Глава 4. «Проводир»

Стоки випустили нас на світанку чотирнадцятого, у низині за Причаловою слобідкою, де Му‐ 
тна розливається по осоці й нагадує, що вона колись була болотом і не забула цього. 
Я вилізла першою, зі скринею на спині, і довго стояла на колінах у холодній багнюці, 
дихаючи ротом. Ніс мій рахував: риба, дьоготь, гнила осока, далекий дим. Жодного меду. Жо‐ 
дної сірки. Вуха ловили тільки воду, птахів і те, як Орест на драбині за моєю спиною видихає 
крізь зуби кожен щабель. 
Я витягла його за комір, як мішок із зерном. Він лежав на боці й дивився на небо правим 
оком, і я зрозуміла, що від нього тепер пахне так само, як від гончаків: смаленим і металевим. 
— Тьху, — сказав він. — Дощ перестав. Вперше за три доби. Це, звісно, на мою честь. 
— Мовчи. 
— Я лише відзначаю, що хоч хтось до мене добрий. 
Біля води стояв сарай, старий, перекошений, з дахом із осоки. У ньому пахло неводами й 
лежав рибальський човен без дна. Я знала цей сарай: його тримав орк, якого всі звали Три 
Мішки, бо він одного разу виніс із затопленого складу три мішки борошна й не розповів ніко‐ 
му, чиї вони. Орк спав на кулях шпагату. Я розбудила його, поклала перед ним куну й сказала: 
«День. Без запитань». Він подивився на куну, потім на Ореста, потім на мій хвіст, що ще не 
висох, і повернувся на другий бік. Орки швидкі на гнів і повільні на образу, а ще вони вміють 
не питати, що в нашому ремеслі цінується вище за золото. 
Я розстелила на шпагаті плащ, поклала на нього Ореста й розпорола йому сорочку. 
Рана була негарна. Не страшніша, ніж я боялася, і не легша. Просто рана: три борозни 
поперек живота, краї чорні, наче обпечені, а в глибині щось мокро блищало. Кров майже не 
текла. Вона не текла тому, що гарячі пазурі зварили її по краях, і це було й добре, й погано 
водночас. Орест дивився в стелю сараю. 
— Кицю. Глянь на свою руку. 
Я глянула. Долоня, якою я затискала рану в стоках, була в чорній засохлій плівці. Я поте‐ 
рла її об штани. Плівка не зійшла. 
— Не витирай, — сказав він. — Це не кров. Це їхня слина. Спершу перець. Потім сиву‐ 
ха. Потім я лаятимусь, а ти мовчатимеш. 
У моїй куртці була голка з ниткою, одна з тих, що Орест вчив мене носити у шві: «Кож‐ 
на справжня злодійка зашиває себе сама, бо лікаря не кличуть». Я стягнула краї й шила, поки 
він лаявся дворфійською, мовою, яку я розумію лише в образах. В образах вона багата. Під 
кінець він знепритомнів, і я шила далі, вже не слухаючи його, а слухаючи тільки, як він ди‐ 
хає: рівно, з присвистом, з паузою між вдихом і видихом. З першої зустрічі я знала цей прис‐ 
вист. У ньому було більше домашнього, ніж у будь-якому дверному замку. 
Скриня лежала в кутку, між двома рулонами шпагату. Тепла. Не стукала. Я на неї не ди‐ 
вилась. 
* * *Треба було діяти, а діяти я можу тільки мовчки й за планом. План був простий: гроші, прик‐ 
риття, провідник. 
З грошима було гірше й краще водночас. Не в кишені, бо кишеня — це місце, де гроші 
не живуть довго, а в схованці на Причаловій, під каменем біля трьох вербових пнів: сорок 
гривень, складені в оливкову ганчірку. Це було все, що я зібрала за три роки й сховала від 
Ореста: він мав право на десяту частину, але не на решту. Орест знав, що я ховаю. Він вва‐ 
жав, що я не знаю, що він знає. Так ми й жили, по-родинному. 
