Глава 5. «Воронівка»

До Воронівки сорок п'ять верст. Пішки це два дні. З хворим дворфом і без воза — три, якби 
не візник. 
Візника ми знайшли на Мутному шляху, за першою заставою, де стража бере по шелягу 
за кожну пару очей. Він віз капусту в Воронівку і погодився прихопити Ореста «на мішки» за 
дві гривні. Гроші взяв наперед, монету кусав довго, а на Ілвара дивився, наче той збирався 
красти в нього не капусту, а душу. Ілвар їхав у возі, під капелюхом, нерухомий, у темних оку‐ 
лярах, з шаблею на колінах. Якби я була візником, я б теж дивилася. 
Дорога йшла низинами. П'ятнадцяте і шістнадцяте жовтня були однакові: холодний ту‐ 
ман, що лизав спиці коліс, і чорні поля без птахів. Орест лежав на мішках під моїм плащем, 
то спав, то лаявся дворфійською, а раз розплющив праве око й спитав цілком розсудливо: 
— Далеко ми від міста? 
— Двадцять верст. 
— Мало. Дуже мало. — І знов заплющив. 
Скриня стояла між моїх ніг під ряднинами й гріла крізь чоботи. Вона не стукала вже дві 
доби. Мені від цього було не легше: коли стукає, принаймні знаєш, що вона тут. 
Візник, коли смеркло, зупинив воза за версту від села. 
— Далі не поїду, — сказав він, не дивлячись на нас. — Мій кінь втомився. 
Кінь не втомився. Кінь жував овес і дивився на Воронівку з тією ж байдужістю, з якою 
корова дивиться на різника: ще не її черга. Я поклала візникові в долоню шеляг понад дого‐ 
вір. Він подивився на нього, як на вошу. 
— Ви, люди добрі, — промимрив він, — гостини там щедрі. Не відмовляйтеся. Але й 
не… Ну, ви ж дорослі. — І повернув воза назад. 
Ілвар провів його поглядом крізь темні скельця. 
— Візник не взяв шеляга, панно. 
— Я помітила. Але Оресту потрібне ліжко, а мені сухе місце, де ніхто не шукає. 
* * * 
Лани Воронівки були вже зорані під зиму. Борозни чорніли в імлі, як рядки, написані дуже 
великою рукою. Вітру не було. 
Я почула його першою. 
Не голос. Шерех. Щось велике й важке рухалося полем паралельно дорозі, за тридцять 
кроків. Зупинялось, коли ми зупинялись. Ішло, коли йшли. Серця я не чула, тільки дихання, 
густе, ніби в борозні лежала череда. 
— Ілваре. 
— Чую, — відповів він. Він зупинив воза. — Не відповідайте, що б воно не гукнуло. 
— А воно гукне? 
— Завжди гукає.І воно гукнуло. З поля, з туману, рівним, лагідним, майже домашнім голосом, яким кли‐ 
чуть до столу: 
— Куме-е. Куме, заходь у гості. Хліб з'їмо. 
Ніхто не відповів. Вухо моє повернулося до поля само, хоч я наказувала йому не слуха‐ 
ти. 
— Куме. Чого ти став? Я ж тебе чекаю. Я вже й лавку витер. 
Тоді з туману просунулось щось. Спершу я вирішила, що бугай: рогатий, присадкува‐ 
тий. Але бугаї не стоять на задніх ногах і не тримають передніми лапами, схожими на руки з 
кігтями, жмут колосків, як букет. Шерсть у нього була довга, сплутана, з реп'яхами. 
Польовик. Я знала його тільки з Орестових оповідок. «Господар ланів, — казав Орест 
між двома гвинтиками. — Кличе в гості й збиває зі шляху. Зробиш як він просить — кружля‐ 
тимеш до ранку. Зробиш навпаки — теж». 
Очі в нього були, як у кози: жовті, з поперечною зіницею. Він дивився не на мене. На 
скриню під ряднами. 
— Не клич — не прийде, — прошепотіла я. Сама не знаю навіщо. 
