Розділ XV — Західні рифи. Частина друга

Перші години плавання минули напрочуд спокійно.

Море ліниво перекочувало хвилі під кілем.

Вітер був рівним.

Небо — ясним.

А сонце повільно підіймалося все вище над обрієм.

Після останніх тижнів це здавалося майже дивним.

Наче світ вирішив дати людям короткий перепочинок.

Матроси працювали без поспіху.

Хтось лагодив снасті.

Хтось драїв палубу.

Хтось сварився з коком через кількість солі в юшці.

Причому сперечалися вони так запекло, ніби від цього залежала доля королівств.

— Та пересолив ти її!

— То море винне!

— Море юшку не варило!

— А звідки ти знаєш?!

Капітан Редрик проходив повз.

Зупинився.

Спробував ложку.

Сплюнув за борт.

— Обоє винні.

І пішов далі.

Наче виніс остаточний вирок.

До вечора на палубі стало ще веселіше.

Хтось дістав ром.

Хтось — стару колоду карт.

Хтось почав розповідати історії.

Бром мовчки сидів біля борту й слухав.

Брати Морси сперечалися, хто з них краще грає в кості.

Айзек стверджував, що обоє грають огидно.

Морси стверджували, що огидно грає Айзек.

Після чого з'ясувалося, що всі троє шахраюють.

І суперечка почалася знову.

Габріель сидів трохи осторонь.

Дивився на море.

Слухав розмови.

І вперше за довгий час відчував щось схоже на спокій.

Позаду залишилися Кхар-Ул.

Втеча.

Тунелі.

Пірати.

Брахдум.

Попереду був лише шлях додому.

І саме тому ніхто не помітив хмар.

Спершу вони були просто темною смугою далеко на обрії.

Потім стали більшими.

Важчими.

Але все ще надто далекими, щоб хвилюватися.

— Піде південніше, — впевнено заявив один із матросів.

— Або північніше, — відповів другий.

— Або просто на нас, — сказав Айзек.

— Замовкни.

— Я допомагаю.

Капітан кинув короткий погляд на обрій.

Насупився.

Але нічого не сказав.

Ніч настала швидко.

Більшість пасажирів розійшлися по койках.

Матроси змінили вахту.

Останні розмови поступово стихли.

Корабель продовжував іти вперед.

Спокійно.

Впевнено.

Наче нічого не відбувалося.

---

Капітан прокинувся від удару.

Сильного.

Різкого.

Корабель нахилився так, що фляга біля койки зірвалася з місця, покотилася підлогою й глухо вдарилася об стіну.

Наступної миті прогримів грім.

Такий, що затремтіли дошки каюти.

Редрик схопився.

Розчинив двері.

І вилаявся.

Усе небо попереду було чорним.

Шторм уже накрив море.

І нісся просто на них.

— Тривога! — гаркнув капітан.

Він схопив корабельний дзвін.

Ударив.

Раз.

Другий.

Третій.

Важкий металевий передзвін розлетівся по всьому кораблю.

Матроси почали вискакувати на палубу.

Сонні.

Налякані.

Лаючись.

— Прибрати верхні вітрила!

— Закріпити вантаж!

— Швидше, ледацюги!

Вітер ударив у корабель із такою силою, що щогли жалібно застогнали.

Перші краплі дощу, завбільшки з монету, забарабанили по палубі.

А за хвилину почалося справжнє пекло.

---

Айзек прокинувся від того, що його буквально викинуло з койки.

Він ударився плечем об стіну.

Вилаявся.

Спробував підвестися.

І в цей момент корабель знову нахилився.

Настільки сильно, що десь нагорі посипалися бочки.

— Та що за...

Новий удар грому обірвав фразу.

Айзек вискочив назовні.

І завмер.

Небо зникло.

Світ складався лише з води.

Вітру.

Дощу.

І блискавок.

Хвилі здіймалися вище щогл.

Кожен удар здавався здатним розламати корабель навпіл.

Палубу заливало водою.

Матросів буквально збивало з ніг.

— Ну от і кінець... — пробурмотів Айзек.

Поруч з'явився поранений Морс.

Мокрий до нитки.

— А я казав.

— Що саме?

— Що цей корабель знає лише шлях до найближчої скелі.

— Зараз не час!

— Саме зараз і час!

Габріель уже був на палубі.

Разом із матросами.

Він допомагав закріплювати ящики.

Тягнув канати.

Піднімав усе, що могло полетіти за борт.

Одного разу хвиля вдарила так сильно, що його відкинуло до борту.

Але він знову підвівся.

І продовжив працювати.

Капітан це помітив.

— Ти пасажир!

— Зараз усі пасажири!

Редрик сплюнув дощову воду.

— Гаразд. Тоді працюй швидше!

Шторм тривав годинами.

Або хвилинами.

Ніхто вже не розумів.

Час зник.

Залишилася лише боротьба.

З вітром.

З хвилями.

З морем.

Яке ніби вирішило перевірити, скільки ще здатна витримати людина.

---

А потім усе закінчилося.

Так само раптово, як і почалося.

Вітер ослаб.

Хвилі стали нижчими.

Дощ припинився.

Море заспокоїлося.

Люди почали зітхати з полегшенням.

Матроси втомлено опускалися просто на палубу.

Хтось сміявся.

Хтось дякував богам.

Хтось просто лежав.

— Живі... — пробурмотів один із Морсів.

— Поки що.

— Іноді ти страшенно дратуєш.

Та капітан не усміхався.

Він стояв біля борту.

Дивився вперед.

І виглядав похмурішим, ніж раніше.

— Рано радієте.

Усі повернулися до нього.

— Подивіться вперед.

Люди почали підводитися.

І поступово усмішки зникли.

Перед кораблем стелився туман.

Величезний.

Густий.

Нерухомий.

Наче частина моря перетворилася на сіру стіну.