Глава 1. «Ніч на Торговій»

Дощ у Бродищі не миє. Він перекладає бруд з даху на вулицю, з вулиці в канал, з каналу в 
Мутну, а Мутна несе його до моря, щоб і море знало, що робиться нагорі. Тієї ночі, дванадця‐ 
того жовтня, дощ лив з такою старанністю, ніби хтось заплатив йому за кожну краплю. 
Я люблю дощ. Це єдине, що я люблю в ньому: він глушить чужі кроки й чужі серця. Ре‐ 
шта в дощі мені не подобається. Шерсть мокріє й важчає. Хвіст повисає, як мотузка з вузлом. 
Вуха мерзнуть, а в лівому, надірваному, вода збирається, і воно ниє, ніби згадує, як рвалося. 
А ще вода. Я не вмію плавати. Цього ніхто не знає, крім мене. Тепер знаєте ви, і це означає, 
що я вам довіряю, або що мені вже байдуже. Залежить від того, який сьогодні день. 
Я сиділа на гребені даху над Торговою вулицею, на мокрому черепичному гребені, що 
пахнув мохом і голубиним послідом, і рахувала. 
Вікон у складі Вовчка було одинадцять. Сім зі світлом, чотири темних. Двоє сторожів: 
один у будці біля воріт, другий ходить двором кругом, як годинникова стрілка, рівно по сто 
двадцять кроків на коло. Я вже вдруге чула, як він відкашлюється на третьому куті. У нього 
була застуда і кепське серце: воно тупотіло з перебоєм, раз на дев'ять ударів проковтуючи де‐ 
сятий. Я такі речі чую за два-три десятки кроків у тиші, а в дощ гірше, але цей сторож ходив 
повз мою ринву і думав про щось дуже нудне. Я це теж чую. Нудні думки мають рівний 
пульс. 
Обоз стояв під навісом у дворі: п'ять возів, укриті шкурами й брезентом, без гербів і без 
знаків. Це було першою дивиною. Торговий обоз без герба — все одно що дівчина без імені: 
не заборонено, але наводить на думки. Другою дивиною було те, що обоз не розвантажили. 
Вовчок за двадцять літ торгівлі жодного разу не лишав воза нерозвантаженим на ніч. Він вва‐ 
жав, що вантаж, який ніч переночував під дощем, уже наполовину вкрадений. 
Гордій Вовчок, якщо ви не мали насолоди, — товстий чоловік років п'ятдесяти, з черво‐ 
ними жилками на щоках, із золотим зубом, який вставляє в усмішку на кожну угоду, і з комі‐ 
ром із вовчого хутра, що я колись намацала в темряві й відчула, що шкуру знято з кого завго‐ 
дно, тільки не з вовка. Він цілує перстень «на щастя» перед кожним обміном. Він жує сушену 
рибу. Він жертвує церкві десяту частину з процентів, щоб церква мала з чого жити, і каже про 
це голосніше, ніж про все інше. Я знала його три роки і за цей час жодного разу не сумніва‐ 
лась, що його треба обікрасти. 
Мені підказали, що сьогодні гарна ніч. 
Підказав Цокотун. Гоблін, шниряк, торговець чутками, з очима, як дві краплі дьогтю, і 
зубами, які цокотять, коли він нервує, а нервує він завжди. Він сидів тоді в своїй норі під Риб‐ 
ним мостом, рахував мої сухарі й цокотів: «Обоз без гербів на Торговій, кицю. Скриня в ко‐ 
морі. Охорони з мечами нема, тільки двоє, з палицями. Вовчок заплатив їм за мовчання, а 
вони й так мовчуни. Скриня з чорним воском. Сказали, що десятикратна плата за привіз. 