Схованку я знайшла цілою й узяла всю. Камінь поклала на місце. Старі звички. 
Крім провідника, треба було ще віз, харчі й хоч якийсь спокій. Спокій міг продати лише 
Цокотун. 
Цокотун. Я пішла до його нори під Рибним мостом о полудні, заходячи зверху, по стіні. 
Нора була порожня. Не так, як буває, коли господар пішов по сухарі: я відчула це ще на 
порозі. Запах шниряка був свіжий, гострий, як у того, хто втікав без оглядки. Його постіль, 
купа ганчір'я й щурячих шкурок, лежала перевернута. Мішок із сухарями, який він ховав у 
стіні, вивернуто. А на долівці, у дерев'яній крихті й соломі, були сліди. Обпалені. Чорні від‐ 
битки довгої вузької лапи, кожен із яких ще хвилювався слабким теплом, ніби від вуглини. 
Я торкнулась відбитка пальцем. Не обпеклась. Лише нігті, здалося, на мить потемніша‐ 
ли. Мабуть, примарилось. 
— Цоку, — сказала я в порожнечу. — Я чую, як цокочуть твої зуби. Вилазь. 
Мовчанка. Потім тонкий писк, такий, від якого вухо сіпнулося саме, і з-за стовпа над 
моєю головою випав невеликий клубок з очима-дьогтем. 
— Кицю! — заскімлив він. — Я нічого! Я нічого не знав! Ти ж розумієш, я гоблін, я 
шниряк, мене всі недооцінюють, а вона прийшла з таким запахом, я не міг… 
— Хто? 
— Пані. — Зуби його цокотіли, і я нарешті зрозуміла, що в цьому звуку я завжди чула 
рахівницю. — Пані з косою. Вона сама прийшла. Не постукала, просто була. Так ласкаво по‐ 
просила, що я відразу… і заплатила. П'ять кун. Золотом. Нове, свіже, аж липке. 
— За що? 
— За те, де ти ходиш. — Цокотун припав до стіни. — Я сказав: Причалова. Сарай Трьох 
Мішків. Ти завжди туди, коли погано. Кицю, я не хотів! 
— Коли? 
— Вчора ввечері… 
Отже, знає. У Бродищі кожен злодій має три дахи: де живе, де сидить і де його не чека‐ 
ють. Причалова була моїм третім, а тепер стала першим для кожного, хто платить п'ять кун. 
Але до сараю вона не прийшла. Вона чекала, поки я прийду до неї. Це було гірше. 
— А за «обоз на Торговій» скільки ти взяв із мене? 
Цокотун зацокотів так, що в щелепі щось хруснуло. 
— Я… мені самому дали десять кун за те, щоб я тобі сказав. Чоловік у каптурі. Без об‐ 
личчя. Без запаху. Я подумав: щастя. Подумав: Попелюсі теж на користь.Я дивилась на нього довго. Його серце било, як дрібна барабанна паличка. Про чоловіка 
він не брехав, і не розумів, що сказав. Я теж тоді не зрозуміла. Поклала цю думку в кишеню, 
до інших, і вона там лягла зручно, як сухар. 
— Ти нічого мені не продавав, — сказала я. — Ми не бачились. Ти пішов по сухарі й по‐ 
трапив під дощ. 
— Кицю… 
— Мовчи й біжи. Вона повернеться. 
Він побіг. Я дивилась, як він зникає в стоку, малий, темний, з хвостом завтовшки з па‐ 
лець, і мені чомусь було його шкода. Не за те, що він мене продав. За те, що він справді вва‐ 
жав це дрібницею. 
* * * 
Про Ілвара мені розповів Три Мішки, коли я повернулась у сарай і спитала, хто проведе мене 
до Мокрих боліт. 
Орест отямився ближче до вечора. Розплющив праве око, подивився повз мене на сволок 
і сказав чітко, рівно, як читають рахунок: 
— Треба до Живої. 
