Глава 6. «Кривий Торг»

Дев'ятнадцяте жовтня випало на торговий день. Я б віддала пів куни, щоб було інакше. 
Три дні ми їхали від Воронівки. Мерин виявився кращим за свій вигляд: тягнув віз, не 
скаржився й мовчки ненавидів мене за всіх коней на світі. Правив Ілвар, бо я з кіньми не 
вмію, а сонця він не боявся лише в тумані, а туман стояв від світанку до смерку, холодний і 
густий, як кисіль. Я сиділа біля Ореста й міняла йому мокру ганчірку на лобі. Жар не спадав. 
Рана під пов'язкою почала пахнути, як відчинений льох, де хтось забув яблука. 
— Мала, — казав він у напівсні, — не клади туди цибулю. Цибулю я терплю в супі. 
— Жодної цибулі. 
— Брешеш. Вухо сіпнулося. 
— Воно в мене сіпається від мух. 
— Мух нема, жовтень. — Він зітхав. — Який же ти кепський брехун, кицю. І як мені з 
цього щастить. 
Я мовчала й міняла ганчірку. Мовчати — це було, за ті дні, все, що я вміла зробити для 
нього корисного. 
На другу ніч, коли Орест заснув, Ілвар сів біля багаття, розгорнув карамельку, знову зго‐ 
рнув і сказав, не підводячи очей: 
— Ви не питаєте, чому я не взяв доплати за Воронівку. 
— Мені й без того вистачає причин тебе не питати. 
— Я допомагав запрягти мерина, якого ви вкрали. За законом це співучасть. — Він усмі‐ 
хнувся кутиком рота. — Жарт. Не смішний, знаю. Просто мені давно ніхто не давав приводу 
порушити закон, якого я дотримуюсь із принципу. Дякую. 
— Будь ласка. Тільки не вдавай, що це була милість. Це був бізнес. 
— Звісно, — сказав він, і я так і не зрозуміла, чи повірив. 
Потім довго мовчали. Вогонь трохи потріскував, Орест марив про пружинки. Ілвар ди‐ 
вився на вогонь поверх окулярів, не так, як дивляться дроу, які бояться світла, а так, як дивля‐ 
ться ті, хто колись сидів при вогні не за своїм столом. 
— Мені вісімдесят років було, коли мене вигнали, — сказав він несподівано. — Для ель‐ 
фа це юність. Для дроу — «ще не вирішили, чи ви скло». Мій двір називав мене скляним: то‐ 
нким, гарним, крихким. Доки я не знадобився. 
— А тоді? 
— А тоді я відчув, що скло ріже, якщо його розбити. — Він поклав карамельку в кише‐ 
ню. — Не питайте більше. Я лише до того, що люди, які сидять біля дорожніх багать, бува‐ 
ють кращими співрозмовниками, ніж ті, що вдома. 
Я промовчала. Але запам'ятала, що вперше він заговорив про себе сам. 
Кривий Торг показався уранці дев'ятнадцятого: спершу запахом, потім гамом, потім са‐ 
мим собою. Пахло смолою, горілим жиром, дубленою шкірою й пиріжками з цибулею. Гам 
складався із зазивань, лайки, волинки, що грала одну й ту саму мелодію вже, мабуть, роківдвадцять, і дзенькоту грошей. Містечко лежало на схилі, ряди були збудовані так, що дахи на‐ 
висали над вулицею під різними кутами, ніби розмовляли між собою, і кожен прислухався до 
сусіда. Звідси «Кривий». Крамарі кажуть, що він просто хилиться до тих, хто платить. 
На в'їзді стояла стража, троє в сірих плащах-«мокрохвостах», і кожен дивився не на віз‐ 
ки, а на людей. Один заглянув у наш віз. Я сиділа під рядном, з хвостом, намотаним на стег‐ 
но, а вухо — те, надірване — я затиснула в капюшоні, підшитому саме для таких випадків. 
Сіроплащ подивився на Ореста, на Ілвара, що вдавав сплячого, на мене. 
— Хворий? — спитав він. 
— Дядько, — сказала я. — Гарячка. 
— Не заразна? 
— Та він дворф. Вони не заразні, вони вперті. 
Сіроплащ хмикнув і махнув рукою: проїжджайте. Мені стало ніяково від власної легкос‐ 
ті. Так чудово проходять тільки перед чимось гіршим. 
