Розділ XIII — Свобода пахне сіллю

Старі тунелі Ордруна зустріли їх тишею.

Не тією тишею, до якої можна звикнути в шахтах Кхар-Ула.

Не важким гулом механізмів.

Не далеким скреготом ланцюгів.

Не відлунням робочих рівнів, де навіть уночі щось рухалося, оберталося, сипалося й дихало жаром підземних кузень.

Тут тиша була іншою.

Глибокою.

Старою.

Такою, від якої хотілося говорити тихіше, навіть якщо поруч нікого не було.

Наче сама гора прислухалася.

Смолоскип у руці Брома потріскував і кидав тремтливі тіні на древній камінь. Вогонь здавався тут чужим. Маленьким. Невпевненим. Його світло ковзало по стінах, вихоплюючи з темряви то зламану балку, то іржавий гак, то вбиті в камінь старі металеві скоби, давно почорнілі від часу.

Тунель ішов уперед величезною чорною аркою.

Старі рейки місцями зникали під шаром пилу, кам’яної крихти й дрібних обвалів. Де-не-де вони вигиналися, ніби сама гора колись зім’яла їх у кулаці. Між шпалами проросли бліді гриби — тонкі, майже прозорі, без звичного блакитного світіння як у Брахдумі чи Кхар-Улі.

Ці не світилися.

Вони просто росли в темряві.

Айзек мимоволі глянув угору.

І не побачив стелі.

Лише чорну висоту, в якій губилося світло смолоскипа.

Десь там, далеко вгорі, могли бути балки, мости, старі платформи або порожнеча. Від цього ставало не по собі. У Кхар-Улі стеля завжди тиснула зверху. Тут же її наче не існувало зовсім.

— Ненавиджу це місце, — тихо пробурмотів один із Морсів.

— Ми тут п’ять хвилин, — відповів другий.

— Саме тому.

Айзек не всміхнувся, але впізнав у цьому звичну спробу триматися. Морси жартували тоді, коли нормальні люди мовчали. І мовчали лише тоді, коли ставало справді погано.

Поки що вони жартували.

Отже, ще трималися.

Вони йшли вже кілька годин.

Спершу здавалося, що старий тунель веде майже рівно. Потім він почав непомітно петляти. Один прохід переходив у другий, другий — у широкий зал, зал — у вузьку щілину між вологими стінами. Іноді доводилося йти боком, притискаючи до грудей зброю й сумки. Камінь дряпав плечі. Вода стікала по стінах тонкими блискучими нитками.

Іноді тунелі розширювалися до розмірів підземних залів.

Там звук їхніх кроків розлітався далеко вперед і повертався назад чужим відлунням.

Іноді навпаки — простір стискався так сильно, що Айзеку здавалося, ніби гора повільно змикається за їхніми спинами.

Кілька разів їм траплялися старі вантажні платформи.

Величезні.

Мертві.

Укриті іржею, кам’яними наростами та сталактитами.

Одна стояла посеред залу, наполовину провалившись у тріщину. Її колеса давно зрослися з рейками. На бортах ще виднілися залишки вибитих знаків, але час стер їх так, що неможливо було зрозуміти, кому вона належала.

Інша висіла під кутом на перекручених ланцюгах над темним проваллям.

Бром довго дивився на неї, а потім лише буркнув:

— Не чіпати нічого.

— А я вже майже хотів покататися, — сказав один із Морсів.

— Ти й так ледве ходиш.

— То тим більше.

Його брат підтримував його під здорову руку.

Пораненому Морсу ставало гірше.

Спочатку він ще жартував.

Потім почав частіше мовчати.

Тепер його брат майже тягнув його на собі.

Кров давно просочила пов’язку й темною плямою розповзлася по тканині. На кожному кроці Морс стискав зуби так сильно, що на щелепі виступали жили. Він намагався триматися рівно, але плечі вже тремтіли від слабкості.

Айзек кілька разів кидав на нього погляд.

І щоразу бачив одне й те саме.

Гірше.

— Дай поглянути, — нарешті сказав він.

— Ти раптом став цілителем?

— Ні. Але якщо ти здохнеш, Бром змусить нас тягнути твоє тіло.

— Справедливо, — хрипко всміхнувся Бром.

— Мене, між іншим, ще рано ховати, — буркнув Морс.

— Тоді не поводься як труп.

Вони зупинилися біля старого підйомного механізму.

Колись він, мабуть, тягнув платформи між рівнями Ордруна. Тепер від нього залишився лише великий зубчастий барабан, частина ланцюга й кілька важелів, врослих у камінь. На підлозі під механізмом лежав шар чорного пилу.

Бром поставив смолоскип у тріщину між камінням.

Світло стало нерівним, але його вистачало.

Айзек обережно відсунув тканину з плеча Морса.

Рана виглядала погано.

Дуже погано.

Болт сидів глибоко. Краї рани почорніли. Шкіра навколо стала гарячою й темною, ніби всередині вже почалося щось гниле. Коли Айзек торкнувся пов’язки, Морс різко вдихнув крізь зуби.

— Прокляття... — видихнув Айзек.

— Не дивись так, ніби це ти мене підстрелив.

— Поки що ні.

Морс коротко пирхнув.

Та веселощі швидко зникли.

Його вже починало трусити.

Рогар мовчки простягнув флягу з водою.

Айзек допоміг пораненому зробити кілька ковтків. Частина води стекла по його підборіддю на комір. Морс хотів щось сказати, але замість цього лише заплющив очі й важко видихнув.

— Болт треба буде витягнути, — тихо сказав Рогар.

Бром глянув на нього.

— Не тут.

— Я знаю.

— Якщо витягнемо зараз і кров піде сильніше, він не дійде.

Морс розплющив одне око.

— Приємно, що ви говорите про мене так, ніби я вже мішок із м’ясом.

— Поки що мішок говорить, — сказав Айзек. — Це добрий знак.

— Ненавиджу тебе.

— Запам’ятаю.

Айзек затягнув пов’язку тугіше, ніж раніше.

Морс стиснув зуби, але не закричав.

Коли вони рушили далі, його брат ішов майже впритул, підтримуючи його на кожному кроці.

Потім попереду знову з’явився міст.

Старий.

Вузький.

Перекинутий через величезне провалля.

Він не був схожий на мости Брахдума. Там усе трималося на товстих опорах й важкій ноктирській упертості. Цей же міст виглядав так, ніби його збудували в іншу епоху й забули разом із самою дорогою.