— До кого? 
— До знахарки. На Мокрих болотах. — Він облизав сухі губи. — Вчена, не родима. Зні‐ 
має печатки, які ключем не беруть. Заплатиш, що попросить, не більше. І не їж у неї нічого. 
— Ти її знаєш? 
— Колись знав. 
— Ти мені ніколи не розповідав ні про яких знахарок. 
— І про багато іншого, — сказав Орест і знову провалився. 
Я сиділа над ним довго. Рахувала вдихи й думала, що людина, яка брехала мені рідко й 
погано, має в голові стільки всього, що навіть у безпам'ятстві віддає це по краплині, як дірява 
кишеня воду. 
Три Мішки, почувши про болота, вперше за нашу розмову розплющив очі. 
— Сорок верст від Кривого Торгу. А до Торгу ще шістдесят від Воронівки. Без провід‐ 
ника ти там не знайдеш навіть дороги. Гатки пливуть. 
— Кого порадиш? 
Орк подумав. Довго, з зусиллям, як думають ті, хто рідко говорить. 
— Дроу. З Нічної слободи. Ілвар. Бере дорого й не краде. Від нього пахне цукром. 
— Цукром? 
— Так. 
Більше він нічого не сказав. 
Нічна слобода — за каналом, який у нас називають Другою Мутною, бо перша вже ніко‐ 
му не належить. Ходять до неї вночі або не ходять узагалі. Вдень там тиша, щільні фіранки, 
залізні віконниці, ні дитячого крику, ні бабиного ремствування. Тільки кішки, і то не наші. Я 
знайшла його за годину, за адресою, яку мені за два шеляги витягла з пам'яті одна старенькагобліниха: підвал під колишньою пекарнею, з вивіскою «Ліки від безсоння», написаною чо‐ 
мусь білою крейдою і чомусь догори дриґом. 
Двері були прочинені. Я ввійшла й зробила три кроки. Четвертого не зробила, бо на моїй 
шиї лежала шабля. 
Не притискалась. Просто лежала, плазом, холодна, вузька й дуже терпляча, як ніж у ру‐ 
ках жінки, що ріже хліб. Я не чула, як він з'явився. Не чула серця. У дроу серце є, просто по‐ 
вільне. 
— Панно Попелюхо, — сказав голос за моєю спиною. Сухий, протяжний, з шиплячими, 
що лягали одне на одне, як шовкові ковдри. — Ви стоїте на третьому кроці. Вихід позаду. Мі‐ 
шечок із лужним попелом лівий, біля пояса; кинджал правий, у рукаві. Я не хочу втрачати ра‐ 
нок на знайомство. 
— Кинджал лівий, — відповіла я. — А мішечок правий. Я їх поміняла сьогодні вранці. 
А найголовніше… 
Мій «Рахунок» уже був у нього між ребер. Ззаду, в ділянці печінки. Кінчик, не глибше за 
нігть. 
— Мене не можна наймати, якщо мене вбили, — закінчила я. 
Тиша тривала пів дихання. Потім шабля подалась назад, а з-за спини пролунало тихе, 
майже схвальне: 
— Ви мені подобаєтесь. 
Я обернулась. Він стояв у напівтемряві, високий, худий, з широким крисом чорного ка‐ 
пелюха і в темних окулярах зі скла. Шкіра темна, з холодним синюватим відливом, наче по‐ 
піл, по якому пройшовся місячний промінь. Волосся кольору сталевої стружки, стягнуте ни‐ 
зько. На правому передпліччі, де закочений рукав, — випалене клеймо: коло, розсічене нав‐ 
піл. Він був схожий на тінь, що кинула роботу. У кишені в нього шарудів папірець: карамель‐ 
ка. Я чула, як він крутить її пальцями, розгортає й ховає назад, не з'їдаючи. 
— Ви не хочете свідків, — сказав він. — Тому ви прийшли вдень, коли нас тут не буває. 
