Пролог: Останній подих неба

Світ ще дихав, хоч це дихання ставало дедалі важчим, переривчастим, схожим на хрип вмираючого велетня. Боги падали не тихо — вони рушили саму основу буття. Їхні голоси, колись гармонійні й величні, тепер розривали небеса диким, первісним криком, від якого закипали океани. Крила небожителів, виткані зі світла та ефіру, розпорювали хмари, що палали, мов розпечене залізо у горні божевільного коваля. Кожен удар блискавки не просто освітлював ніч — він був болісним зойком самої матерії, а кожен спалах — випаленим у повітрі спогадом про силу, що колись одним подихом творила життя.

Битва тривала сім днів і сім ночей, і в цьому хаосі змішалися всі закони природи. Вогонь змагався з водою в смертельному танці пари та попелу; камінь перетворювався на пил під натиском божественної крові, що роз’їдала скелі, як кислота. Навіть час збився з ритму, зациклюючись у петлі страждань, де кожна мить тривала вічність і водночас згорала миттєво. Боги билися не за трони чи владу — вони відчайдушно чіплялися за право залишитися в пам’яті світу, який вони колись виплекали. Та пам’ять виявилася найжорстокішою з усіх стихій. Вона не знала жалю, стираючи імена та лиця тих, хто навчив людей піднімати очі до зірок.

Коли останній бог — той, чия корона була сонячним диском, а слово — світанком — зрештою впав на землю, тиша стала гучнішою за грім. Його тіло пробило обпечену твердь, а серце, не витримавши ваги земного буття, розірвалося. З розірваних грудей потекла густа, мерехтлива рідина, важча за ртуть і холодніша за арктичну смерть.
Її назвали іхором — застиглою кров’ю небожителів, що пахла озоном і старими книгами.
Вона не просто розлилася — вона в’їлася в ґрунт, отруїла ріки металевим присмаком і просочилася в людські тіла крізь дихання та пори. І світ здригнувся, стаючи інакшим назавжди.

Тепер сонце, позбавлене свого господаря, світило тьмяно, крізь вічну завісу крижаного пилу, а вітер більше не приносив аромату квітів — лише гіркий запах попелу спалених святинь. Магія не зникла, бо божественна суть не може бути знищена, вона лише змінила свою ціну, ставши хижою та вибагливою. Кожен, чиїх жил торкнувся іхор, отримував страшний дар: здатність вигинати реальність під свою волю, розпалювати вогонь з повітря чи змушувати каміння співати. Але за кожне закляття, за кожен порух стихії світ вимагав жорстокої данини.
Пам’ять стала єдиною твердою валютою, а повне забуття — неминучим податком на могутність. Маг міг спопелити армію, але наступної миті він уже не пам’ятав обличчя своєї матері чи смаку першого хліба.

Великі міста згасли, перетворившись на похмурі лабіринти з бетону та іржі. Храми засліпли, їхні вітражі були вибиті камінням зневірених, і люди навчилися жити коротким «завтра», відрікаючись від власного минулого. Вони будували новий світ — холодний, механічний, сталевий. Світ, де замість щирих молитов звучали сухі математичні формули, що намагалися приборкати хаос, а замість віри панував тваринний страх перед власними спогадами, які могли зникнути в будь-яку мить.

Та навіть у цій стерильній темряві залишилися ті, хто не міг закрити вуха від шепоту мертвих богів. Ті, хто шукав у попелі не золото, а істину. Серед них виділялася постать чоловіка, чий плащ був чорнішим за безмісячну ніч. Колись він служив святому порядку як інквізитор, випалюючи єресь залізом, а тепер він став мисливцем іншого роду — збирачем втрачених фрагментів душ.
Його ім’я — Каель. На його руках запеклася кров не ворогів, а власна історія, яку він відмовлявся віддати забуттю.
Саме він, озброєний лише волею та залишками стародавніх знань, мав пройти крізь крижану пустку нового світу, щоб знову змусити небо — велике, порожнє небо — зробити свій перший глибокий вдих.