Глава XXII. Ім'я Батька

Прощання з Аранвелем зайняло цілий день — не тому що було багато церемоній і промов, навпаки. Просто кожна людина, що підходила, затримувалася довше, ніж планувала. Говорила більше або менше, ніж збиралася. І Кайрен стояв і слухав кожного, й думав: ось що таке місце, що стало твоїм. Не те, де народився. Те, де був потрібен.

Едран прийшов останнім.

Вони стояли на майданчику для навчань — там, де все починалося. Де Едран перший раз сказав: дивись під ноги, тут гори вирішують самі, кого пропустити. Де вони сиділи вечорами й говорили про Каера, синього дракона, що ставав невидимим у хмарах.

— Ти повернешся, — мовив Едран. Не запитання.

— Торен-Дал — чотири дні польоту, якщо не поспішати.

— Я поспішатиму.

— Знаю. — Едран поклав руку на плече. — Мати чекає.

— Чекає.

Едран мовчав мить. Потім промовив:

— Ти зробив більше, ніж мав робити хлопець твого віку.  Він дивився не на Кайрена — кудись повз нього, в той простір, де люди дивляться, коли говорять про щось важливе й не хочуть, щоб це виглядало важливо. — Мастар би сказав те саме. Тільки коротше й суворіше.

— Він казав по-своєму, — мовив Кайрен. — Своїми методами.

— Так. — Едран нарешті подивився прямо. — Іди. Еран і я — тут. Аранвель — тут. Все тримається.

Варан поруч підняв голову й глянув на Ерана. Між двома драконами пройшло те, що завжди проходило між ними — та давня мова, що старша за будь-яку людську. Але цього разу довше. Ґрунтовніше. Як прощання між тими, що знають: побачаться, але не знають коли, й хочуть сказати все, що варто.

Еран відповів — і Кайрен крізь зв'язок із Вараном відчув відлуння цієї розмови. Не слова. Просто тепло й серйозність і щось схоже на настанову старшого молодшому. Того, хто пройшов через щось важке, до того, хто ще йде.

*Тримайся. Ти знаєш як.*

Аеліс провела їх до воріт.

Вони йшли мовчки — Кайрен, Варан, ельфійка, що пережила триста років і досі дивувалася деяким речам. Сонце стояло в зеніті й кидало короткі тіні. Місто за спиною шуміло своїм звичним шумом.

Біля воріт Аеліс зупинилася.

— Кайрене. Мора прийшла сьогодні вранці, — сказала вона. Спокійно, але з тим особливим виразом ельфійки, що прожила достатньо, щоб відрізняти важливе від неважливого й ніколи не плутати одне з другим. — З Вільних Земель. Залишиться в Аранвелі на кілька тижнів — дикі дракони знову рухаються, й їй потрібно координувати. — Пауза. — Вона запитувала про тебе.

Кайрен відчув щось у грудях — невелике, непомітне, але реальне. Ніби камінець, що кидають у тиху воду, й вода відповідає колами.

— Що саме запитувала?

— Чи повернешся, — мовила Аеліс. Без усмішки — але в очах її жило щось, що в людини, можливо, було б усмішкою.

— Повернусь, — відповів Кайрен.

— Так і промовила їй.

— І що вона відповіла?

— Кивнула, — зауважила Аеліс. — Просто кивнула й пішла до своїх справ. — Коротка пауза. — Вона цікава людина. Не багато говорить. Але те, що говорить, — варте.

Кайрен думав про Мору — про жінку з рудим драконом, що сиділа на камені й годувала його з торби, не нервуючи, поки місто прокидалося. Про спокій у ній, що не був байдужістю. Про те, як вона говорила з Вараном — прямо, без церемоній, як говорять із рівним.

— Аеліс, — кинув він. — Ти навмисно мені це кажеш.

— Так, — погодилася вона.

Вона дивилася на нього мить.

— Тому що ти вісімнадцять місяців носишся між горами й Цитаделями й Пустками, — додала вона, — і жодного разу не зупинився, щоб помітити щось просте й хороше, що стоїть і чекає поряд. — Вона відступила від воріт. — Йди. Повертайся. І цього разу — дивись не лише на горизонт.

Варан за спиною Кайрена видав короткий звук.

— Ти на чиєму боці? — запитав Кайрен дракона.

Крізь зв'язок прийшло однозначне й задоволене.

На правильному.

Кайрен знизав плечима — і вийшов за ворота Аранвеля.

Чотири дні польоту.

Перші два — над горами, де Кайрен знав кожен перевал і кожну скелю, бо проходив їх пішки в той бік іще рік тому з Едраном і купою невпевненості за плечима. Зараз — зверху, на Варані, й гори знизу виглядали інакше. Менш загрозливо й більш — своїми. Як виглядають речі, через які пройшов і вийшов: вони не стали меншими, просто ти виріс до їхнього розміру.

На третій день побачили Крайній Гребінь.

Кайрен упізнав його здалеку — ту характерну лінію скель, що нагадувала щелепу якогось давнього звіра. Сірі, вивітрені, вічні. Вітер із заходу ніс запах снігу навіть у теплий день.

Варан теж упізнав.

Крізь зв'язок прийшло щось несподіване — хвилювання. Не тривога, не радість. Те особливе хвилювання, що буває при поверненні до місця, де все починалося. Де ти вилупився. Де перший раз побачив людину, що стала твоєю.

— Пам'ятаєш? — запитав Кайрен.

Варан видав звук — не дзвін, не гурчання. Щось довше й тихіше.

Звісно пам'ятаю.

Вони зробили коло над схилами Крайнього Гребеня — великий чорний дракон і молодий вершник, що злетів звідси рік тому хлопцем, а повернувся кимось, для кого іще не придумали точного слова. Кружляли над скелями, де паслися кози, де туман піднімався надзвичайно рано густий і білий, де у тріщині скелі лежало яйце й дихало.

Кайрен дивився вниз і думав: що, якби він пішов тоді? Що, якби першим не крокнув уперед?

Але він крокнув.

І це — найважливіше.

Варан тихо видихнув у холодне гірське повітря.

Вони пішли вниз — до долини, де між двома пагорбами стояло село із мохом на дахах і запахом хліба й старими спогадами.

Торен-Дал виглядав точно так само.

Саме в цьому була його сила й слабкість одночасно — він не змінювався. Ті самі дахи, ті самі вулиці, той самий ритм, що не прискорювався й не сповільнювався незалежно від того, що відбувалося за горами. Люди тут народжувалися і одружувалися і помирали, й кози паслися на схилах, і все це відбувалося в тому самому темпі, що й рух сонця над Крайнім Гребенем.