
— Не можеш, — сказав він з сумом. — Я ж знаю. Ти хороша дівчинка. 
— Я не хороша, — сказала я. 
— Тоді чому не вбиваєш? 
Я не знала. Я бачила безліч смертей і лише кілька разів сама підносила руку. Але щось 
різало мені лікоть зсередини, як дротик, залишений у м'язі. Варка з закривавленою хусткою 
на вусі дивилася на нас обох. Лук'ян дивився в землю. 
Я опустила кинджал. 
Щербан подивився на мене і всміхнувся вдруге, вже не з полегшенням. З жалем. Тим 
жалем, яким лікар дивиться на хворого, що відмовився від ліків. 
— Ось бачиш, — сказав він. — Я так і знав. 
Я вдарила його. Не ножем: кулаком, по обличчі. Він не відхилився. З носа пішла кров, 
темна, якась рідка. Він не витер. 
— Це за підвал, — сказала я, — за рахунок за хліб. 
— Я прощаю, — відповів він. 
Я розвернулась і побігла. Ілвар ніс Лук'яна на руках і плакав від вогню, як дурень. 
* * * 
Корчма Грабка була за дві вулиці. Він побачив дітей із закривавленими вухами й не сказав ні 
слова. Налив їм гарячого молока з медом, хоч я й зневажаю молоко, і поставив каші з маслом. 
Діти їли, затуляючи миски ліктями. Я дивилась на них і не відчувала нічого, крім бажання 
їсти теж. 
Ще до світанку я викладала на стіл гроші з воронівської торби. 
— Дванадцять гривень. Їм на рік. Тут, у тебе. 
— Я не злий, — сказав гном. — Я економний. Рік — двадцять. 
— Дванадцять, і ти знаєш, що візьмеш. 
Він взяв. Завжди брав. Але вуха дітям він перев'язав сам, акуратно, без запитань, і я впе‐ 
рше подумала, що в світі, може, є принаймні одна людина, чия економність схожа на милосе‐ 
рдя. Я дізналась би, чи це правда, якби лишилась. Я не лишилась. 
Я не попрощалась. Не вмію. Просто вийшла й сіла на поріг лицем до дверей, як завжди, 
і дивилася, як за пагорбом ще догоряє Притулок Св. Параскеви. Мені було холодно, хоч від 
вогню йшло тепло. 
Пиріг із капустою лежав у мене в кишені в ганчірці. Я його не їла. Але й не викинула.* * * 
Вставка: Щербан, вечір після 
Щербан сидів на краю ліжка в чужій кімнаті, в чужій сорочці, і чекав, доки вдова Агафія, що 
тримала постоялий двір «Золотий колос» і шанувала притулок як святиню, закінчить прикла‐ 
дати до його носа мокру ганчірку. 
Вечоріло. Минула доба. Його власний двір догорів ще вночі: кам'яна коробка, чорні вік‐ 
на, обвуглені вишні. Діти, які не згоріли, стояли в полі, босі, сірі, і дивилися на попелище. 
Жоден не заплакав. Він пройшов поміж ними, торкаючись кожного за плече: «Тихенько, тихе‐ 
нько, мої». Вони слухалися. 
— Дядьку, — сказала Агафія. — Вам би до лікаря. 
— Дякую, добра душе, — мовив він. — Тільки ж носа мені зламала не вона. Це діти, 
бач, розхитали мою віру. А вона лише нагадала. 
Агафія не зрозуміла. Вона й не мусила. 
Він дивився на власні руки. Великі, м'які, з білим слідом на лівій долоні. Колись ці руки 
були молотом. Він бив ковадло від світанку до смерку, аж поки не зрозумів, що залізо нікому 
не потрібне, а діти, навпаки, потрібні всім. Вони потрібні церкві, вони потрібні конторі, вони 
потрібні тим, хто не хоче їх мати. Він знайшов свою справу. Він її любив. 
Я добрий, думав Щербан. Я завжди був добрим. 
Він пам'ятав, як вона прийшла. Маленька, худа, з вухами, що ворушилися, як у цуценя‐ 
ти. Сіла біля сходів, не просила їсти, а дивилась. Її пальці були чорні, наче вона рилась у ву‐ 
гіллі, і в ту мить він зрозумів: вона не така. Вона — важлива. Хтось заплатив за неї наперед. 
Він не пам'ятав, хто. Або пам'ятав, але це була його таємниця, як і всяка добра справа. 
Він годував її. Стелив їй. Одягав. Поправляв їй комір, довго, надто довго, тому що вона 
була його найкращою. Хіба він бив її? Він її виправляв. Вона пручалась, бо діти завжди пру‐ 
чаються, коли їх рятують. 
Бирки? Хтось називав їх тавром. Він називав прикрасами. Вони були знаком, що за ди‐ 
тину є кому відповісти. Гріхи лягали на його плечі, м'які й широкі, і він носив їх терпляче. 
Хіба це не подвиг? 
Вона вирвала бирку. Разом з вухом. Він тоді плакав. Справді, плакав, як плачуть над роз‐ 
битою іграшкою. 
А вчора вночі вона спалила його книги. Кожен хліб. Кожну пожертву. Кожен рахунок. 
Тепер усе, що я зробив, існує лише в моїй голові, думав він. Це було страшно й водночас со‐ 
лодко, наче з плечей зняли кожух, що давно муляв. 
Він доторкнувся до носа. Кров вже не текла. Сльози текли самі. 
— Вона повернеться, — прошепотів він. — Мої діти завжди повертаються. Навіть якщо 
спалять усе. Навіть якщо не пам'ятають, що їх нагодували. 
Агафія перехрестилась. 
Але він думав не про дітей. Він думав про її пальці. Про чорні нігті, які він бачив двічі: 
уперше, коли їй було шість, удруге, сьогодні. Вони були однакові. Вони не відмились за три‐надцять років. Вони були знаком. Він бачив такі знаки на папері, коли чоловік у сірому, з ліх‐ 
тарем, що не мерехтів, прийшов до нього вперше. 
Особлива, сказав тоді чоловік. Не чіпати. Але стежте. 
Він стежив. 
І тепер, сидячи в чужому ліжку, у чужій сорочці, з розбитим носом і випаленою душею, 
Щербан усміхнувся тихо, щербатим ротом: 
— Горобчику, Горобчику. Я ж казав: тобі без мене не можна. Ти навіть вбити мене не 
зуміла. 
Це була найніжніша думка за цілий день.