Хтось її дуже хотів привезти. Тож хтось її дуже хоче дістати».Я тоді спитала, скільки він хоче. Він сказав: «Десять кун і пів хліба». Я віддала дев'ять 
кун і пів хліба, бо торгуватися з гобліном — мистецтво, яке цінується, а я була в доброму гу‐ 
морі. Мені й на думку не спало спитати, навіщо Цокотунові, який продає чутки за сухарі, 
платити десять кун за те, щоб тільки сказати мені. Тепер думаю про це частіше, ніж про їжу. 
Я спустилася з даху по ринві, чіпляючись пальцями, які люблять щілини. Пазурів у мене 
немає, хоч усі чомусь певні, що є. Мокра цегла на торці складу, слизька, як риб'яча спина. 
Підвіконня. Заплатка в мурі: вчора я залишила там дротик, щоб знати, що ніхто її не залатав. 
Дротик був на місці. Навіть вода в цій кладці текла так, як я запам'ятала. 
Двір. Сторож на кутку. Десять кроків до комори. Я вийшла з тіні на дев'ятому ударі його 
серця, коли воно пропускало десятий, і пройшла від бочки до стіни, не торкаючись ногами 
калюж: камінь, камінь, вм'ятина, камінь. Він повернувся на четвертому кроці, і я вже була в 
ніші, тісній, як кишеня, зі щільно притиснутим хвостом. Він постояв, кашлянув, сплюнув 
мені під ноги і пішов далі. 
Комора Вовчка була з дубових колод, із залізним засувом. Замок — простий, нічого осо‐ 
бливого: таких замків міська стража ставить на сінники. Замки мене не лякають. Мене ляка‐ 
ють господарі замків, а господар тут мав домовика. 
Про домовика я знала від Ореста, а Орест знав, бо його знала вся вулиця Ковальська, де 
дворфи тримають гільдію. Орест казав: «Домовик — це совість дому. Не купиш, але можна 
домовитись». Вовчок теж, мабуть, не знав, що у нього в коморі живе те, що за його золотий 
зуб не дасть і мідяка. А воно жило. Я відчула його ще з-за рогу: тонкий запах тепла, і пилу, і 
тиші, ніби хтось довго сидів за піччю і нікому не заважав. 
Піч у коморі була. Купецька комора з піччю: Вовчок не терпів холоду, бо холод псує то‐ 
вар, а ще більше — настрій. Засув, який я два дні тому потай підпиляла, відійшов без звуку, і 
я прослизнула досередини, у зачинену тьму, яка пахла шкірою, олією й мишами. 
Кіт сидів на припічку. 
Сірий кіт, великий, не молодий, зі світлими очима. Він сидів у тій вистояній позі, яку 
приймають кішки й домовики, що не збираються нікуди йти. Я теж кішка, в певному сенсі. 
Тому ми подивилися одне на одного з рівним презирством. 
— Добрий вечір, — сказала я. — Вибач за візит. Я недовго. 
Кіт не відповів. Домовики рідко вмовляються першими. Я поклала на припічок те, що 
взяла з собою: шматок пирога без солі, з яблуками. Соли домовик не терпить, це знають усі, і 
ще він любить тишу, ласощі й монети. Пиріг я пекла не сама. Купила в тітки Химки на Риб‐ 
ній за шеляг, попросивши не солити, і тітка Химка відвернулася й перехрестилась, бо поду‐ 
мала, що це на поминки. Поряд з пирогом я поклала мідяк. Один. Більше — образа. Менше 
— скупість. 
— Не бійся, — сказала я тихо. — Я не злидні. Злидні з-під печі — це до вас, до багатих. 
Жарт був поганий, але домовики не мають слуху на жарти. Кіт опустив очі на пиріг. 
Тоді, ніби знехотя, всунув морду в яблука. Мідяк він не чіпав, тільки подивився на нього дов‐ 
го, наче в нього було що порахувати.Коли він закінчив, він зіскочив із припічка й стукнув лапою в плитку. Раз. Потім ще раз, 
по-іншому. У підлозі клацнуло. Стукіт у кам'яну підлогу він вважав сигналом, а я — дозво‐ 
лом: під піччю відсунулася дошка, і в ніші відкрилося те, чого Вовчок не хотів показувати на‐ 
віть власним сторожам. 
