Глава XXIII. Те, Що Орден Приховував

Вони пробули в Торен-Далі сім днів.

Не більше й не менше — рівно стільки, скільки потрібно, щоб зробити те, що відкладалося роками. Поговорити — справжньо, повільно, без поспіху. Поїсти разом за столом, де місць чотири, й всі чотири зайняті. Пройтись схилами вранці, коли туман іще не піднявся й повітря пахне чистотою й початком.

Кетан і Сейла говорили вночі — довго, тихо, за зачиненими дверима. Кайрен не підслуховував. Знав: ці розмови не для нього. Це — їхнє. Вісімнадцять років відстані, що зростаються назад — не одразу, не легко, але зростаються.

Варан гуляв схилами щодня.

Повертався завжди до полудня й лягав біля порогу. Кози спочатку обходили його великою дугою. На третій день найсміливіша підійшла й понюхала хвіст. Варан навіть не відкрив очі. На п'ятий день три кози спали поруч із ним.

Сейла бачила це з вікна й нічого не сказала.

Але Кайрен бачив: вона не відійшла від вікна кілька хвилин.

На сьомий день, увечері, Кетан прийшов до Кайрена — у двір, де той сидів і дивився на зірки.

— Завтра їдеш? — запитав він.

— Добре. — Кетан сів поруч. — Є ще одне, що ти маєш знати. Перш ніж повернешся до Аранвеля й до всього, що там чекає.

Кетан помовчав — так, як завжди перед важливим. Підбирав слова. Зважував.

— Орден зберігав не лише Залізне Серце, — сказав він нарешті. — У архівах Цитаделі — тих, про які Волт розповідав Раді, — є документ. Один. Дуже старий. Волт про нього знає, але не мовив тобі навмисно. Чекав, поки ти сам запитаєш.

— Що в ньому?

— Список, — відповів Кетан. — Імена вершників Темного Серця за всю відому історію. Не три, як думав Сорен за рукописами. — Пауза. — Сімнадцять.

— Сімнадцять, — повторив він.

— Так. І навпроти кожного імені — те, що з ним сталося. Як загинув, де, за яких обставин. — Кетан дивився на зірки. — Більшість убив Орден. Деякі загинули в бою. Один дожив до глибокої старості. Один зник без сліду й не знайшли ніколи.

— Ти читав цей документ?

— Орен бачив його в Цитаделі, — промовив Кетан. — Передав мені через зв'язок — уривками, поступово. — Він нарешті подивився на сина. — Я розповідаю тобі не щоб злякати. А щоб ти знав: ти не перший. І не останній. І ті, що були до тебе, — вони теж стояли між темрявою й небом. По-різному. З різним результатом.

— Але стояли.

— Але стояли, — підтвердив Кетан.

Варан поруч підняв голову й глянув на зірки — так само, як дивився Кайрен. Крізь зв'язок прийшло те відчуття, що буває, коли дракон думає щось глибоке й не поспішає це формулювати. Потім — тихо й ясно, одне слово: Продовжуємо.

Не питання. Ствердження.

— Так, — сказав Кайрен. — Продовжуємо.

Зранку, перед відльотом, Сейла вийшла до воріт.

Принесла Кайрену зав'язаний вузликом клаптик тканини — маленький, із запахом лаванди, що росла в неї в городі.

— Що це? — запитав він.

— Нічого особливого, — мовила вона. — Трава з городу. Щоб пам'ятав, як пахне дім.

Кайрен узяв. Стиснув у долоні.

— Мамо, — відповів він. — Ти колись приїдеш до Аранвеля?

— Може, навесні, — промовила вона. — Якщо батько захоче. — Вона поправила йому комір — непотрібний жест, чисто материнський, той, що робиться не тому що потрібно, а тому що руки пам'ятають. — Їдь. Там чекають.

— Тут теж чекатимуть?

— Тут завжди, — зауважила вона.

Він обійняв її — коротко, міцно — і вийшов за ворота.

Варан стояв і чекав. Нахилив голову — і Кайрен сів, і дракон розправив крила, й Торен-Дал залишився внизу — маленький, із мохом на дахах і старими спогадами й жінкою біля воріт, що дивилася угору й не махала рукою. Просто дивилася.

Цього разу — не тому що боявся. Тому що знав: вона там. Завжди буде там. І цього достатньо.