Ілвар повільно поклав руку на ефес. Я поклала свою зверху. 
— Він не нападає, — сказала я. 
— Бо ще не вирішив. 
— Дай мені хвилину. 
Я злізла з воза. Від польовика пахло свіжим хлібом, зораною землею і чимось старим, як 
кістка. Я дістала окраєць, що лишився від обіду, і шматок сала в ганчірці. Підійшла до краю 
борозни й поклала обидва в землю, рівно, як кладуть на стіл. 
— Це не подарунок, — сказала я півголосом, не піднімаючи очей. — Я не люблю боргів. 
Ми проїдемо, а ти нас не чіпаєш. Вважай, що це плата за прохід. 
Тиша. Потім, безмежно повільно, лапа з кігтями витягнулась із туману. Окраєць зник. 
Сало теж. А борозна, що була прямо переді мною, чомусь виявилась світлішою за сусідні, 
ніби від неї йшла стежка. 
— Добра кицька, — сказав польовик. Голос був зовсім інший, глухий, добрий, мов ше‐ 
рех колосся. — Їдьте. Я виведу. 
Він пішов полем уздовж дороги, і туман рухався слідом. Ми поїхали за ним. Ілвар мов‐ 
чав, і тільки на околиці, коли завиднілись хати, сказав: 
— Я шістдесят років по світу, панно, і не бачив, щоб польовик виводив. 
— Отже, теж голодний. Усі кудись виводять за сало. 
* * * 
Воронівка зустріла нас собаками, які не гавкали. У Бродищі собака гавкає навіть на власну 
тінь, а ці сиділи по подвір'ях і стежили за нами так, як стежать за тим, кого вже записали в ра‐ 
хунок.Староста вийшов нам назустріч сам. Плечистий, лисий, з добрими очима й розпухлими 
суглобами на пальцях, він витирав руки об штани після кожного слова. Двох слів він не ска‐ 
зав без того, щоб не витерти. 
— Родичі! — вигукнув він. — Милості просимо, гості — святі! Трохим Загородній, ста‐ 
роста, до послуг. А це хто? Хворий? Ой-ой. Ну, не турбуйтеся, пустимо в теплу хату. Докіє! 
Докіє, стели! 
Докія вже стояла біля воріт: жінка років сорока, з круглим обличчям, що пахло хлібом. 
Вона несла рядно й глечик і дивилась на нас, як дивляться на гостей, яких люблять наперед. 
Я слухала її пульс. Рівний, без збою. Вона щиро раділа. 
Це мене злякало найбільше. 
Вони посадили Ореста біля печі, на лавці під кожухом. Він, не розплющуючи очей, про‐ 
бурмотів: 
— Мені б чаю з лимоном. 
— Який тобі лимон, діду, — сказала Докія. — У нас узвар. 
Парафіяльний писар Охрім Якович, худий, у нарукавниках, присів до столу й щось зано‐ 
товував. Пахло від нього вогкістю, ніс був закладений. 
— Зафіксуємо, — сказав він, не підводячи голови. — Гості: неко, дроу, дворф. Кількість: 
троє. З огляду на дорожні обставини, відпущені з поваги. 
— Хто кого відпущений? — спитала я. 
— Вас відпущено в гостину. Формулювання. 
Ілвар за моєю спиною видихнув: 
— Панно, нам слід піти. 
— А Орест? 
— Давайте їсти, — сказав він замість відповіді, і я оцінила, що в дроу теж буває гумор. 
Юшка була смачна. З курятиною, з пшоном. Я їла, заслонивши миску ліктем, а четверо 
дітей господарів, бліді й тихі, стояли в кутку й дивилися на мене однаково круглими очима. 
Молодша, вся у веснянках, по черзі з братами підносила мені хліб. Я двічі перерахувала ви‐ 
ходи: двері, вікно, піч. Жоден не замкнений. У селі, де гості з'являються раз на місяць, це теж 
було дивно. 
— У вас тихо, — сказала я старості, коли він підливав мені узвару. — Собаки не гавка‐ 
ють. 