Скриня. 
Вона була невелика: стегно завдовжки, зо півтора ліктя завширшки, висока, як хлібна 
діжа. Темне дерево, гладке, без жодного сучка. Окови з почорнілого заліза. Ні замка, ні щіли‐ 
ни. Я обійшла її двічі, примруживши очі. Кришка лежала на корпусі так щільно, що шпарини 
між ними було не розрізнити. Сургуч на стиках, чорний віск із попелом: три печатки, без гер‐ 
ба, без ініціалів, гладкі кружальця. Я торкнулась однієї пальцем і відсмикнула руку. 
Було тепло. 
Не як від печі. Так, як тепла мишка, яку притискаєш до грудей. Тепло живого. Я спробу‐ 
вала забути про це й узялась за ручки — залізні, обгорнуті шкірою, — і потяглася піднімати, і 
тоді почула. 
Тук. 
Глухе, неголосне, ніби у самому центрі дерева хтось постукав одним нігтем. Я затамува‐ 
ла дихання. Вухо, те, що надірване, повернулось до скрині саме. Я його не просила. 
Тук. Тук. 
— Ні, — сказала я вголос і сама здивувалась. — Це дерево. Воно просідає від вологи. 
Дерево так не просідає. Я знаю, як просідає дерево. Я провела пів життя на чужих гори‐ 
щах, які усихають, розбухають і риплять у всі голоси. Воно стукало в ритмі, який я знала. Не 
серцебиття. Щось повільніше. Схоже на те, як дитина стукає по ковдрі, коли вважає, що її 
вже не чути. 
Я поставила руку на кришку й наказала собі не думати. 
Скриня важила, як немовля. Я це зрозуміла, коли підняла: вага була не в дереві й не в за‐ 
лізі, а саме в середині, у чомусь, що ворушилося, коли я ворушила. Я не люблю, коли здобич 
нагадує про щось живе. Я сказала це собі, тверезо, по-діловому, а тоді відклала думку в кише‐ 
ню, де вона лежатиме, поки не знадобиться. 
Ніс кота тицьнувся мені в литку. 
Він дивився на мене з-під припічка, з темряви. Світлі очі без зіниць, наче вирізані з вос‐ 
ку. Я піднесла скриню до грудей, і кіт відступив до стіни. Не втікаючи. Просто звільняючи 
шлях, і це, мабуть, було найстрашніше з усього вечора. Домовик відчиняє, але ніколи не зава‐ 
жає: таке його ремесло, пів на пів з совістю. Проте цей кіт дивився на скриню так, як дивля‐ 
ться вслід чужій дитині, яку несуть у нікуди, — ніби з дому виносили щось, що жило в ньому 
роками. 
— Перепрошую, — сказала я. І не зрозуміла, кому. 
Вийшла тим самим шляхом: двері, тінь, бочка, калюжа. Засув на місце, бо Орест вчив: 
залишай слід, який потім не можна знайти. Сторож на другому колі відкашлювався біля воріт. 
Я чекала на дев'яте биття його серця, щоб пройти повз. Але скриня в моїх руках стукнула 
знову, трохи гучніше, ніби до неї дійшло, що ми вже надворі.Тук. 
Сторож зупинився. Серце в ньому збилося. Я це чула: десятий удар не пропустився, а 
тремтів у повітрі, ніби його хтось тримав за горло. 
— Хто тут? — сказав він. 
Я не відповіла. Я поставила скриню на землю, повільно, не дихаючи. Вийняла з-за паска 
мішечок. Лужний попіл у очі — найстаріший прийом і найкращий, бо кожен чоловік у світі 
певен, що він так не впаде. Сторож зробив два кроки до мого кутка, піднімаючи свою пали‐ 
цю, і на другому кроці я сипнула йому в обличчя цілу жменю. 