Ви шукаєте провідника на болота. Вас переслідують. Не стража: стражі не потрібні гончаки. 
— Він відвів ніс убік, наче принюхувався. — Від вас тхне медом. Нехай будуть гончаки. 
— Звідки?.. 
— Мед і сірка. Я вмію розрізняти цей запах. Перепрошую, що не вдаю, ніби не знаю зві‐ 
дки. 
Він обійшов мене й сів на ящик, закинувши ногу на ногу, з шаблею на колінах. Мені по‐ 
добалось у ньому одне: він нічого не вдавав. Люди, що вдають, незручні. Ті, що вдають, ніби 
не вдають, найгірші. 
— П'ятнадцять гривень, — сказав Ілвар. — До болота. Половину наперед. 
— П'ять. 
— Панно Попелюхо, ви ображаєте мою непідкупність. Вона недешева. 
— Вісім. 
— П'ятнадцять. 
— Десять.— П'ятнадцять. 
— Ви, мабуть, маєте борг, — сказала я. — Вам потрібна вся сума. Ви постукуєте по ру‐ 
ків'ю кожні дев'ять ударів серця. Так лічать дні. 
Пальці його, що справді постукували по навершю шаблі, завмерли. 
— Ви маєте рацію, — сказав він іншим голосом. — Не вдаватиму, що ні. До кінця міся‐ 
ця мені треба погасити розписку. Подробиць не розповідатиму: ви не питали, а я не з тих, хто 
ділиться. Строк закінчується на Закритті. До того часу я маю бути деінде. 
— На Закритті чого? 
— Всього, панно. — Він знизав плечима. — Тридцять першого жовтня в нас закриваєть‐ 
ся контора. Рахунки, розписки, вироки. Усе стоїть з ґратами. Хто не встиг — той пише на 
воді. Я встигну. Доведу вас до болота живою й, бажано, не розсердивши жодного господаря 
гатки. Я беру вдвічі, якщо господар виявиться сердитим. 
— Які ще господарі? 
— Ви ще нічого не знаєте про болота, — сказав Ілвар майже ніжно. — Це приємно. 
Мені вже давно ніхто не дозволяв розповідати правду з початку. 
Ми потиснули руки. П'ятнадцять гривень: сім з половиною віддала зараз, рахуючи паль‐ 
цями, решту — на болоті. Він взяв, не рахуючи, бо знав кожну монету на дотик. Його долоня 
була суха, прохолодна, з сильними пальцями, які не торкаються більше, ніж потрібно. 
— І ще, — сказав він на виході, насуваючи капелюх від світла. — Хворий дворф. Возом 
ми пройдемо до Торгу, але не далі: гатки воза не витримують. Це ваша проблема, не моя. Я 
лише називаю. 
— Звідки ти знаєш про дворфа? 
— Від вас тхне олією й перцем. Вдень ми бачимо гірше, панно. Зате все інше нам дано з 
надлишком. 
* * * 
Увечері я зробила те, що не збиралась нікому розповідати. 
Я залишила Ореста з Ілваром, який погодився посидіти в сараї «безкоштовно, бо мені 
заважає сонце», а сама пішла на нічний торг. Пояснити цього інакше не можу: це була я, але 
та, що жила до того вечора, коли ще вважала, що все на світі можна полічити й продати. 
Скриню я несла, загорнуту в дві ряднини, притиснувши до грудей, і вона була така тепла, що 
я відчувала її крізь ребра. Нічний торг у Причаловій слобідці збирається під мостом: гарячі 
пироги, крадені чоботи, ножі, мазі від усіх хвороб. Тут продають усе, що не можна продава‐ 
ти, і купують усе, що не можна мати. 
Я шукала Гната Кривого, скупника з Ковальської, що колись заздрив Оресту. Мала намір 
тільки дізнатися ціну. Так я собі сказала. Сорок гривень у мене було, а лікар, віз і дорога до 
болота коштують шістдесят, не рахуючи Ілвара. Я порахувала. Вийшло погано. 