— Звикли, — відповів Трохим. — Ми люди прості. 
Його пульс підскочив. Він стукав, як зайці в мішку. 
— А діти? 
— Діти! — Староста розвів руками, і руки тремтіли. — Усе для дітей. Ми люди прості, а 
діти в нас маленькі… 
Серце збилося, відпустило, збилося знову. Я знала цей ритм. Так б'ється серце людини, 
що каже «заради дітей» і чекає, що ти не спитаєш «яких». 
Я не спитала.* * * 
— Відпочиньте в коморі, — сказав Трохим за вечерею. — Там чисто, сіно свіже. Хворого за‐ 
лишимо в хаті, біля печі, а ви, молоді, там. Щоб не заважати. 
— Я лишаюся з дворфом. 
— Він спатиме як убитий. А вам, бачу, нервово. Вам би на свіже. У коморі вже є люди: 
мандрівники, мати з сином. Місця всім вистачить. Не гніваймо господа. 
Я слухала, як він бреше. Серце його казало: «Не йди. Не йди. Не йди». Решта обличчя 
казала: «Милості просимо». 
Ілвар постукав пальцями по столу: раз, два, три, чотири. Ми пішли. 
Комора стояла на краю подвір'я, з товстих колод. У передній частині було сіно й дві ле‐ 
жанки. В глибині малі залізні двері вели в комірчину, з якої тхнуло вогкою землею, як із під‐ 
валу після повені. Двері були замкнені на засув. Ззовні, звісно. 
На сіні сиділа жінка, худа, у дорожній хустці, з дитиною. Хлопчик років семи притулив‐ 
ся до неї боком. Очі в нього були, як у лошати: великі, темні, з довгими віями. 
— Добрий вечір, — сказала жінка тихо. — Ми з-під Кременя. До святого місця йдемо. 
Мене Гафією звуть, а це Яр. 
— Мирка, — відповіла я. Вперше за багато місяців назвала справжнє ім'я комусь, кого 
побачила вперше. Не знаю, чому. 
— Нагодували нас добре, — сказала Гафія. Серце її було рівним. — Люди добрі, хоч і 
дивні. Дивляться так, наче ми вже не тут. 
Ілвар стояв біля дверей, спиною до стіни, з капелюхом на очах. 
— Пані, ви не питали, що за тими дверима? 
— Староста казав: кладова. 
— Дивно. З кладової пахне живою істотою, що давно не милася. Вибачте за відвертість. 
Гафія зблідла. Хлопчик учепився в її подол. Я відійшла від дверей, і тоді почула. 
* * * 
Спершу ледь-ледь: зітхання за залізними дверима, довге, з хрипом, як дихає той, хто спить на 
животі. Потім шурхіт тканини по глині. Потім тихий голос: 
— Хто прийшов? 
Я підійшла до щілини з притиснутим вухом і зазирнула. 
Комірчина була три кроки на чотири, стеля низька, підлога земляна. На підлозі долілиць 
лежало щось завбільшки з хлопчика років дванадцяти, але розпластане надто плоско, ніби 
його довго й терпляче розкочували. Руки довгі, білі, з пальцями, що не закінчувалися там, де 
закінчуються пальці. Обличчя червоне. Не від жару: червоне, як недопечений пиріг, і під шкі‐ 
рою наче ворушилась кров. На потилиці недбалий жмуток: чотири довгі жорсткі волосини. 
Очі були розплющені. Вони дивилися прямо на мене крізь щілину. 
Я не ворухнулась. Вухо притиснулось. Хвіст, що був скручений навколо ноги, заціпенів. 
— Кума, — прошепотіло воно. Голос був тоненький, захриплий, добрий. — Кума при‐ 
йшла. Посидь зі мною. Мені одному сумно.Я відступила, не торкаючись підлоги, і сіла біля Ілвара. Дихала, як людина, яку щойно 
витягли з води. 
— Що там? — спитав він. 
— Брат старости. Менший. Діти за столом шепотіли його ім'я, а Докія й досі не може 
вимовити без «Господи, прости». Микита. Помер малим, а не поховали як слід. Ходить. 
