Глава XXI. Битва на Крайньому Гребені

Четверо вершників, що чекали на зустріч, збільшилися до дев'яти.

Не обманом — просто за три дні, поки Хоран домовлявся, іще п'ятеро вирішили приєднатись. Вони жили в покинутому хуторі між двома пагорбами — дев'ятеро людей і дев'ять драконів, що займали кожен вільний клаптик простору так, що хутір здавався надто маленьким і при цьому саме правильним розміром.

Кайрен побачив їх іздалеку — іще з повітря, на Варані — і відчув крізь зв'язок те, що дракон відчував завжди при наближенні до великої кількості пар: складне, багатошарове відчуття присутності. Кожна пара — окрема нитка, й разом вони складали щось схоже на тканину. Нерівну, з різними вузлами й різною щільністю, але — тканину.

Живу.

Вони приземлилися на галявині перед хутором.

Дев'ятеро вийшли назустріч — мовчки, без зброї, але й без тієї розкутості, що буває в людей, коли вони справді спокійні. Напружені. Ті, що довго чекали й тепер не знають, чи радіти, що дочекалися.

Кайрен зіскочив із Варана й пішов уперед — сам, без Хорана, без зброї. Просто пішов, і Варан ішов поруч, і між ними не було ніякої церемонії чи демонстрації сили. Просто двоє, що підходять до дев'ятьох і дивляться їм у очі.

Старший із них — чоловік років сорока п'яти, із руками, що пам'ятали роки тренувань, і очима, що пам'ятали іще більше, — вийшов на крок уперед.

— Ти Кайрен, — сказав він. — Вершник Темного Серця.

Чоловік дивився на Варана довго — так, як дивляться на щось, про що чули все своє свідоме життя й нарешті бачать. Не страх і не захоплення. Щось між ними, що не має назви, але живе дуже глибоко.

— Мене звати Гел, — мовив він нарешті. — Я служив Ордену двадцять два роки. — Пауза. — Я особисто конфіскував сімнадцять яєць. — Іще пауза, важча. — Я знав, що з ними роблять. І мовчав.

Варан не відступив і не наступив. Просто стояв і дивився — і в золотих очах жило те, що жило завжди: бачення наскрізь. Без осуду. Без виправдання. Просто бачення.

— Чому ти тут? — запитав Кайрен.

— Тому що хочу знати, — відповів Гел. — Чи є спосіб жити з тим, що зробив. Чи можна після сімнадцяти яєць іще бути кимось, крім людини, що конфіскувала сімнадцять яєць.

Кайрен думав про Волта, що поклав руку на Варана в Пустці. Про Хорана, що виправдовувався в темряві й прийшов до річки. Про вершника на сьомій заставі, якого вдарив інший, і Волт прийняв удар, і вершник пішов — і це теж була якась відповідь, не ідеальна, але жива.

— Я не знаю, — промовив Кайрен чесно. — Я не знаю, чи є спосіб жити з тим, що зробив. Це твоя робота, не моя. — Він зробив крок уперед. — Але я знаю, що люди, які запитують це питання, — вже не ті самі люди, що робили те, про що запитують.

Гел дивився на нього.

— Це надто легко, — зауважив він.

— Так, — погодився Кайрен. — Тому я й не кажу, що це просто. Я кажу — це початок. Питання — початок. Що далі — важко й довго й ніхто не обіцяє легкого шляху.

Гел мовчав довго. Його дракон — великий, попелясто-сірий, із очима кольору зимового неба — підійшов і ліг поруч із господарем. Без команди. Просто поруч.

— Ми прийдемо до Аранвеля, — кинув Гел нарешті.

— Добре, — додав Кайрен.

— Але не одразу. — Гел підняв руку. — Спочатку є щось, що ти маєш знати.

І саме тоді все змінилось.

Сигнал прийшов не від людини.

Від дракона — попелясто-сірий раптово підвівся й видав різкий короткий звук, від якого всі дев'ятеро вершників миттєво рушили до своїх. Варан відреагував одночасно — підняв голову, розкрив ніздрі, й крізь зв'язок до Кайрена прийшло гостре й холодне: *Північ. Близько. Багато.*

— Скільки? — запитав Кайрен у Варана.

Дракон відповів образом — і Кайрен відчув у животі те знайоме холодне розуміння. Не десятеро. Не двадцятеро.

Більше.

— Хто? — запитав він Гела.

Гел уже стояв на спині свого дракона.

— Залишки Ордену, — сказав він. — Ті, що не пішли, не здалися і не вирішили. Що чекали, поки Волт провалиться, щоб заявити: вони — справжній Орден, і вони прийдуть відновлювати.

— Ти знав? — голос Кайрена залишився рівним.

— Підозрював, — мовив Гел. — Тому й хотів сказати. — У очах у нього жила та сама відкритість без виправдань. — Я не навів їх. Але я знав, що вони рухаються. Вибачте, що не відповів раніше.

Кайрен дивився на нього мить.

— Потім, — промовив він. — Зараз — летимо.

Вони злетіли всі разом — десятеро пар, Варан і Кайрен попереду.

З висоти Кайрен побачив те, що відчув Варан: з боку Крайнього Гребеня — того самого Крайнього Гребеня, де все починалося, де лежало яйце у тріщині скелі й пахло сіркою й два ока світилися в темряві — летіла колона. Тридцять вершників, може більше, й дракони під ними рухалися тим механічним ритмом, що Кайрен уже бачив над Цитаделлю.

Підпорядковані.

Але Залізне Серце знищене — він сам знищив його. Як?

— Варане, — сказав він.

Дракон відповів образом — і Кайрен зрозумів: не одне Залізне Серце. Копія. Хтось зробив копію — недосконалу, слабшу, але достатньо сильну, щоб підпорядкувати тих, хто вже був зламаний раніше й не повністю відновився.

Холодне й огидне розуміння.

— Аранвель, — мовив він Варану. — Треба попередити.

— Запізно попереджати, — відповів Гел, що летів поруч. — Дивись.

Кайрен подивився вперед.

Аранвель уже горів.

Не весь — один квартал, ближній до воріт. Дим піднімався чорним стовпом у вечірнє небо, й над містом кружляли силуети — чужі, механічні, ті, що летіли з Крайнього Гребеня й уже дісталися.

Варан під ним різко набрав висоту — без команди, за власним рішенням — і Кайрен відчув крізь зв'язок те, що відчував дракон: не страх за місто. Гнів. Той холодний, глибокий гнів, що буває в тих, хто не гнівається легко, але якщо вже — то до кінця.

— Варане, — сказав Кайрен. — Слухай мене.

Дракон слухав.

— Ми не б'ємось із підпорядкованими драконами, — мовив Кайрен. — Вони не вороги — вони жертви. Нам треба знайти того, хто тримає копію артефакту. Знищимо її — вони звільняться.