Глава 2. «Скриня, що дихає»

Орест не питав, як я її взяла. Це був перший поганий знак. 
Зазвичай він питає. Навіть коли я приношу дрібницю, срібну ложку чи купецький годин‐ 
ник, він наставляє лупу, кусає монету, яку сам же й дістав для порівняння, і каже: «Звідки?» Я 
кажу: «Знайшла». Він каже: «Де?» Я кажу: «Десь». Так ми розмовляємо дев'ять років. Це 
наша єдина ніжність, і обидва вдаємо, що це торг. 
Тієї ночі він поставив склянку на прилавок, обійшов мене повз скриню, як обходять 
чужу собаку, і сказав: 
— Постав. 
Я поставила. На прилавок, між розібраним ходиком і мискою з гвинтиками. Скриня сту‐ 
кнула дном об дерево, і в кожному годиннику в крамниці, а їх там десятків зо шість, ніби за‐ 
чепилась секунда. Я почула. Орест теж. 
— Ні, — сказав він. — Не на прилавок. На підлогу. 
Я підняла. Він схопив мене за зап'ястя й сказав: 
— Ні. Постав. Ні, відійди від неї. 
Я відійшла. Він, який ніколи не відступав від речі, що мала ціну, теж відступив на крок. 
Лупу він зсунув на чоло й забув про неї, а це у Ореста знак, що справа пахне великим лихом 
або великою сумою, а найчастіше — і тим, і тим. 
— Глузде, — сказала я. — Ти блідий. Для дворфа це взагалі не можна. 
— Замовкни. — Він пішов до шафи, дістав з неї ліхтар із товстим склом, запалив. Вог‐ 
ник у ньому був звичайний: жовтий, теплий, з ледь помітним тремтінням на кінчику. Я види‐ 
хнула. Я й не помітила, що затамувала подих. — Підійди до світла. Ближче. Тепер скажи 
мені, що ти бачиш на печатках. 
— Віск. Чорний. Без герба. Три штуки. 
— Ближче. 
Я нахилилась. Його ліве око, біле, як варене, дивилось повз, а праве, збільшене лупою, 
вчепилось у мій палець, який я підняла до воску. Він видихнув мені в скроню запахом олії й 
цибулі. 
— Дивись уважніше, мала. На кожній печатці ти бачиш одну. Я бачу дві. 
Я дивилась. Гладке коло, ніби відполірована монета. Нічого. 
— Обережно світи, — сказав Орест. — Збоку. Бач, як світло слизить? Під нього. 
Коли ліхтар нахилили, на воску проступили вм'ятини, тонкі, як подих на склі. Одна — 
простий хрест у колі, з розширеними кінцями, який я бачила над вівтарями й на вироках, що 
їх прибивають до церковних дверей. Друга, прямо поверх першої, наче хтось притискав з ін‐ 
шого боку, — рогата, різка, ламана печатка, яку я бачила один раз на дверях Ломбарду, коли 
ходила туди заставити чужі срібні ложки під виглядом своїх. 
Обидві були виконані одним тиском. Так не буває. Кожен, хто сидів за столом печатни‐ 
ків, скаже вам: дві печатки на один віск ставлять у два рази, з різним теплом, з різним нахи‐лом; якщо поставити дві водночас, одна зітре другу. А ці співіснували, мов кошеня з собакою, 
які вирішили спати в одному кошику, бо інакше обидва замерзнуть. 
— Верхня контора, — сказала я повільно, — і нижня. На одному воску. 
— Вони не ставлять печатки на одне, — відповів Орест. Голос у нього був сухий, як до‐ 
шка. — Вони чотири десятки років різали одна одній горло за кожну сторінку, а потім ще 
триста років тільки вдавали, що помирились. Вони не сидять за одним столом. Їх поставили 
разом так, що жодна не знає про іншу, а обидві відчувають. — Він помовчав. — Або знають. 
Що ще гірше. 
— Тобто? 
— Тобто неси назад. 
— Я не можу. — Я сказала це спокійно, бо поки що була спокійною. — Сторож із лугом 
в очах. Вовчок уже кричить. Стража в нього на порозі. Якщо я повернуся зараз, мене спійма‐ 
ють. Якщо не зараз, то за годину. Нікуди вона не піде, Глузде. Я її принесла. 