— Треба йти. 
— Вони нас тут зачинили. 
Гафія в кутку беззвучно молилась. Яр дивився на мене, не кліпаючи. 
— Панно, — сказав Ілвар, — у вас є план? 
— Не рятувати нікого, крім своїх. — Я дивилась на руки Гафії. — А своїх тут, на щастя, 
немає. 
— Ви жартуєте? 
— Не знаю. 
І це була правда. Мій принцип простий: вижити. Друга його половина: не підставляти 
тих, хто не підставляє тебе. Гафія з Яром мене не підставляли. Але були чужі, а чужі кошту‐ 
ють дорожче за своїх, бо за них доводиться платити з власної кишені. 
Тоді на зовнішніх дверях стукнув засув. 
* * * 
Хтось довго стояв під дверима, долоня на дошках, ніби просився. Потім кроки відступили, і з 
ними десять, двадцять ніг, які стояли й слухали. Тоді підійшов один, босий, тихий, і смикнув 
засув комірчини. Залізні двері прочинилися. Той, хто відчиняв, побіг геть. Серце в нього було 
дитяче. 
Ми всі встали. 
З комірчини виповзло воно: спершу руки, потім голова, потім решта, розтягуючись, як 
рідке тісто. Пальці мацали сіно. Червоне обличчя піднялося, і очі знайшли нас усіх по черзі. 
— Кума, — сказало воно. — Кума, хто тут кум? 
Пахло землею, кров'ю й прілими яблуками. 
— Скажи мені, куме, — прошепотів Микита. — Скажи, як тебе звати. 
Гафія заскімлила. 
— Не відповідайте, — різко сказав Ілвар. — Нічого. Нічого не кажіть. 
— Кума, — повторило воно. — Я лише питаю. Скажи. 
Хлопчик Яр чхнув. 
Тихо, по-дитячому, в долоню. Чхнув і злякався. Микита завмер. Вся його довга постать 
завмерла, як пес перед стрибком. Поворушилась одна рука. Повільно, по сіну, до Яра. 
— Хтось чхнув, — прошепотіло воно з насолодою. — А «на здоров'я» не сказали. 
— На здоров'я! — гаркнув Ілвар так, що вуха мої заклало. — На здоров'я, дитино. Будь 
здоровий! 
Рука зупинилась. Микита повернув до дроу обличчя, повільно, розчаровано, як дитина, 
якій відібрали цукерку.— Ти не кум. 
— Не кум, — погодився Ілвар. 
— Тоді хто? 
— Розмовляй із нею, — кивнув він на мене. — Вона вміє. 
Я його про це не просила. Але він мав рацію: ім'я для цієї істоти — двері. Орест колись 
розповідав, не підводячи очей від пружинки: «Вони не терплять півнів. До третього співу 
вони повертаються в землю. Тягни розмову, скільки можеш». Я запам'ятала це краєм вуха. До 
третіх півнів було години дві. 
— Микито, — сказала я. 
Він завмер. 
— Звідки ти знаєш моє ім'я? 
— Діти шепочуть, — сказала я. — Ти ж їм не чужий. Скільки тобі років? 
— Не… не знаю. 
— А коли помер? 
— Не пам'ятаю. Брат мене… брат Трохим… — Він похитнув головою. — Мене не похо‐ 
вали. Мама не дозволила. Казала: тепло. Казала: він ще дише. 
— І ти дихав? 
— Я… не знаю. 
— А ти запитай у брата. 
Микита повільно повернув голову до дверей, за якими стояли люди. Руки його розтисну‐ 
лися. Обличчя червоніло й тьмяніло. Я бачила, що воно дитяче. Тільки дуже велике, дуже 
змерзле дитяче обличчя. 
Я говорила. Не пам'ятаю що саме: про його брата, про матір, про лавку, яку хтось витер; 
про дні тижня, які розкладала перед ним, як карти; про бджіл і мед. Я казала, що не можу на‐ 
звати імені, доки не розкажу всього. Він слухав і приймав кожне слово, як милостиню. Він 
був самотній. Як усі тут. 
