Глава 3. «Повістка»

Він сів на табурет, який Орест тримав для клієнтів, що збираються довго торгуватися. Сів рі‐ 
вно, не торкаючись спинки, поклав блокнот на коліно, а ліхтар із нерухомим полум'ям поста‐ 
вив на прилавок біля розібраного ходика. Світло лягло на стіл так, як сніг лягає на мерця: рів‐ 
но й без тіні. Годинники навколо раптом заходилися цокати голосніше, наче й вони хотіли по‐ 
казати, що не сплять. 
Я стала біля печі, між ним і скринею. Не тому, що героїня. Тому що звідти було три кро‐ 
ки до дверей, два до вікна і чотири до люка в підлозі під мішками з цибулею. Люк вів у сто‐ 
ки. Орест про нього думав, коли будував цю крамницю, і це, мабуть, єдине, що він зробив за‐ 
здалегідь. 
— З вашого дозволу, я буду стислий, — сказав Ісидор. — Я розумію, що вже пізно й що 
вам не до розмов. 
Голос у нього був рівний, як дошка для розкачування тіста. Серця я не чула. Це було гір‐ 
ше, ніж відсутність серця в мерця: мертві хоча б мовчать усією своєю будовою, а цей говорив 
і дихав, і груди його здіймалися, щоправда, трохи рідше, ніж треба. Я дивилась на його груди 
й рахувала. Вдих — сім ударів мого власного пульсу. Видих — сім. Як у людини, яка вивчила, 
як дихають люди. 
— Згідно з повісткою, — він відкрив блокнот, — майно, що перебуває в цьому примі‐ 
щенні, а саме скриня з трьома печатками без герба, підлягає вилученню в порядку виконання 
вироку. Особа, що здійснила неправомірне прийняття до володіння, визначена як суб'єкт неко 
жіночої статі, вік дев'ятнадцять років, ім'я Мирка, прізвисько «Попелюха». — Він підняв очі. 
— Це ви? 
— Ні, — сказала я. — Це моя двоюрідна сестра. Вона зараз у від'їзді. 
— Це ви, — повторив Ісидор без докору. Він зробив позначку. — Повістку вручено. Від‐ 
повідно до пункту одинадцятого: «Повістка вручається особисто або через посередника; від‐ 
мова від прийняття не скасовує вручення». Прошу вас розписатися. 
— Я не пишу. 
— Ви читаєте й рахуєте, пані. Мені відомо. 
Його рука з пером зависла над папером. Манжет на ній був білий, з чорнильною пля‐ 
мою, такою давньою, що вона вросла у тканину. Я дивилась на цю пляму. Я вмію дивитися на 
пляму, коли не хочу дивитись в очі. 
— Гаразд, — сказав він. — Розписуватись не обов'язково. Вручено, отже, вручено. А те‐ 
пер — пропозиція. Перепрошую, що так швидко до цього, але час обмежений, я маю до 
останнього дзвону. 
— До якого дзвону? 
— До нічного. Я можу діяти лише протягом присутнього часу. — Він поправив манжет. 
— Далі регламент вимагає іншого документа, якого мені не надано. 
— Мені здається, ви це вигадали, — сказав Орест, — щоб не працювати вночі.Ісидор повернув до нього голову. Очі в нього були сірі, світліші за сюртук, і вони не ме‐ 
рехтіли, навіть коли моргали. 
— Пане Оресте. Ви, наскільки мені відомо, стороння особа в цій справі. 
— Я власник приміщення. 
— Це інше. — Ісидор кивнув, майже співчутливо. — Тому вас я не чіпатиму. Поки. 
Він знову звернувся до мене, і мені здалося, що з цієї хвилини в кімнаті нас лишилося 
двоє. 
— Вам пропонується добровільна передача майна до канцелярії Округу сьомого. Вона 
буде оформлена як належне виконання вироку, без санкцій, без штрафних днів. Більше того. З 
огляду на обставини, що обтяжують провину, насамперед неправомірне вилучення в третьої 
особи, на вас мали б накласти розряд «штрафного переміщення». Замість цього вам пропону‐ 
ється амністія. 
Слова «пропонується» він вимовив виразніше, ніж усе інше. Я помітила. Орест теж. 
— Зверніть увагу, — додав Ісидор. — «Пропонується», а не «дарується». Різниця істот‐ 
на. 