— Я бачу, що принесла. — Він потер перенісся. — Кицю, ти знаєш, що я не беру те, 
чого не розумію. Глузд — це коли береш дорожче, ніж ризикуєш. А тут ризик я не можу на‐ 
віть оцінити. 
— Тож скажи ціну. Я дам знижку за незнання. 
Він не всміхнувся. Подивився на мене тим оком, яким бачить, і я раптом відчула, що він 
бачить більше, ніж звичайно. Ніби хтось відсунув фіранку. 
— Мала. Ти чула, як вона стукає? 
Я промовчала. Вухо — ліве, надірване — сіпнулось саме. Я його мовчки придавила до‐ 
лонею, бо воно мене виказує, а Орест знає, що воно виказує. 
— Чула. 
— Хм. — Він вперше за ніч сів. Ноги в нього слабші, ніж він дає бачити: коліна хрус‐ 
тять, як сухі гілки. — Гаразд. Поклади на підлогу в кутку, біля печі. Не на лавку, і не в шафу. 
На підлогу. І не сиди до неї спиною. 
— Я ніколи не сиджу до нікого спиною. 
— Я знаю. Тому й кажу. 
Я поклала. Скриня лягла в куток біля печі, чорна на чорній підлозі, і хтось усередині, я 
поклялася б, зітхнув. Орест вимкнув ліхтар і мовчки дивився на неї ще хвилину, стискаючи в 
кулаку монету, яку, можливо, збирався розкусити, а не розкусив. 
— Що там, Глузде? 
— Не знаю. 
— Ти брешеш. Вухо в мене не таке, як у тебе, але я знаю, коли ти втягуєш щоки. 
— Нічого я не втягую. 
— Втягуєш. Глузде. 
Я глянула на нього майже з полегшенням. Такі перебранки — наш дах. Поки вони є, ні‐ 
чого страшного ніби немає. 
Я тоді ще не знала, що в цій кімнаті найголосніше було те, чого не говорилось.* * * 
Орест підібрав мене дев'ять років тому, взимку. Мені було дев'ять, на мені були дві чужі соро‐ 
чки й одна власна шкіра, і я вже вміла не плакати. Це найгірше вміння для дитини: його потім 
важко здати назад. 
Першу ніч у нього я не описую. У моїй кишеньковій книжці про неї лише кілька рядків, 
і вони сухі: зима, підворіття, дворф із білим оком, двері. Решти в мене немає, і я навчилась не 
питати, куди воно поділось. Пам'ять як кишеня: буває, підкладка рветься, і ти лише дивуєшся, 
що там було. 
Далі пам'ятаю добре. Орест навчив мене читати купецькі розписки й рахувати чужу ви‐ 
году. Навчив відрізняти підроблену печатку від справжньої за запахом воску. Навчив пальця‐ 
ми рахувати гроші безгучно і тримати ніж за вістря, коли треба метнути. Він брав свою част‐ 
ку, десяту з усього, що я несла, і казав, що це не плата, а страховка, хоча страхувати він мав 
лише власну душу. Я звала його «Глузде» і на людях, і без людей. Слова «діду» я за ці дев'ять 
років не сказала жодного разу: знала, що він зробить вигляд, ніби не чує, і боялася перекона‐ 
тися, що це правда. 
У нього, до речі, був домовик. Я його ніколи не бачила, лише чула. Вночі він ховав Орес‐ 
тові ложки, а вранці підкладав їх назад, демонстративно, по одній. Орест називав його «мій 
найкращий клієнт» і залишав йому під піччю пиріжок без солі й кришку від пивного барила. 
Я зрозуміла тоді, що в цій крамниці двоє мешканців, які не кажуть, що їх тут тримає, і обид‐ 
ва, мабуть, вдячні. 
* * * 
Удосвіта я чула голос. 
