Вступ

Я не шукала, що лежить у скрині. Я шукала, за скільки її можна продати. 
Кажу це одразу, щоб ви не чекали від мене того, чого в мене немає. Тут не буде дівчини, 
яка відчула поклик. Тут буде дівчина, яка відчула вагу: скриня важила як немовля, і мені це 
не сподобалося, бо я не люблю, коли здобич нагадує про щось живе. Але гроші за живе пла‐ 
тять не гірше, ніж за мертве. Іноді навіть краще. 
Мене звуть Мирка. У Бродищі мене знають як Попелюху, і це прізвисько я заробила чес‐ 
но: я завжди з'являюся там, де лишається тільки попіл. Люди кажуть, що я ще й із порожніми 
руками. Перше — правда. Друге я завжди виправляла. 
Я неко. Якщо ви не знаєте, що це, то ви або з Верхнього міста, або вам щастило. Дивіть‐ 
ся на вухо: ліве надірване. Дивіться на хвіст: зламаний біля кінця, гачком. Дивіться на пальці: 
під нігтями чорна смужка, яка не відмивається ні милом, ні лугом. Я вважала, що це від коми‐ 
нів. Я багато чого вважала. 
Тепер зима. Я пишу це в найманій кімнаті, на папері, який вкрала в канцелярії, що не 
має права мені відмовити, тому що я не питала дозволу. Кімната коштує куну за ніч. Я запла‐ 
тила наперед за тиждень, бо ніхто не питає, звідки в кішки куни. Вікно виходить на стіну. 
Двері видно з ліжка. Я порахувала виходи: їх два, і один із них — вікно. 
Чому я пишу? Бо ніхто, крім мене, цього не запише. Я втратила дещо з того, що було, і 
те, що лишилося, хочу закріпити, доки воно не пішло слідом. Орест колись навчив мене вес‐ 
ти кишенькову книжку видатків: що купила, що віддала, що лишила. Я вела її й тоді, в ті 
дев'ятнадцять днів, з дванадцятого жовтня по тридцяте, і вона в мене досі. Місцями я перепи‐ 
шу звідти слово в слово. Вам буде видно, де. Там почерк такий, ніби писала інша дівчина. Так 
воно, мабуть, і є. 
Я не виправдовуюся. Я не прошу, щоб мене жаліли: жалість не має курсу ні в гривнях, ні 
в кунах. Я записую рахунки. Хто кому винен, скільки, за що і чим розплатився. Виявилося, 
що в цій історії винні всі, а розплатилися лише деякі, і то не ті. 
Ще одне. У нас є вуличне правило: «Не клич — не прийде». Воно про контори. Про ве‐ 
рхню, де все вже виконано і підшито, і про нижню, де все ще тільки обіцяно. Обидві прихо‐ 
дять лише на запрошення: на повістку, на підпис, на прохання. Я їх не кликала. Я тільки взя‐ 
ла скриню. 
Це виявилося одним і тим самим.