— Яка? 
— Амністія не діє без вашої згоди. Вона вимагає, щоб ви вимовили «згодна» власним 
голосом, вільно, без примусу і без підказки. Це умова, яку я не в силі обійти. Перепрошую. 
Він чекав. Я не відповідала. Я дивилась на нього, а Орест поряд мовчки стискав кулаки 
на краю прилавка. 
— А що таке амністія? — спитала я нарешті. Тихо, щоб він подумав, ніби я справді не 
знаю. 
Ісидор знову поправив манжет. 
— Амністія — це стирання з обліку. 
— Тобто? 
— Ваші вчинки не будуть записані. Ні ті, що зроблено, ні ті, що ви ще зробите до кінця 
року. Ви будете вважатися такою, що не існувала. Суб'єкт залишається в світі, але не вносить‐ 
ся до жодної книги: ні до Книги вчинків, ні до Книги застав. Ви не будете належати нікому, 
зокрема й собі. 
Він сказав це без пафосу. Так, як би сказав: «Вам пропонується безкоштовна ночівля». 
— А люди? — спитала я. — Ті, що мене знають? 
— Люди, які з вами пов'язані за обліком, — він кинув погляд на Ореста, — перестануть 
пам'ятати. Це природний наслідок. Запис, що зник, не може бути згаданий. 
Я відчула, як на лівому боці, там, де вухо, у мене ніби хтось вийняв шпильку. Орест не 
ворухнувся. Але я чула його серце. Воно тупотіло, як кінь, що біжить по мосту, і мене раптом 
охопило бажання засміятися. Де ще таке бачено: мені пропонують забути єдину людину, що 
мені дорога, а я стою й думаю, що мій ніж довший за його перо. 
Я дивилась в очі Ісидору. Вони були добрі. У цьому й полягала вся біда. Він не брехав. 
Він справді вважав це милістю: бо там, де записи про мене закінчувались, закінчувались і 
штрафні дні, і каяття, і наслідки. Легко. Чисто. Мов протерти дошку.— Ні, — сказала я. 
— Перепрошую? 
— Ні. Я не згодна. Запишіть. 
Ісидор не записав. Він склав пальці на блокноті й подивився на мене з розгубленістю 
людини, якій вперше в житті відповіли не тим, чим передбачено. 
— Пані Мирко, я не прошу негайної відповіді. Це питання, яке дозволено обміркувати. 
— Ви стирали людей, — сказала я. Слова вийшли самі, як вода з пробитого відра. — Ра‐ 
ніше. Ви стирали дітей. Був один хлопчик. Тоша. 
Я не знаю, чому я це сказала. Мабуть, через слово «запис». Воно зачепилось за щось, що 
лежало на дні, за яким я роками не пірнала. Ім'я вискочило, як кістка в горлі. 
Ліхтар на прилавку здригнувся. 
Не сильно. Раз. Полум'я, що стояло перед цим рівно, як палець, колихнулось у бік, ніби 
хтось дихнув на нього зсередини. Тінь від годинника на стіні здригнулась теж. Я так давно 
дивилась на це полум'я, що відразу помітила, і мені стало моторошніше, ніж від усього, що 
він говорив. 
— Тоша, — повторив Ісидор. 
Він сказав це повільно, смакуючи. Так вимовляють слово, яке довго лежало в шухляді. 
— Осінь триста дев'ятого, — промовив він. — Вуличний притулок. Дитина чоловічої 
статі, рудувата. Плакала. — Він обірвав себе. — Вибачте. Це з іншої справи. 
— Це з моєї, — сказала я. 
— Перепрошую. Я не можу обговорювати. 
Але я бачила. Мою ніч у підвалі, про яку я нікому не розповідала, він тримав десь у собі, 
між двома сторінками, у закладці. Він упізнав мене не за ім'ям «Мирка», не за вухом, не за 
хвостом. Він упізнав мене за справою. І його ліхтар, що одинадцять років (мені це потім ска‐ 
зали) жодного разу не здригався, здригнувся при мені. 
— Ви були там, — сказала я. 
— Я лише виконавець. 
— Ви приймали. 
— Я — пристав. — Він став рівніше. — Моя справа — виконати. 
— Так, — сказала я. — Один мій знайомий теж любив цю відповідь. 
Це було даремно. Але мене несло. 