Ілвар тим часом підштовхнув Гафію й Яра до бічної щілини між колодами, де я ввечері 
намацала хитку дошку. Дошка піддалась. Вони виповзли в ніч, Ілвар за ними. Я лишилась 
сама з Микитою. 
Тоді почувся півень. 
Перший. Далекий, хрипкий, з чийогось двору. Микита здригнувся, і я теж. 
— Кума, — сказав він, і голос його змінився. — Кума, ти мені не скажеш? 
— Скажу, — відповіла я, — на ранок. 
Другий півень заспівав ближче. Микита затремтів усім тілом. 
— Ні, — прошепотів він. — Ні, не треба. Я не хочу. Я не хочу назад. 
Я не мала чим його втішити. Я була злодійка. Я відступала до щілини й дивилась, як він 
б'ється на сіні, жалюгідний, з чотирма волосинами на потилиці. Третій півень заспівав, коли я 
вже вилазила назовні. Позаду щось м'яко впало, і стало тихо. 
Я не оберталась.* * * 
Трохим чекав нас у дворі. 
Не сам. З ним були чоловіки: п'ятеро, з вилами, з сокирами, з обличчями, які не хотіли 
нічого поганого. Вони стояли півколом біля воріт, і за їхніми спинами вже світало, блідо, поосінньому. Ілвар зі шаблею стояв між ними й нами. Гафія з Яром притулились до стіни. Вони 
були живі. 
— Ви його випустили! — прошепотів Трохим, сірий, жалюгідний. — Тепер він голод‐ 
ний. Він прийде за нашими дітьми! 
— Він ліг назад. Третій півень. 
— А ввечері? — Староста витер руки об штани раз, і ще раз, і ще. — Ми люди прості. 
Ми не звірі. Та він наш. Наш Микита. Ми не можемо його… А діти в нас… 
— Худоба, — сказала я. 
— Що? 
— Він худоби не чіпає. Я бачила ваші стайні. Корови стоять, наче нічого. Біля комори 
нема ні крові, ні кісток. Він не чіпає нічого, крім людей. Ви кажете, що він вам худобу бере‐ 
же, але ви брешете. Мені, собі. Ви просто годуєте його чужими, щоб не чіпав своїх. 
Староста не відповів. Чоловіки з вилами дивилися вбік. 
— Ми люди прості, — сказав він нарешті пошепки. 
— Це я вже чула. 
Ілвар не виймав шаблі. Він просто стояв, і цього було досить. Чоловіки розступилися. 
Гафія першою пішла геть, не оглядаючись. Ілвар кинув їй кілька монет. Вона не подякувала, 
взяла Яра на руки й побігла дорогою на Кривий Торг. 
Я пішла до стайні. 
Ілвар схопив мене за рукав: 
— Панно. 
— Я беру віз. 
— Ми купимо. 
— Староста скаже, що не продає. А Микита прокинеться, коли стемніє. — Я вивільнила 
руку. — І ще біля церкви стоїть скарбничка. Вчора я бачила: повна. Гості тут платять за ночі‐ 
влю добре. 
— Ви збираєтесь їх обікрасти? 
— Ми всі платимо за ночівлю. 
Ілвар промовчав кілька ударів серця. Потім сказав тихо, майже з повагою: 
— Я б вас засудив, панно. Якби мав на це право. 
— А воно в тебе є? 
— Ні. 
— Тоді заткнися й допоможи запрягти мерина. 
Так і вийшло. Ореста ми винесли з хати на руках, Докія не заважала, тільки відверну‐ 
лась. Двадцять дві гривні з церковної торби, віз і худий сірий мерин, що дивився на мене з яв‐ 
ним докором. Правило «не красти в голодних» я не порушила: голодних у Воронівці не було.Були ситі. Староста не кричав. Стояв біля воріт з розкритим ротом, з пальцями, що ковзали 
по штанах. Докія вийшла на ґанок із глечиком і заплакала беззвучно, як плачуть над пирогом, 
який не вдався. 