Він зойкнув, не голосно. Ніхто ніколи голосно не зойкає від лугу: від несподіванки бра‐ 
кує повітря. Я підсікла йому ногу, коли він інстинктивно присів, і відсахнулась. Він упав на 
коліно, матюкнувся, заплакав, захрипів. Я підхопила скриню. Ліва рука — під низ, права — 
на кришку. Вухо прищулене. Хвіст скручений навколо стегна, щоб не зачепився. 
— Вибач, — сказала я йому. Моя звичка: вибачатися вже після. — Це ненадовго. Про‐ 
мий водою. Не три. 
Біля воріт другий сторож у будці заворушився, став напівлюдським голосом звати пер‐ 
шого на ім'я. Я пішла по бочках. Стрибок на ринву, два на виступ, рука на виступі, нога, 
вище: так, наче дощ уже підняв мене, а не я його. Черепиця під ногами ковзала. Скриня била 
мене в ребра при кожному кроці. Вона була важка, але я була злою, а злість, як і страх, легша 
за повітря. 
На даху я зупинилась. 
Було мокро, темно, далеко до світанку. Внизу Торгова вулиця розкладалась рядами ліх‐ 
тарів, як рахівниця. Сторож у дворі кричав, що його осліпили. Другий бив у дзвіночок. Ніхто 
не дивився вгору, бо в Бродищі вгору ніхто не дивиться, окрім нас, кицьок, і ще птахів. 
Я поклала скриню на гребінь і присіла поряд, щоб перевести подих. Тоді подивилась на 
свої руки. Під нігтями, як завжди, була чорнота. Тонка смужка, що не відмивається. Я колись 
терла її піском, лугом і навіть сурмою, якої наслухалась у гномів, а вона лишалась. Я давно 
вирішила, що це від коминів: я пролізла їх безліч, а сажа в Бродищі така, що в'їдається в шкі‐ 
ру, наче в неї заплатили. Хто не лазить димарями, не знає. Я знала. Тому це було нормально. 
Тук. 
— Та годі, — сказала я скрині. — Ти мені вже не подобаєшся. 
Скриня відповіла мовчанням. Воно було теплішим, ніж мені хотілося. 
Я поправила скриню на плечі. Ось що варто було помітити з самого початку: на ній не 
було жодного напису, жодного знака, жодної мітки власника. Тільки три чорні печатки. Я ба‐ 
чила в своєму житті безліч печаток: купецьких, церковних, міських. Я вмію їх підробляти. Я 
підробила б і цю, якби побачила зблизька, але зблизька вона мене лякала. Гладка, лиснюча, 
наче змазана жиром. Без герба — це звичайна ознака застави, яку запечатують на нейтраль‐ 
них умовах, але тоді я цього не знала. Я просто відчула, що цей віск пахне. Не воском. Попе‐ 
лом, і ще чимось нижче попелу, схожим на запах мокрої вовни в закритій шафі. 
Мій ніс цього не любить. Він у мене не для дурниць.Усе йшло за планом, а це теж погана прикмета. Сторож оклигає через пів години. Хвос‐ 
ти — в Бродищі так називають стражу — прийдуть через годину. Пошук почнеться біля скла‐ 
ду. До того часу я мала бути вже в Підкрамниці, за Ковальською, за Причаловою слобідкою, 
до крамниці під вивіскою «Годинники. Ремонт». 
Я рушила по гребеню. Дахи Торгової сполучаються з дахами Рибних рядів через місток 
із мотузок, про який знають лише кішки та пара старих шахраїв: його то знімають, то кла‐ 
дуть, а цієї ночі він висів, розхитаний дощем, між двома димарями. Я пройшла його, не див‐ 
лячись вниз. Я ніколи не дивлюсь вниз, коли внизу вода. Стічна канава під містком гуркотіла, 
як чуже горло, і я рахувала кроки, щоб не слухати. 