Ісидор довго мовчав. Ліхтар стояв прямо. Годинники цокали. Десь за стіною капала вода 
з ринви, і я вперше відчула, що цей дощ падає на мою голову вже дві доби без відпочинку. 
— Я повернусь завтра, — сказав він. — До останнього дзвону залишилося небагато, і я 
не маю бажання порушувати регламент. Якщо ви передумаєте, вам достатньо сказати слово 
«згодна». Будь-де. Мене повідомлять. 
Він підвівся. Узяв ліхтар. 
І тоді у двері вдарили. 
* * *Вдарили не кулаком. Кулак б'є по дереву, а це вдарили по залізу: важкий глухий дзвін, ніби на 
поріг опустили ковадло. Вухо моє тоненько вискнуло. Хвіст стовбурчився до кінчика. 
— Перепрошую, — тихо сказав Ісидор. Вперше за весь час він виглядав не ввічливим, а 
змореним. — Це зустрічне виконання. 
— Що? — не зрозуміла я. 
— Другій стороні дозволено протягом доби виставити власне виконання щодо того ж 
об'єкта. Вони мають право. — Він подивився на двері. — Я мав припустити. Я не припустив. 
— Яка друга сторона? — гаркнув Орест. 
Але відповідь прийшла раніше за його запитання. З-за дверей, звідки не чути було ні се‐ 
рця, ні голосу, потягло запахом: солодким, тягучим, теплим, наче хтось відкрив горщик із ме‐ 
дом, у який впустили обвуглену кістку. Я знала цей запах. Не знала звідки. Мій ніс, що не те‐ 
рпить сірки, стиснувся, як кулак. 
Потім цокіт. Швидкий, багатоногий, наче шкрябання по підлозі тисяч кісточок. Рахівни‐ 
ця. Справжня рахівниця, що її хтось б'є кісточками об дерево. Гончаки. 
— Зачиніть двері, — сказав Ісидор. 
— Вони зачинені, — відповів Орест. 
— Тоді відчиніть вікна. 
— Щоб вони влізли? 
— Щоб вони не ламали стін. — Ісидор стояв прямо, стискаючи ліхтар двома руками. — 
Я не можу вас захищати. Нічний дзвін уже пролунав десь у Присутності; мій час вичерпано. 
Я лише свідок. Я спостерігатиму. Перепрошую. 
— Цей дурень нас здасть, — прошепотіла я Оресту. 
— Він нас і так здав, — відповів Орест. — Люк. 
Вікно розсипалось усередину. Не від удару: його ніби розпустили, як в'язання. Крізь от‐ 
вір влізло перше: довге, худе, безшерсте, з ребрами, як у рибальського човна, і в ребрах, між 
кістками, тліло, червоно, густо, як у горні. Воно не гавкало. Воно цокотіло зубами. Пащека 
його відкрилась на ширину моєї долоні, а всередині було не слини, а жару. 
Я метнула «Рахунок». Короткий кинджал вдарив йому в шию, вгрузнув по руків'я і ви‐ 
йшов з іншого боку без жодного звуку. Воно навіть не зупинилось. Воно подивилося на ру‐ 
ків'я, що стирчало з шиї, як на чужу ложку. 
— Скриню! — рикнув Орест. 
Я схопила скриню. Вона була гаряча, як хліб із печі. Гарячіша за все, що я торкалась. 
Лиснюче дерево пекло крізь куртку. Гончак стрибнув не на мене, а на неї. Я повернулась бо‐ 
ком, як повертаються від удару, підставила плече, і він пройшов повз, чіпляючи кігтями курт‐ 
ку на спині, так що я почула, як тріснула тканина. Другий уже був у крамниці. Третій на під‐ 
віконні. За їхніми спинами, в дощі, стояв Ісидор, з ліхтарем, рівний, як свічка, і дивився. 
Орест вдарив молотком. Я ніколи не бачила, щоб дворф бив так: не з розмаху, а з плеча, 
коротко й точно, як б'є годинникар по коліщатку. Молоток ввійшов гончакові в лопатку, і тва‐ 
рюка відлетіла до стіни, збиваючи полицю з годинниками. Годинники посипалися. Двадцять,тридцять, шістдесят. Вони бились об підлогу, дзвеніли, деякі били — дзінь, дзінь, дзінь — у 
різних ритмах, у різний час. Хтось вирішив, що настала північ. 
