Розділ 1. Ціна одного закляття. Глава 1. Нове життя

Після загибелі богів світ більше ніколи не був колишнім.

Раніше, люди поділялись на тих, хто вірив в існування надприродного, тих, хто майже фанатично виконував різного виду поклоніння вищим силам, і тих, хто скептично ставився до всього й ставив на перше місце науку. Але нікому їхні переконання не допомогли, ба більше – вони стали тією самою палицею в колесі, що заважала рухатись чи то вперед, чи то назад.

Спочатку нічого не передбачала біди. Все було як зазвичай. Однак потім розпочалися аномальні речі: різка зміна погода, збій різних приладів, більшість тварин почали гинути, рослини і дерева хоч й продовжували своє життя, але приймали химерний вид та ставали отруйними. Багато вчених намагалось знайти бодай якесь рішення цих проблем, проте нічого не виходило. Всі зусилля людства були марними.

Потім зміни торкнулись і людей.

В країнах починались бунти, одні держави воювали проти інших.  Створювалось таке відчуття, наче немає цьому ні кінця, ні краю.

Однак кінець таки прийшов. На превеликий жаль, він був зовсім не тим, яким бажало його бачити людство.

 В один прекрасний день, коли хоч війни ще тривали, але саме тоді була тиша, все змінилось кардинально.

Небо потьмяніло і, нібито, розбилось на безліч уламків. Це змусило всіх людей повністю завмерти і зосередити всю свою увагу на неймовірному, дивному і, навіть, моторошному явищу. Завдяки цій реакції, народи побачили те, що створило все живе, й те, що погубить їх усіх, адже після «уламків» з’явилась велика людська постать, але з людством вона мала мало чого схожого.

Постать падала з небес на землю. Її тіло було зранене й розбите, хоча можна впізнати в ній чоловіка. Фігура схожа на воїна, але занадто велична для людини: на спині крила, мов розірвані знамена, тяглися за ним, а з ран витікав золотий потік, що сяяв, наче розтоплене сонце.

Чоловіки і жінки, старі й малі дивилися вгору й не могли збагнути: чи то велетень, чи то дух, чи щось більше? Їхні серця стискалися від страху й захвату водночас. Бо хто ще міг кровоточити золотом? Хто ще міг падати з небес, залишаючи за собою слід, схожий на зоряний потік?

Дехто шепотів, що це кара, інші — що це знак. Але всі відчували: те, що падає, не належить смертним. Його падіння знаменувало кінець звичного порядку речей.

Тоді люди тікали від того місця, куди падало тіло, але не всі врятувалися. Багато загинуло й ще більше отримало поранення. На жаль, часу на оговтання у людства не було зовсім.

Через декілька хвилин небо знову розкололося, тільки замість якогось тіла, твердь небесна спалахнула битвою божественного характеру. Вони рвали і шматували одне одного не зупиняючись ні на мить. Їм було байдуже на все: на природу, на людей, на тварин і так далі. Поверхня планети стала смертельною пасткою для всіх.

 Деякі люди знаходили порятунок постійно рухаючись, тікаючи від осередків конфліктів богів, але природі не так поталанило. Майже все було знищено за один єдиний тиждень. Сім днів. Саме стільки часу знадобилось, щоб довести світ до кінця.

 Коли все закінчилось на планету опустились сутінки. Те, що колись було знайомим і зрозумілим, перетворилося на руїну, де сама природа втратила свою доброзичливість. Земля була спалена битвою богів, ріки отруєні золотим іхором, а ліси — чорні й мертві. Вцілілі вже не мали країн чи держав: залишилися лише розрізнені групи, що блукали серед попелу й уламків, шукаючи бодай клаптик землі, де можна було б знову дихати без страху. Їхні дні тоді наповнювалися страхом та голодом: вони харчувалися тим, що ще залишалося їстівним серед отруєних рослин, які вціліли, ловили поодиноких тварин, що дивом не загинули, пили воду з джерел, що не світились чорним чи золотим від божественної крові. Виживання стало боротьбою за кожен ковток повітря, за кожен крок уперед.

Але найстрашнішим було те, що люди бачили на своєму шляху. Тіла полеглих богів лежали серед руїн світу, і кожне з них було жахливим видовищем.  Величні постаті, колись сяючі, тепер були понівечені й розбиті. Їхні крила, колись символи небесної влади, тепер висіли, мов розірвані полотнища, а з ран витікала рідина — золота, чорна чи срібна, залежно від того, який бог упав. Ця рідина стікала в землю, і там, де вона торкалася ґрунту, виростали потворні рослини, що світилися у темряві й випускали отруйні випари.

Деякі тіла богів були настільки величезними, що люди йшли днями, аби оминути їх. Вони бачили очі, застиглі у вічному погляді, що світилися, наче згаслі зорі. Шкіра творців тріскалася, і крізь тріщини виривалося світло — то було не тепло, а холодне сяйво, яке спалювало все живе навколо. Дехто наважувався підійти ближче, але гинув миттєво: вони розсипалися на порох, ніби торкнулися самої смерті.

Інші боги розкладалися, але не так, як люди чи тварини. Їхні останки перетворювалися на кристали, що проростали з їхніх тіл, утворюючи цілі гори з уламків. Ці утворення світилися у темряві й видавали звук — тихий, але моторошний, схожий на стогін чи шепіт. Люди казали, що то голоси богів, які ще не до кінця згасли, і що їхні душі досі блукають у світі, проклинаючи все живе.

Ті, хто вижив, йшли далі, уникаючи цих місць, бо знали: кожен бог, навіть мертвий, лишав по собі смерть. Тіла полеглих були пам’ятниками катастрофі, нагадуванням про те, що світ більше ніколи не буде таким, як раніше. І лише серед гір, де ще залишалася частинка природи, люди знайшли прихисток— маленький клаптик життя серед нескінченної могили світу.

Людство знайшло свій порятунок серед високих гір Тибету, котрі зі снігової пастки стали територією, де природа отримала шанс на порятунок.

 Сам там отримали вцілілі своє майбутнє.

Кожен об’єднався та почали працювати з тим, що залишилось: деякі будинки потрібно було лише відновити, а деякі побудувати знову, виникали проблеми і з одягом, їжею та ліками. Однак й тут знайшовся вихід. Люди розділилися на групи: ті, хто займався пошуками їжі тваринного походження; ті, хто займався знаходженням та вирощуванням корисних та їстівних рослин; ті хто будував й займався ремонтними роботами; ті, хто міг лікувати та знав, що для цього потрібно; і так далі.