Ілвар обрав корчму на самому краю, біля скотного двору, «бо там пахне скотом і нікому 
до нас нема діла». Корчма звалась «У Грабка». Тримав її гном, метр із капелюхом, лисий, з 
волохатими тильними боками долонь, з очима-буськами і вмінням дивитись на гроші так, 
наче ті мали ноги й могли втекти. Ніс у нього був, як у шниряка: довгий, рухливий, завжди 
кудись повернений. 
— Кімната — куна, — сказав Грабок. — Сніданок — шеляг. Якщо хворий помре в мене 
в кімнаті, то шість гривень за перебілку. 
— А якщо виживе? 
— Тоді нічого. Я не злий. Я економний. 
Ми поклали Ореста на ліжко під вікном. Він розплющив праве око, глянув на Грабка й 
сказав: 
— Гном. Справжній. Сивуха стоїть за дверима. Не для вживання. Для рани. 
— Я не продаю для рани, — сказав Грабок. — Я продаю для радості. Різниця в ціні. 
— Беру для радості, — сказав Орест. 
Я змовчала. Я знала, що він просить це заради мене: хотів, щоб я вийшла й купила сиву‐ 
ху, а не сиділа над ним із ганчіркою. Він завжди вважав, що робота лікує краще за гарячку. 
Скриню я засунула під матрац, у ногах. Вона була теплішою, ніж зазвичай. Ілвар сів біля 
ліжка, підперши підборіддя руків'ям шаблі, темні окуляри на носі, і вдав, що спить. Орест 
спав по-справжньому. 
— Вам щось потрібно? — спитав Ілвар, не відкриваючи очей. 
— Ліки. Їжа. І знахар, який не візьме мою душу за клізму. 
— Останнє коштує вдвічі. 
— Тому піду дізнаюся, скільки. 
Я вийшла в капюшоні, підшитому під вуха, й пообіцяла собі не відходити далеко. 
Торг обступив мене з усіх боків. Хлопчики з пиріжками на тацях. Жінки з капустою. Чо‐ 
ловіки з гусьми на мотузках. Дівчатка, що продавали голки. На кожному розі лежав хтось у 
цупкому лахмітті, простягнувши руку. Я порахувала виходи з площі: п'ять. Порахувала варто‐вих: троє, що стежили за торговцями, а не за покупцями. Порахувала тих, хто на мене дивив‐ 
ся: дев'ять. Кожен мене бачив, але жоден не запам'ятав. Кицьку запам'ятовують за хвостом, а 
я носила хвіст під курткою. Торг — єдине місце на світі, де мені добре: тут ніхто ні на кого не 
дивиться. Тут усі дивляться на гроші. 
Я купила пів коша хліба (шість шелягів), сала (два), цибулі (один, хай Орест нарікає), 
два лимони в дворфа з Південних рядів (шість кун: дорого, але Орестова слабкість в гарячці 
дорожча), сивуху — не для радості, а для рани. Знахарку знайшла на краю площі біля воза з 
сушеними жабами: бородату бабу з ріденьким пучечком трав, яка назвала «вісім кун» за те, 
щоб лише глянути. Я сказала: «Дві». Вона сказала: «Шість». Я сказала: «Подивіться просто 
так, а я вам принесу лимон». Вона погодилась. Лимон довелося купити ще раз. 
Двічі за той ранок навпроти мене опинялася жінка, худа, з чимось довгим за поясом. 
Двічі я вирішувала, що мені здається, і двічі відвертала голову. Якщо вона хоче ходити — хай 
ходить. Я ще не вміла говорити про це вголос. 
Потім я побачила його. 
Спершу килим. Він лежав на землі перед ґанком колишньої лазні, яскраво-червоний, за‐ 
тертий, з торочками: колись хтось багатий його викинув, хтось бідний підібрав. На килимі 
стояла дерев'яна скринька з прорізом, а над нею табличка, писана рівними літерами, майже 
каліграфією: «Притулок Св. Параскеви. Подайте на хліб сиротам». Коло скриньки на колінах 
стояв чоловік. Високий, сутулий. У сірому одязі, схожому на рясу, підперезаному мотузкою. 
Великі м'які руки, складені на грудях. Сива борода, акуратно підстрижена. Я стояла далеко, 
але вже знала, що він пахне воском. І цибулею. 