До Гната я так і не дійшла. 
Я встигла пройти лише шість рядів, коли запахло медом.Спершу тонка тепла ниточка, як із пекарні, де печуть медовики. Потім нитка загусла. 
Ряди довкола розступилися: торговки забрали кошики, хлопчаки з ножами відсунулись до 
стін, ніби нічого особливого. Люди завжди відчувають, коли поряд з'являється те, що не пла‐ 
тить податків. 
Вона стояла під ліхтарем, між пиріжковим лотком і кошлатим чоловіком, який продавав 
вуха. Справжні, неко: засушені, нанизані на мотузку, по дві куни за пару. Вона стояла до ньо‐ 
го спиною й не дивилась. 
Жінка років тридцяти п'яти. Медово-золота коса, закинута на плече. Сукня кольору ве‐ 
ресу, брудно-лілова, до кісточок. Рукавички без пальців. На шиї, на тонкому ланцюжку, ключ. 
Малий, залізний, закоптілий. Коли вона подивилась на мене, очі в неї були ясні, теплі, медові, 
як у дитини, що побачила цукерку. 
— Золотко, — сказала вона й усміхнулась, не розтуляючи губ. — Яка ти маленька. Я 
уявляла тебе вищою. 
Я не ворухнулась. Вухо прищулилось. Хвіст обмотав стегно під курткою. 
— Не підходьте ближче. 
— Я не підходжу. Дивись, стою на місці. — Вона підняла долоні. Нігті в неї були рожеві, 
акуратні, не обкусані. — Мене звати Вересень. Панна Вересень, якщо хочеш. Я представляю 
інтереси однієї контори, про яку ти, мабуть, чула. — Вона наморщила носик. — Ми не люби‐ 
мо цього слова «нижня». Воно звучить так, ніби ми погані. 
— А ви? 
— Ми чесні, — сказала Вересень з такою щирістю, що в мене аж засвербіло за вухом. — 
Ми завжди кажемо ціну. Цього ніхто не цінує. 
— Я не кликала вас. 
— Кликала. — Вона лагідно похитала головою. — Золотко, ти вийшла на торг із заста‐ 
вою під ряднинами й питаєш, чи кликала? Запрошення буває й без слів. Дрібний шрифт, ти ж 
знаєш. 
Я не знала. Але запам'ятала. Не клич — не прийде. А ось воно що: кличуть, навіть не 
розтуляючи рота. 
— Що вам треба? 
— Мені? — Вона так здивувалась, ніби я спитала, чи подобається їй бути золотою. — 
Нічого. Я лише додаю в рахунок. А ось тобі… Тобі потрібні гроші. Так? Шістдесят гривень, 
хворий старий. Правда ж? Ти подумала про Гната. Гнат Кривий дасть тобі сорок, та й то в 
розстрочку. Цокотун, бачиш, не єдиний шниряк у місті. 
Я промовчала. Вухо сіпалось. 
— Твій старий помирає, — тихо сказала Вересень. Вона підійшла на пів кроку, і я відчу‐ 
ла її тепло, тепер уже без сірки, самий мед. — Не сьогодні. Дворфи вперті. Але в гончаків, зо‐ 
лотко, небезпечні не зуби, а слина. Вона не гоїться сама. Я можу вилікувати його до ранку. 
— Ціна? 
— Перепрошую? 
— Ціна. Ви ж кажете ціну.Вересень засміялась. Тихо, щиро, зовсім по-дівчачому. Ніби я була кумедною. 
— Молодець. — Вона схилила голову набік. — Ціна така. Ти віддаєш мені скриню. Я 
беру її в охоронне утримання, без претензій на право, просто щоб вона лежала в безпеці, 
поки ми не домовимось, чия вона. Ти отримуєш життя свого дворфа, кімнату в Гарній Горі з 
папером, що ти людина, і шістдесят гривень на дрібні витрати. А ще одну річ, якої ти б не по‐ 
просила. Нехай буде сюрпризом. 