— Люк, мала! — Орест схопив мішок із цибулею й відкинув. — Люк! 
Перший гончак відкинув голову й видихнув не вогонь, а гарячий сопух сірки й меду. По‐ 
лиця з олією, що стояла над прилавком, спалахнула. Просто так. Без іскри. Олія горіла синьожовтим і розтікалась по столу, по дошках, по розкладеному ремонту, по клітках з пружин. За 
дві хвилини вся крамниця стане печею. Я знала. Я чула по запаху: вогонь у ній їв масло, яке 
Орест відкладав десять років, як дворфи відкладають гроші. 
Я рвонула кільце люка. Залізо було холодне, і я мало не заплакала від вдячності. 
Гончак був позаду. Я відчула його нюхом, а не слухом: серця, яке можна почути, в нього 
не було. Я повернулась. Пащека відкрилась перед самим моїм обличчям. Її жар вдарив мене 
по очах. Я зробила єдине, що вмію: кинула скриню. 
Не в нього. Вниз, у люк. 
Скриня застукала по східцях. Гончак нахилився за нею. 
І тоді Орест ударив ще раз. Тепер повз мене, у голову тварини, зі всієї сили, що лиши‐ 
лась у його коротких руках. Він потрапив. Щось хруснуло, як суха гілка. Гончак осів, не вми‐ 
раючи, просто перестаючи бути потрібним. Я висмикнула з нього «Рахунок», і лезо було чор‐ 
не від чогось, що не кров. Але другий, що стояв у Ореста за спиною, коротким рухом, без цо‐ 
коту, вдарив його лапою в живіт. 
Я чула цей звук. Краще б не чула. 
Орест зробив крок назад. Тоді ще один. Подивився на свій кожух. Кров була темна, май‐ 
же чорна, і йшла повільно. 
— Мала, — сказав він буденно, майже з цікавістю, — я, здається, трохи затримався. 
Я схопила його за комір. Втягла в люк. Вниз, по східцях, по слизьких сходинах, що воня‐ 
ли стічною водою. Десь нагорі падали годинники, горіла крамниця, цокотів пекельний цокіт, і 
крізь усе це я чула рівний спокійний голос Ісидора, який, мабуть, записував. 
— Казав же, — бурмотів Орест. — Казав: не буди. Не будиш — не прийде. 
— Мовчи, Глузде. Мовчи. 
— Вони не ходять у каналізацію. Не терплять. Соромляться. 
— Я знаю. Мовчи. 
Я тягла його, скриню і себе. Вода в стоках була по коліно, холодна й густа, і мій хвіст, 
прокляте, невгамовне створіння, одразу здоровенною мокрою мотузкою повис за мною. Я не 
вмію плавати. Я це вам казала. Всі чотирнадцять кроків до першого повороту я йшла, не ди‐ 
хаючи, з однією думкою: якщо впаду, то не встану. 
Я не впала. 
За поворотом було темно й тихо. Позаду, десь далеко, ще гупало й дзвеніло. У лівому 
вусі в мене стояв дзвін, вищий за годинники. Я поставила Ореста спиною до стіни. Скриня 
стояла біля мого ока, на вузькому виступі, і тепло від неї йшло хвилями, як від печі. 
— Покажи, — сказала я.Він відвів руку. Шкіряний фартух був роз'їдений, наче кислотою, а під ним було гірше. Я 
притисла долоню. Мокро, гаряче. Він навіть не зойкнув. Його праве око дивилося на мене, і в 
ньому не було страху, а лише втома й щось ще, що я не могла назвати, схоже на сором. 
— Глузде, ти помреш? 
— Поки що ні. Дворфи повільні в усьому, навіть у цьому. — Він вдихнув крізь зуби. — 
У мене була голка. В шафі. Дві. Згоріли. 
— Я знайду іншу. 
— Ти нікуди не підеш. — Він вчепився мені в рукав. — Мала. Слухай. Не віддавай їм. 
Ні тим, ні тим. 
— Ти знаєш, що в ній? 
— Ні, — сказав Орест. 
Я чула його серце. Воно ударило двічі підряд. 
Я нічого не сказала. Я склала це в шухляду, що вже ледве закривалася. 
Над нами в дощі хтось заспівав. Тонко, цокотливо, не в лад, з кількох горлянок відразу. 