Поряд з ним у ряд сиділи діти. 
П'ятеро, в однакових сірих сорочках, бліді, вмиті до блиску, з однаково зачесаним волос‐ 
сям. Мовчали. Кожен тримав у складених долонях шматок чорного хліба й не їв. Вони просто 
тримали його, як свічку. Найменша, років семи, мала на щоці червонувату смугу, вицвілу, 
акуратну, як слід від терки: чиясь рука довго й старанно її чистила. Найстарший, хлопчик ро‐ 
ків десяти, дивився в землю й ледь помітно тремтів усім тілом, хоч був тепло вдягнений. Діти 
так не тремтять від холоду. Діти так тремтять від слів, які ще не сказані. Люди проходили 
повз, кидали в скриньку шеляги, а чоловік нахиляв голову і говорив до кожного тихо, ніжно, 
щоб вухо нахилилось: 
— Та благословить вас Параскева. Та благословить вас. 
Я зупинилась. 
Я не вирішувала зупинитись. Просто ноги перестали йти. Хвіст, притиснутий до стегна 
під курткою, розпрямився й став, як ялинка, піднімаючи куртку ззаду. Вуха закладало, наче я 
пірнула з головою. Я чула лише одне: як калатає моє серце. Швидко, дрібно. 
Щербан. 
Я стояла біля розкладки з ножами, де було людно і де мене ніхто не бачив, і дивилась на 
його руки. На лівій долоні видно було білий слід від ковадла. За одинадцять років змінилося 
багато чого, а цей слід ні. Я знала його, як знають складку на постелі, де довго не могли зас‐ 
нути.* * * 
Тут я мушу зупинитися. 
У моїй кишеньковій книжці є запис. Я зробила його тієї ж ночі, на звороті рахунку за ли‐ 
мони, біля свічки в кімнаті Грабка, поки Орест марив. Писала я тоді ще так, як пам'ятала. Те‐ 
пер пишу інакше, тож цей шматок переписую слово в слово. Вам буде видно, де. 
Горобці. 
Мені шість. Мені завжди шість, коли я це згадую. Підвал під старою пекарнею в При‐ 
чаловій слобідці, де тепло від печі тягне крізь цеглу. Нас чотирнадцять. Ми спимо рядами на 
соломі, як оселедці. Дядько обходить ряди з ліхтарем і кожному поправляє ковдру, довго, над‐ 
то довго, і шепоче: «Тихенько, тихенько, мої Горобці». Він пахне воском і цибулею. Він ніколи 
не б'є. Він виправляє. 
Правила. Перше: не плач вголос. Друге: не їж попереду когось. Третє: тримай знахідку 
при собі, але віддавай Дядькові, бо він її «збереже». Четверте: не питай, куди зник той, хто 
зник. Про четверте говорять шепотом. 
Кожен із нас має бирку у вусі. Свинцевий шматочок, малий, як ніготь, з дірочкою й руб‐ 
чиком. Дядько протягує її крізь вухо швидко, голкою, розжареною на свічці. Боляче тільки 
мить. Потім Дядько гладить по голові й каже: «Ось ти й мій. Тепер ти чистий. Тепер що б 
ти не накоїв, відповідатиму я». Ми не розуміємо, що це значить. Ми вдячні. 
Мені бирку дали першою в цьому місяці. Мені шість. Вона холодить щоку. 
Поряд хтось сопе. Тоша. Я знаю, що це Тоша, бо він лежить поруч від першої ночі й не 
лягає ні з ким іншим. Він… 
Тут запис обривається. Точніше: обриваю я. У книжці далі ще пів сторінки. Я можу їх 
прочитати, вони написані моєю рукою, але читаю я їх, як чужий почерк. Я їх перепишу, коли 
дійде до того. А поки що в Кривому Торзі знову пахне смолою. 
* * * 
Він підняв голову. 
Не вповні. Тільки підборіддя, на пів пальця, ніби хтось потягнув його вудкою. Я стояла 
за його килимом, за сім рядів, з капюшоном на голові, з хвостом під курткою. На мене диви‐ 
лися дев'ятеро людей на торзі й не бачили нічого. А він, який не дивився на мене одинадцять 
років, підвів очі і глянув прямо. 