Це було перед світанком тринадцятого, коли годинники в крамниці роблять ту недовгу 
паузу, що зветься «між двома дзвонами». Орест спав у своєму закутку за ширмою: я чула 
його дихання, важке й рівне, з присвистом. Я лежала на лаві біля стіни, спиною до дерева, ли‐ 
цем до дверей, і дивилась у стелю, рахуючи сучки. Їх було сорок сім. Завжди було сорок сім. 
Скриня в кутку була чорною плямою з краєм. Вона не стукала. Вона говорила. 
Не словами. Поки що не словами. Просто якийсь звук, тонкий і м'який, ніби мотив, який 
тягнуть крізь зуби, не розтуляючи рота. Дитячий, тоненький, з гикавкою на вдиху. Я не впіз‐ 
нала його одразу. А потім вухо моє, те надірване, саме повернулось у її бік, і тоді я почула 
слово. 
— …моє. 
Одне. Трохи зі сну, трохи з образою, як кажуть діти, коли в них забирають іграшку, а 
вони ще не вирішили плакати чи кусатися. 
Мене наче окропом ошпарило. Я підвелась на ліктях. У грудях було холодно, наче я про‐ 
ковтнула ложку снігу. Ніщо в цьому слові не було страшним. Ні хрипу, ні виття, ні шепоту з 
того світу. Просто слово і голос. 
Голос був мій.Не тепер. Тоді. Я не можу вам пояснити, як я це зрозуміла. У мене не було його перед 
вухом, я не пам'ятала себе п'ятирічною, нічого до шестирічного віку я не пам'ятаю, якщо го‐ 
ворити чесно: там у мене порожнеча, гладка, як підлога, яку хтось довго й старанно мив. Але 
я знала, як звучав цей голос. Так знаєш запах дому, з якого тебе давно вигнали. Не пам'ятаєш 
дому, а запах упізнаєш. 
— Глузде, — прошепотіла я. 
Ширма зашелестіла. Орест не спав. Він лежав тихо, як ніж у піхвах. 
— Що? 
— Ти чуєш? 
— Ні. 
— Орест. 
— Я нічого не чую, мала. Я старий, напівсліпий і напівглухий. Це дворфійська спадкова 
вада. Спи. 
Він брехав. У нього серце ударило двічі підряд, з нерівною паузою, як у сторожа Вовчка. 
Я це чула. 
Я лежала й слухала. Скриня не повторила. Я чекала доти, доки за віконцем не посіріло, 
доки в коморі під нами не заворушились щури, доки не задзвонила перша церква, за нею дру‐ 
га, а за нею третя, і всі не в лад. Я лежала з розплющеними очима й дивилась у сорок сім суч‐ 
ків, і думала про те, що кожне слово у світі має господаря. І що слово «моє» я вживаю часті‐ 
ше за інші. І що в мене ніколи нічого не було. 
Я поклала собі правило: нікому не розповідати. Я ніколи нікому не розповідаю. 
* * * 
Після того я заснула ненадовго й тривожно, а прокинулась уже близько обіду. Орест не будив. 
На вулиці, за вузьким віконцем нагорі, лив той самий дощ, зміцнілий вдень, і в крамниці пах‐ 
ло мокрим залізом і гарячим лимоном, який Орест клав у чай із якоїсь вигаданої на ходу дво‐ 
рфійської причини. Біля печі лежала скриня. Вона не стукала. Я вдавала, що не дивлюся. 
До обіду Орест спробував усе. 
Він не сказав мені, що робить. Він просто мовчки й страшенно серйозно пробував. Спе‐ 
ршу ключі: у нього їх була ціла в'язка, від старих замків, яких уже ніхто не бачив. Потім дро‐ 
тики, гачки, викрутки з голкою на кінці. Потім він сів з лупою над стиком кришки й корпусу, 
довго сопів, пробуючи підважити хоч щось. Тонке лезо ковзало по дереву, як по воді. Жодної 
щілини. Жодної шпарини. Тоді він узяв молоток-«годинникар» і торкнувся кутка скрині. 
Ледь-ледь. Так дворф торкається немовляти, якого не вміє тримати. 
Молоток відскочив. Деревина не вм'ялась, не вискочила й тріски, а сам Орест скривився 
й потер ліву руку, ніби вдарився об камінь. 