— Підпис? 
— Один. Не чорнилом: я дам своє. — Вона показала на кінчик пальця. — Трохи тепла, 
трохи часу. Це називається «добровільно». 
Я дивилась на неї й думала. Вперше за три дні я думала повільно. Під ряднинами скриня 
стукнула двічі, і я зрозуміла, що слухаю не лише я. 
— Золотко, — м'яко сказала Вересень. — Ти не така, як решта. Ти мені подобаєшся. Я 
так кажу лише тим, кого потім шкодую. 
— Ні, — сказала я. 
— Перепрошую? 
— Ні. Я не підписую. Ніколи не підписую нічого, що дають зі словом «добровільно». 
Вона помовчала. Потім її погляд зісковзнув з мого обличчя на мої руки, що стискали 
скриню під ряднинами, і затримався на пальцях. Я відчула, як пальці сіпнулися: хотіли схова‐ 
тися. 
— Які в тебе нігті, — сказала вона задумливо. — Такий темний відтінок. Так рідко в 
кого буває. 
— Від коминів. 
— Звісно, від коминів. — Вересень усміхнулась знову, цього разу кутиком, без зубів. — 
Ти на неї схожа, знаєш? Відразу бачу. Та ж форма пальців. Та ж звичка ховати ліву. 
— На кого? 
— Побачиш. Або ні. — Вона торкнулась ключа на грудях. — Ім'я — теж товар, золотко. 
Я його не дарую. Я продаю. Подумай. Право на гончаків спливає опівночі, але запрошення 
лишається. Дарма, зате привітне. 
Десь заграли дзвони трьох церков, як завжди не в лад. 
Вона вже стояла на другому боці ряду. Не ворухнулась, просто була деінде. 
— Прийдеш, коли буде зручно! — гукнула вона так, що чули всі торговки. — Я завжди 
вдома! 
Я пішла повз сухі вуха на мотузці, не дивлячись. Цього разу не порахувала виходів. 
* * * 
Я повернулась у сарай перед світанком. 
Ілвар сидів біля дверей, спиною до стіни, з розгорнутою карамелькою в пальцях. Він не 
підвів очей. 
— Ви, панно, були на торзі. 
— Так.— З ким говорили? 
— З дамою в лілових рукавичках. 
— А. — Він поклав карамельку собі в рот. Вперше. — Це дуже погано. І дуже дорого. Я 
б не говорив із нею навіть за половину вашої суми. 
— Вона пропонувала вилікувати Ореста. 
— Вона, звісно, пропонувала. — Він посмоктав цукор. — Вилікувала б. І цілком чесно. 
А потім ви б побачили, що дивитесь на нього вже як на чужого боржника. Вона завжди вико‐ 
нує обіцяне, панно. Саме тому небезпечна. 
Я сіла біля Ореста. Він спав. Обличчя його було блідим, борода злиплась від поту, але 
дихав він рівно, а на лобі не було жару. Рана під пов'язкою пахла перцем, сивухою і тільки 
трохи гнилизною. Для моїх швів це було майже чудо. 
— Ми виходимо, — сказала я. 
— Коли? 
— Зараз. Віз куплю в першому селі. — Я підвелась. — А якщо не продадуть, то візьму. 
Він підвів на мене темні скельця окулярів. Мені здалося, що за ними щось блиснуло, як 
вода в колодязі, коли до неї дійде світло. 
— Ви б не чекали ранку, панно. 
— Чого чекати? Мене вже вибрали. 
Він нічого не відповів. Тільки дістав з кишені другу карамельку й поклав її поряд на 
шпагат. Для мене, мабуть. Я її не чіпала. Я ніколи не беру подарунків від людей, які щойно 
заробили на мені півтора десятка гривень. 
Ми вирушили разом із першим дзвоном п'ятнадцятого, і Три Мішки, не прокидаючись, 
махнув нам услід рукою.