Очі його не змінились. Світло-сірі, вологі, добрі. У них стояли сльози, справжні, як лій 
на свічці. Він не кліпав. 
Я відступила в тінь, за воза з глиняним посудом. Серце вдарило в горло. Я присіла, зату‐ 
лила рота долонею й вперше за багато років відчула, що в мене тремтять коліна. Не «ніби». 
Тремтять. 
— Панно, — тихо сказав за спиною голос. 
Ілвар стояв у проході, спиною до сонця, у капелюсі, що кидав на обличчя тінь. Він диви‐ 
вся на мене, не на Щербана.— Орест спить, — сказав він. — Я залишив біля нього служницю з корчми. Вам не слід 
було йти самій. 
— Іди. 
— Я не залишаю найнятих. 
— Іди геть. 
— Панно, — повторив він м'якше. — Ви цокотите зубами. 
— Мені холодно. 
— Так. — Він помовчав. — Мені теж буває холодно. Коли бачу людину, яку хотів би не 
бачити. 
Я глянула на нього. Він дивився на торг, розглядаючи килим, скриньку, сиву бороду. 
— Ви його знаєте, — сказав він. 
— Ні. 
— Ви брешете вухом. 
— Воно само. 
Мовчанка. Він стояв поруч, не торкаючись і не питаючи. Це було тепліше, ніж я чекала, і 
важче. 
— Він, — сказала я нарешті, — мій дядько. 
— Ваш дядько. 
— Так його звали. Діти. Усі. — Я проковтнула слину. — Він тримав нас. У підвалі. Я 
була серед тих, кого він тримав. 
Ілвар дивився на торг. 
— Діти біля нього, — сказав він. — Вони не їдять. 
— Вони не мають права. Хліб потрібен не для їжі. Для вигляду. 
— Вони дивляться в землю. 
— Вони мовчать, — сказала я. — Так треба. 
Він довго мовчав. Потім зняв окуляри, вперше за всю нашу подорож. Очі в нього були 
світло-жовті, по-совиному круглі, і він мружився навіть від цього туманного світла. Дивився 
туди, де сидів Щербан, і в його обличчі було щось, чого в Бродищі не купують. Схоже на упі‐ 
знання. 
— Панно Попелюхо, — сказав він. — Я пропоную піти. 
— Піти? — Я не зводила очей з червоного килима. 
— Зараз. Поки він не підвівся. 
— Він не підведеться, — сказала я. — Він чекає. 
— Чого? 
— Щоб я підійшла. 
Я знала його звичку: коли він чекав, що ти підійдеш сама, він не дивився на тебе. Він 
поправляв комірець дівчинці з краю ряду. Довго. Надто довго. 
І я побачила, як він повертає голову. Повільно, ніби хтось його гукнув з іншого боку тор‐ 
гу. Підборіддя вперед. Ніздрі ледь розширились, як у людини, що чує знайомий запах. Поглядйого, світлий, ласкавий, повільно ковзнув по рядах, по прилавках, по натовпу, і зупинився 
там, де стояла я. 
Не на обличчі. На вусі. 
На лівому. На тому, що надірване, зі шрамом, з «зубцем». Я бачила, як його очі впізнали 
цей зубець, як розходяться біля них зморшки, як підіймається кутик губи. Тоді його погляд 
опустився нижче. До моїх рук, що я, не пам'ятаючи як, витягла із рукавів і тримала перед со‐ 
бою, ніби збираючись заслонитись. До пальців. До нігтів. 
Він довго на них дивився. 
Я чула його серце навіть крізь гамір, крізь волинку, крізь сотні інших: м'яке, рівне, що 
ніколи не збивалося. Не збилося й тепер. Він усміхнувся. Тепер я бачила, що двох передніх 
зубів у нього досі немає, і щербата усмішка тільки додає йому доброти. 
Він промовив одними губами, я не почула, я прочитала, як читаю все, що про мене гово‐ 
рять: 
— Горобчику. 
Тихо, тепло, з любов'ю, яку він плекав у собі, як свічку. 
— Горобчику мій. 
Він підвівся. Неквапливо, спираючись на хворе коліно. Діти навколо не ворухнулись. 
Він поправив мотузку на поясі, залишив скриньку на килимі, на чесне слово цілого торгу, і 
пішов крізь ряди до мене, на ходу розкриваючи руки.