Глава XXIV. Вибір

Аранвель зустрів їх дощем.

Дрібним, осіннім, що не заважає й не допомагає — просто є, як буває осінній дощ. Варан сів на мокрий майданчик для навчань, і Кайрен зіскочив, і перший, кого побачив, — Сорен. Стояв під навісом із Ріною, тримав над головою зшиток замість парасолі й робив вигляд, що це нормально.

— Повернувся, — сказав Сорен.

— Повернувся.

— Як мама?

— Така сама.

— Добре. — Сорен опустив зшиток і подивився на нього — уважно, із тим виразом, що буває в людей, що вміють читати людей і роблять це ненав'язливо. — Ти інший.

— Рік минув.

— Не рік, — сказав Сорен. — Сім днів у Торен-Далі. — Він усміхнувся коротко. — Іноді дім змінює більше, ніж рік пригод.

Вони пішли всередину.

За вечерею зібралися усі — Едран і Еран знадвору дивилися у відчинене вікно, Аеліс сиділа збоку й слухала, Лісара розповідала новини, Волт мовчав у кутку й їв. Гел із своїми вже майже вписалися в ритм Аранвеля — сиділи природно, без тієї напруженості нових.

Мора прийшла пізніше.

Просто зайшла — тиха, з дорожнім плащем ще на плечах і рудим драконом за вікном. Кивнула тим, кого знала. Сіла на вільне місце — і Кайрен відчув те саме, що відчував минулого разу, коли думав про неї. Ту крихітну хвилю, непомітну зовні, але реальну всередині.

Вона не дивилася на нього спеціально.

Але він знав, що вона знає, що він повернувся.

Після вечері, коли всі почали розходитись, Кайрен вийшов надвір. Дощ ущух — лишив лише вологу в повітрі й запах мокрого каменю. Варан ліг під широким навісом і дивився на Аранвель — на вогні у вікнах, на драконів, що ночували хто де.

Мора вийшла за ним.

Зупинилась поруч. Мовчки.

Вони стояли так кілька хвилин — двоє людей під навісом, кожен зі своїм дощем за спиною, кожен зі своїм шляхом позаду.

— Ти їздив додому, — сказала вона нарешті. Не запитання.

Кайрен думав мить.

— Правильно, — мовив він. — Давно треба було.

— Вільні Землі — це теж дім? — запитав він.

— Так. — Вона помовчала. — Але я давно звикла, що дім не місце. Дім — це куди повертаєшся й відчуваєш: тут.

— Де для тебе тут?

Вона повернулася і подивилася на нього. Не швидко — спокійно, із тим прямим поглядом, що нічого не приховує й не прикрашає.

— Іще не знаю, — сказала вона. — З'ясовую.

Її дракон — рудий, невеликий, із розумними очима — підійшов і ліг поруч із Вараном. Варан навіть не поворухнувся. Просто прийняв сусідство так само природно, як приймає все, що є.

Крізь зв'язок Кайрен відчув від дракона коротке й тепле.

Цікава.

— Ти розмовляєш зі своїм драконом? — запитав він у Мори.

— Вірніше, слухаю, — сказала вона. — Він говорить рідко. Але влучно.

— Варан теж.

Вона дивилася на двох драконів — чорного й рудого, що лежали боком до боку.

— Вони знайшли спільну мову, — мовила вона.

— Вони завжди знаходять, — відповів Кайрен. — Швидше за нас.

Мора тихо засміялася — коротко, але справжньо. Той сміх, що не планується й саме тому найкращий.

Кайрен відчув знову ту хвилю — вже трохи більшу.

— Мора, — промовив він. — Завтра я маю справи з Радою вранці. Але після полудня я вільний. Якщо ти теж — можемо пройтись. Тут є місця, що варто показати.

— Добре, — зауважила вона.

Просто — добре. Без зайвого.

Варан крізь зв'язок надіслав те тепле вібрування, що означало сміх — короткий, задоволений, трохи зарозумілий.