— Прокляття, — прошепотів він. — Навіть ніж не візьме. 
— Я можу спробувати, — запропонувала я. — Своїм. «Рахунком». 
— Не можеш. 
— Звідки ти знаєш?— Бо ти спробувала вночі, доки я вдавав, що сплю. Чути було. 
Я вже відкрила рота, щоб відпертися, але закрила. Він мав рацію. Я справді спробувала, 
о п'ятій ранку, після голосу, вийнявши короткий кинджал і встромивши лезо у шов. Кинджал 
ковзнув так, як по замерзлій воді, і я відклала його і більше не торкалась. Я не з тих, хто над‐ 
то цінує власні зусилля. 
— Ключ не потрібен, — сказав Орест, відсуваючись від скрині. — Ключ — не те, що но‐ 
сять у кишені. Ніж не потрібен. Хто її замикав, зробив так, щоб її не можна було відкрити ні 
силою, ні хитрістю. Лише умовою. Прислухайся: що вона каже? 
— Нічого вона не каже. 
— Не кажи мені «нічого». Я не сліпий. — Він кивнув на своє біле око. — Точніше, слі‐ 
пий лише на половину. Гаразд, гаразд. Але хтось її замикав. І дивись, що цікаво: щільність 
воску така, що його нагрівали не на вогні, а на чомусь іншому. На попелі. Звичайний віск з 
попелом не тримається. Цей тримається. Такий віск не купиш, мала. Його дають. 
— Хто дає? 
Орест подивився на мене і вдруге за той день не відповів. 
— Ніколи не підписуй двох паперів про одне, — сказав він замість цього. Тихо, майже 
сам до себе. — Їх читають окремо, а сперечаються вони разом. 
— Це до чого? 
— Ні до чого. Так, стара приказка. 
— Нема такої приказки. 
— Тепер є. 
Я засміялась. Він ні. Це був другий поганий знак за день, і я його записала, хоч не знала 
куди. 
Потім я пішла за хлібом, бо в крамниці Ореста нічого, крім чаю й висохлої цибулі, не 
було. Він сказав: «Візьми те, що знайдеш у третьому ряду». Третій ряд: Рибні ряди, хлібний 
лоток, тітка Химка, що продає пироги без солі й не ставить запитань. Я пішла через Підкрам‐ 
ницю, накинувши капюшон, підшитий під вуха, і обережно, вздовж стін. 
Дощ стомлено стихав, вода стікала зі стріх у канави з таким звуком, ніби хтось довго й 
безсоромно плакав у подушку. Бродище вдень — це запахи: дьоготь, риба, мокра рогожа, тух‐ 
лий кінець цибулі й рідке вугілля. Скрізь люди з кошиками й зацькованими лицями, усі, як за‐ 
вжди, трохи вбік від мене, так, щоб я не зачепила рукавом. Кицьок не люблять. Кицьок обхо‐ 
дять, бо вони приносять нещастя, і мало хто чув, що нещастя вони приносять лише тим, хто 
не дивиться під ноги. 
На розі Рибної, під навісом колишньої шевчиної крамниці, стояла жінка. 
Я не одразу її помітила. Вона була з тих, кого не помічаєш, доки не подивишся двічі. 
Стара, худа, у подертому вицвілому одязі, підперезана мотузкою, а з мотузки стирчали вере‐ 
тена: шість чи сім, дерев'яних, почорнілих, заткнутих за пояс, як ножі. У руках вона тримала 
мотовило й на нього спиралась, як на палицю. Обличчя — різке, жовте, без віку, очі — черво‐ 
нясті, як у людей, що давно не спали. Вона дивилась не на мене: поверх мене, в бік Ковальсь‐ 
кої.Звичайна жебрачка, подумала я. Прочанка. Мало їх у місті, коли дощ. Вони заходять, но‐ 
чують на паперті й просять хліба. Я пройшла повз, вона не ворухнулась. Але я з кожним кро‐ 
ком відчувала спиною її погляд, хоч вона й не дивилась. Так буває, коли хтось іде слідом. 