За третім димарем я зупинилась знову. Причина була проста: ззаду тихо й рівно, як нит‐ 
ка крізь голку, щось світилось. 
Я обернулась. 
Удалині, на даху складу Вовчка, на дальньому краю, стояла постать. Чоловіча, нерухома, 
у довгому сюртуку. Опущена голова. У руці — ліхтар. 
Я не бачу ліхтарі так, як бачать люди. Вогонь у них мерехтить, розпливається, стрибає. 
Мої очі ловлять рух полум'я на ширину пальця: я можу стежити за свічкою через усю вули‐ 
цю, бо вона трохи гойдається навіть без вітру. Та в цього ліхтаря полум'я не мерехтіло. Воно 
було як мальований вогонь. Як шматок слонової кістки, що вирішив бути світлом. Воно не 
тремтіло на вітрі, не відкидало тіней, і тому я не могла зрозуміти, де закінчується світло і по‐ 
чинається чоловік. 
Я завмерла. Вухо прищулилось саме. Хвіст, обмотаний навколо стегна, сіпнувся й наїжа‐ 
чився. Це було ніби дивитися на дорогу, що не має кінця. 
Він не ворухнувся. Я не чула серця. Навіть у дощ я чую серце людини на двадцять кро‐ 
ків, коли ця людина стоїть на даху й дивиться на мене. Тут було чути лише дощ і свій власний 
пульс, який тупотів у скронях. 
Чому ти не чуєш? — спитала я себе. Бо він далеко. Бо дощ. Бо я втомилась. Так я відпо‐ 
віла і пішла далі, бо інша відповідь не мала жодної користі. 
Не обернулась. Кажу це, щоб ви знали: я не обернулась ні вдруге, ні втретє. Вважала, що 
якщо не дивитись, то нічого й немає. Вуличне міркування. Воно діє на стражу, на борговиків 
і на всіх, у кого в руках немає нічого, крім розписок. 
Я спустилась у Підкрамницю, коли дощ почав стихати. Внизу було як завжди: стоки, 
шум, смердюче тепло від комор і пекарень, де хліб печуть для багатих, а залишки віддають 
бідним за пів ціни. Під мостом хтось співав. На розі спав старий дроу під капелюхом. Я обі‐ 
йшла його. 
Двері крамниці Ореста були тісні, з дверцятами всередині дверей, без ліхтаря. Тільки 
дощечка над порогом: «Годинники. Ремонт» і намальований годинник, у якого обидві стрілки 
дивилися вгору. Я постукала тричі, зупинилась, постукала двічі, так, як він вчив. 
Тук. Тук-тук. 
— Хто? — хрипло сказав голос за дверима. Він завжди питає, хоч знає мій стукіт краще 
за власне ім'я.— Я, — сказала я. — Принесла подарунок. 
— Подарунки, — відповів голос, — в цьому домі лише ті, за які я вже заплатив. 
Засув грюкнув. 
Я зайшла всередину, зі скринею, що стукала мені в груди, і з нігтями, чорними, як завж‐ 
ди, і з відчуттям, що за спиною щось лишилось, чого я не вловила. Запах олії й заліза вдарив 
мені в ніс, затишно, наче в горло кинули теплу ганчірку. Десь у глибині цокали годинники, 
десятки, кожен у своєму ритмі. Орест стояв біля прилавка зі склянкою чаю, з лупою на лобі, з 
білим оком і з правим, яке дивилося на мене, а потім на скриню. 
Склянка в його руці не впала. Дворфи тримають посуд так, як тримають слово. Але чай 
хитнувся. 
— Мала, — сказав він тихо, — що ти принесла? 
Я відкрила рота, щоб збрехати, як брешу завжди. І вперше за багато років не знала наві‐ 
що.