Вони шукали. Вони не полізуть у стоки: я на це покладалась. Але ми не могли сидіти тут віч‐ 
но, а чи довго ще горітиме нагорі, не знав ніхто. 
— Піднімайся, — сказала я. — Я понесу скриню, ти йди за мною. Тримайся за мій хвіст, 
якщо що. 
— Я за хвіст не тримаюсь, — прохрипів Орест, піднімаючись. — Я дворф. 
— Тоді за пояс. Пішли. 
Позаду, десь нагорі, у провалі, де недавно була крамниця «Годинники. Ремонт», на ніч 
без дзвону впали останні балки. У щілину стоку на мить потягло теплом, сіркою й медом, і 
під цим, глибоко під усім, тонкий запах того, що горіло вже не як дерево й не як олія: так го‐ 
рів домовик, який не захотів піти. Я не чула його. Я лише знала. 
Я не озирнулась. 
* * * 
Вставка: Рапорт пристава Ісидора 
ДО ВИЩОГО ПРИСУТНЬОГО Канцелярія Округу №7. Присутня палата. Вихідний № 
4417. Дата: 13-й день 10-го місяця 320 р. від Порога. Тема: Рапорт про виконання повіс‐ 
тки за справою «Застава №…» (чорно-воскова печатка без герба). 
1. 
2. Виконавець: приставний ангел 4-го розряду Ісидор, Округ №7. 
Викладення. У присутній час 13-го дня було здійснено особисте вручення повістки 
суб'єкту неко жіночої статі, вік 19 років, що в побуті іменується «Мирка», прізвисько «По‐ 
пелюха», за адресою: Бродище, Підкрамниця, крамниця «Годинники. Ремонт». Суб'єкт по‐ 
вістку прийняла (пункт 11 Статуту: «Повістка вручається особисто або через посередника; 
відмова від прийняття не скасовує вручення»). Пропозицію амністії висловлено в повному 
обсязі. Суб'єкт відмовилась, не заперечивши по суті. Слово «згодна» не вимовлено. 
3. 
Правова оцінка. Вилучення об'єкта не здійснено з огляду на вичерпання присутнього 
часу (останній дзвін). До об'єкта було виставлене зустрічне виконання Другою Стороною 
(пункт 7.1: «Якщо одна Сторона вручила повістку чи вирок щодо об'єкта, друга вправі 
протягом доби виставити зустрічне виконання щодо того ж об'єкта»). Зустрічне виконання 
за формою правомірне (пункт 7.2). Побічні втрати: приміщення зруйноване пожежею, по‐ 
страждала стороння особа (дворф, вік ≈147 років, власник приміщення). Пожежу ініційо‐ 
вано Другою Стороною. Пункт 3.1 (дії через посередників, у межах каналу) дотримано з 
мого боку в повному обсязі. 
4. 
Суб'єкт і об'єкт залишили приміщення через підземні стоки. Спостереження велося з 
безпечної відстані. Мною в цей період жодних втручальних дій не вчинялось, оскільки ні‐ 
чна повістка мені не надана. 
5. 
Місцезнаходження суб'єкта з об'єктом на момент складання рапорту — у підземних 
стоках під Підкрамницею; напрямок — на північ. Подальше переслідування буде здійсне‐ 
не відповідно до наступної повістки. 
6. 
Зауваження (графа заповнюється за потреби). 
Зауваження №2. Суб'єкт у відповідь на пропозицію амністії не висловила заперечення, а 
сказала «ні». Слово «ні» не передбачене формою відповіді. Прошу роз'яснити, як фіксувати. 
Тимчасово записано в графі «зауваження». 
Зауваження №1 (повторно, для довідки). Дитина чоловічої статі, сім-вісім років, осінь 
309-го. Плакала при передачі. Зафіксовано у протоколі. Суб'єкт у розмові згадала цю справу. 
Вважаю за необхідне зазначити, що при згадці цієї справи полум'я мого ліхтаря змінило по‐ 
ложення. Причина мені невідома. Прошу довідки, чи є це ознакою нездоров'я, чи несправнос‐ 
ті приладу. 
1. Особисте. Прошу не розглядати як зауваження: я не сплю з 309-го року. Прошу не 
розглядати як зауваження і це. 
Підпис: Ісидор, приставний ангел 4-го розряду. Печатка: сіра, під наглядом.