Орест лежав на возі під рядном і, коли ми виїжджали, не розплющуючи очей, пробурмо‐ 
тів: 
— Це було негарно, мала. 
— Я знаю. 
— Але було розумно. 
— Я знаю. 
— Тоді чого ти не радієш? 
Я не відповіла. На виїзді з села, біля колодязя, стояла жінка: худа, у вицвілому подерто‐ 
му одязі, підперезана мотузкою, за якою стирчали веретена. Коли віз порівнявся з нею, вона 
підвела очі на скриню між моїх ніг. Очі були червоні, втомлені, добрі. 
Я не зупинила воза й не спитала, хто вона. Вуха притиснулись до голови самі. 
Коли я озирнулась, біля колодязя нікого не було. Тільки борозна в полі: світла, рівна, 
ніби хтось ніс її за нами на плечі. 
Польовик, мабуть, чесний у боргах. Не те що ми. 
* * * 
Вставка: Слова Марисі з Воронівки 
Записано канцелярським ангелом-слухачем Округу №7 зі слів дитини, 2-го дня 11-го місяця 
320 р. від Порога, у присутності матері. Мова дитини збережена. Додаток до справи. 
Я Мариська. Мені дев'ять. Вже майже десять, на Катерини. 
Ви мене не бийте. Мамка казала, ви не б'єте. 
Так. Кицька приходила. Та, що в сірій куртці, з хвостом. Не страшна. Пані кицька. У неї 
вухо порване, оце ліве, і вона його все гладила, коли думала, що ніхто не бачить. Я бачила. 
Вона приїхала з дроу, а дроу був синій, у капелюсі, такий довгий. Я ще подумала, що 
його люльки не вистачає, а люльки нема. А ще з дідом. Дід хворів. Мамка його в хату поло‐ 
жила, біля печі. Дід питав чаю з лимоном. Мамка каже: де я тобі лимон візьму. Вони потім 
поїхали, то дід все одно був живий, і ще лаявся. 
Я носила їй хліб. Нам казали, не можна гостям говорити, тільки хліб носити. Вона їла 
так, що лікоть на мисці. Я теж так їм, коли мене брат обжене. 
А вночі я не спала. Я стояла під дверима комори. Всі стояли. Тато казав, не дивись, а я 
дивилась, бо в дверях щілина. Я її вже давно знаю, ту щілину. 
Кицька зайшла. Вона не боялась. Усі бояться, а вона ні. Вона підійшла до Микити, не до 
нього, а до дверей його, і подивилась. Я думала, вона закричить. Вона не кричала. Вона тіль‐ 
ки вухо притисла.А потім вони всі тікали. Жінка з хлопчиком, то вони пішли через дошку, я дошку знаю. 
Кицька зосталась. Вона розмовляла з Микитою. Я не чула що, але він не їв її. Він слухав. 
Вона довго розмовляла. Микита плакав. Я ніколи не чула, щоб Микита плакав. 
Тоді півні співали, і Микита ліг. 
Тато казав потім: ми люди прості. Мамка плакала. Мені не кажуть, але я знаю: в нас була 
гостина, і гості пішли, і тепер Микита голодний. 
А ще. Ви спитали, чи я бачила ще когось. Я бачила. Була баба. Не наша. Стояла біля ко‐ 
лодязя з веретенами, як в церкві намальована. Вона дивилась на кицьку. Я їй махнула, а вона 
мені не відповіла. Тато каже, нікого не було. Але я бачила. 
Кицька нас обікрала. Я знаю. Вона забрала торбу і мерина. Тато плакав. Я не плакала. 
Мені здається, вона нам винна. А їй, мені здається, теж хтось винен. Так мамка каже про всіх. 
Пане ангеле, а вона повернеться? Якщо повернеться, скажіть їй, що Микита не злий. Він 
просто голодний. І що половина села його боїться, а половина його любить, і це однаково. 
А ще в нас кажуть, що кицька з'їла двох півнів. Це неправда. Півнів я сама годувала, 
вони живі. Але я нікому не кажу. 
Можна мені тепер додому?