Я зупинилась біля хлібного лотка. Тітка Химка, товста й скупа на слова, зважила мені 
пів хліба й пиріг, і я дала їй шеляг, і вона промовчала. Я обернулась. Жінка з веретенами стоя‐ 
ла вже на протилежному кутку. Не пересувалась. Просто стояла в іншому місці. 
Вухо притиснулось до черепа. Хвіст наїжачився так, що куртка відстовбурчилась. 
— Це ваша? — спитала я тітку Химку, кивнувши. 
Тітка Химка глянула, куди я показала, й пересунулась ліктем на лотку. 
— Яка? 
— Жінка. З веретенами. 
— Я не бачу жодних веретен, — сказала вона й швидко перехрестилась. — Йди вже, 
кицю. Не стій. 
Я пішла. Не обернулась. Кожні десять кроків я ловила себе на бажанні вгледіти її краєм 
ока, а вона була то там, то там: на розі, у вікні, в натовпі, що біг під навіс. Завжди далеко, зав‐ 
жди без руху. Ніколи ближче. Я подумала: я втомилась. Подумала: це просто стара. Подума‐ 
ла: Орест не раз казав: «Не буди лихо, поки воно тихе». А вдома, як тільки зачинила за собою 
двері, зітхнула й вирішила, що по дорозі зі мною нічого не було. 
Так я роблю з усім, що лякає. Складаю в шухляду. Шухлядам, щоправда, теж бувають 
межі. 
* * * 
Вечір тринадцятого жовтня почався так, як починаються всі вечори перед лихом: нічим. 
Орест, не дивлячись на мене, зібрав свої інструменти в шкіряний мішок. Перевірив за‐ 
сув. Двічі. Витер стіл. Поставив чайник. Випив чай мовчки, не кусаючи монету. Вперше за 
стільки років він не торгувався ні сам із собою, ні зі мною. Зрештою сказав: 
— Ми завтра вночі підемо до Цокотуна. Поговоримо, хто її продав Вовчку. 
— Ти ж не знаєш, чия вона, — сказала я. — Вовчок лише віз. 
— Така річ не пересувається без причини, — сказав Орест. — Причина завжди має ім'я. 
Знайдемо ім'я — знайдемо ціну. Не знайдемо — закопаємо її десь у болоті, а ти поїдеш до се‐ 
стри на південь. 
— У мене нема сестри. 
— Тепер буде. 
Я майже засміялась. Тоді у двері постукали. 
Не так, як стукаю я: тричі, потім двічі. Не так, як стукають п'яні, стража чи кредитори. 
Постукали тихо, рівно, з однаковими проміжками, ніби лічили, а наприкінці зробили паузу, з 
такою ввічливістю, що аж холод пішов по спині: щоб ми встигли підготуватись. 
Орест глянув на мене. Я глянула на двері. Чути було, як у вузькому вікні над дверима 
шелестить дощ. І більше нічого. Жодного серця за дверима. Так само, як на даху. 
Вухо впало, хвіст притиснувся до ноги. Тіло вирішило все за мене, як завжди.— Не відчиняй, — сказала я. 
— А що ти пропонуєш, мала? — тихо відповів Орест. — Вилізти через димар? Вони по‐ 
стукали, бо вже знають, що ми тут. 
Він підійшов до дверей, крекчучи, і пальці його нарешті зламали звичку: замість відсу‐ 
нути засув, він поклав на нього долоню, ніби проситься в нього пробачення. Потім все ж від‐ 
сунув. 
На порозі стояв чоловік у сірому сюртуку. Років сорока, рівний проділ у волоссі, чисте 
взуття, хоча надворі чвакала багнюка. Під пахвою в нього був блокнот, а в лівій руці ліхтар, у 
якому полум'я стояло нерухомо, як намальоване. 
— Добрий вечір, — сказав він. — Перепрошую за пізній візит. Мене звати Ісидор. Чи 
можна ввійти? 
Орест, у якого борода спалена з лівого боку, а з правого вона була сива й важка, мовчки 
відступив. 
— Ніхто не питає дозволу, — пробурмотів він, — коли має повістку. 
— Саме так, — зітхнув Ісидор. — Але я питаю. Це нічого не змінює, але питаю.