Глава 2: Орден Чистих

Минуло десять років.

За цей час людство почало відновлюватись. Завдяки шаленому рішенню, було створено організацію, що допомагала боротися зі скверною після загибелі богів та процесу розкладання їхніх тіл, що ще й досі триває.

Люди, які вирішили стати добровольцями , обирали власного «бога», того, чию кров вони вип’ють і отримають дар. На жаль, дізнатись ім’я того чи іншого ідола було не можливо, адже вони зовсім не схожі на фрески, статуї та описи в міфах і легендах, що колись мало людство. Однак, отримані здібності вказували на володіння, якими ці мертві божества правили.

Таким чином було збудовано велике місто, а навколо нього невеликі селища, що займалися землеробством та фермерством.

Місту дали назву Астераліс, що означало крило зорі. Це стало новим символом останнього піднесення людства.

В серці цього міста старійшини вирішили збудувати храм, що отримав ім’я в честь жертви добровольців – Святилище Пам’яті. Він і будувався саме цими людьми із каменю, що колись був частиною зруйнованих тіл богів.

В цій будівлі зберігалися посудини з іхором, які потім стали називатися «криницями» іхору, і кожен, хто бажав стати частиною організації приходили сюди й брали участь в ритуалі очищення й посвяти.

Кожна нова людина ставала Чистою й залишала у храмі частину себе – спогади: про дитинство, кохання, втрати і так далі. Взамін вона отримувала силу, яка могла врятувати інших.

Нова система почала приносити користь.

У перші роки місто росло повільно, але впевнено. Селища навколо постачали їжу, ремісники відновлювали старі знання та отримували нові. Орден Чистих зосередився на різних частинах діяльності. В залежності від отриманого дару, орденці брали участь в будівництві, фермерстві, лікарюванні та в багато іншому, але найголовнішою гілкою в Чистих були інквізитори.

Військова частина ордену патрулювала кордони міста, очищали землю від скверни і виконували обов’язки поліції. Їх любило багато людей, але й водночас боялися: кожен знав, що Чисті вже не зовсім люди. Їхні очі світилися тьмяним золотом, а голоси звучали так, ніби крізь них промовляли тіні загиблих божеств.

В свою чергу Старійшини зберігали суворий закон: ніхто, крім Ордену Чистих, не мав права торкатися іхору. За порушення кара була одна – смерть. І хоча це здавалося жорстоким, люди приймали його, бо пам’ятали, що неконтрольована сила богів може знищити все живе.

Тепер, через десять років після падіння ідолів, у Святилищі Пам’яті знову збиралася рада. Повстало питання: чи дозволити Ордену розширити свої повноваження й створити Другий Круг Чистих – тих, хто буде не лише захисниками й помічниками, а й правителями нового світу.

Опівдні, рівно на дванадцяту годину, дзвони храму пробилися крізь міський гомін. Сонце стояло високо, його світло було яскравим, але не палючим — теплий вітер приносив запах свіжої землі й диму від далеких вогнищ. Небо над Астералісом було чистим, лише кілька білих хмар пливли повільно, немов спогади, що не хотіли розчинитися.

Святилище Пам’яті здіймалося над усім містом, мов моноліт. Його стіни, викладені з чорного каменю, світилися слабким золотим відблиском, коли на них падали сонячні промені. Величні арки піднімалися так високо, що здавалося от-от торкнуться небес. Усередині панувала прохолода, і кожен крок луною відбивався від кам’яних плит, нагадуючи про тишу могил і силу богів, що лежали в основі цього місця.

Зала, де відбудеться рада, була круглою, прикрашеною різьбленими символами пам’яті:  зорі, що згасають; руки, простягнуті до світла; уламки крил, що нагадували про падіння вищих сил. У центрі стояв круглий стіл, створений з того ж матеріалу, що й вся будівля, та вкритий тонкими прожилками іхору, який ледь освітлював приміщення.

Старійшини сходилися повільно, немов кожен крок був відлунням прожитих років і тягарем рішень, що вже лежали на плечах. Ніхто не бажав поспішати, адже розуміли, що наступний вибір змінить тільки-но стабілізоване життя вцілілих.

Їхній одяг відображав те, звідки вони були. Один носив грубу полотняну туніку, з вишивкою золотистих колосків, що символізували аграрну частину людства – землеробів. Інша мала на собі чорну безрукавну туніку і в додаток плащ із темної вовни, прикрашений срібними нитками таким чином, що нагадувало шестерню та ключ, це стало відображати приналежність до ремесленників. Третій – у шкірі, обпаленій сонячним світлом і висушеній вітром із зображенням луку на спині, яке перетворилося на візитівку мисливців та пастухів.

Серед старійшин були також представники лікарів, торгівців, і список продовжувався. На даний час існує дванадцять членів ради.

Обличчя людей мали вираз суворості та нерухомості, мов камінь. Глибокі зморшки говорили про втрати та боротьбу, а очі повідували про безсонні ночі, коли доводилося вирішувати, хто виживе, а хто стане жертвою обставин.

Втома була очевидною, але в ній жевріла рішучість: вони знали, що сьогодні вирішуватиметься не лише доля Ордену Чистих, а й майбутнє людства.

Коли останній старійшина увійшов й зайняв своє місце за круглим столом, тиша накрила простір, мов важкий туман. Навіть, вітер, що пробивався крізь вузькі вікна, стих, неначе боявся порушити урочистість моменту. Лише слабке світло падало на камінь, малюючи золоті смуги, які перетиналися на підлозі, немов дороги, що сходилися в одній точці – де стояв стіл.

Двері входу до зали зачинилися, полишаючи людей приймати рішення.