Розділ IV - Чорна вода

Корабель уже другий день тримав курс на північ.

Корван давно зник за обрієм, і тепер навколо простягався лише океан — безкраїй, сіро-синій, важкий. Хвилі ліниво билися об борти судна, дерево тихо рипіло під ногами, а над щоглами напиналися вітрила, що лопотіли під холодним вітром.

Море тут відчувалося зовсім інакше.

Не як ріка біля Корвана.

Не як канали між мостами.

Не як вода, яку можна зрозуміти.

Океан здавався живою істотою — величезною, прадавньою й абсолютно байдужою до людей, які повзали його поверхнею на дерев'яній шкаралупі.

Ранок зустрів пасажирів сирістю та запахом морського повітря.

На палубі вже вирувало життя.

Матроси тягали канати, перевіряли кріплення, лагодили пошарпану снасть і перегукувалися так голосно, ніби намагалися сперечатися із самим морем. Біля діжок сиділи двоє рибалок і грали в кості, раз по раз звинувачуючи один одного в шахрайстві. Жінки біля корми варили їжу в підвішених казанах, а між ящиками носилися діти, попри постійні окрики дорослих.

Рипіли блоки.

Лопотіли мокрі вітрила.

Десь унизу глухо били хвилі об корпус.

Іноді корабель важко кренився набік, і тоді обличчя деяких пасажирів помітно блідли.

Особливо тих, хто вперше вийшов у відкрите море.

Айзек, на власний подив, почувався цілком нормально.

Він сидів на перевернутій діжці біля борту, спостерігаючи за матросами, і без особливого ентузіазму гриз сухар, поцуплений із корабельних запасів.

Сухар був настільки твердим, що викликав більше поваги, ніж апетиту.

— Ти хоч раз платив за їжу? — запитав один із матросів.

Айзек замислився.

— Авжеж.

— І коли ж?

— Коли мене ловили.

Матроси зареготали.

За ці два дні Айзек якимось дивом устиг познайомитися майже з усіма на кораблі.

З кимось він грав у кості.

У когось випрошував їжу.

З кимось сперечався.

Когось дратував.

І при цьому дивовижним чином досі не отримав ножа під ребра.

Хоч був близький до цього.

Габріель сидів біля борту й допомагав матросові лагодити металеве кріплення на розхитаних дошках.

— Рівніше тримай, — буркнув моряк.

— Воно спочатку криво стояло.

— Тому й лагоджу.

Габріель коротко всміхнувся й сильніше затягнув болт.

Руки працювали звично.

Упевнено.

Навіть тут, посеред океану, серед чужих людей і рипіння корабельних дощок, він почувався спокійніше, коли був зайнятий роботою.

Матрос кілька секунд спостерігав за ним.

— Ти точно не моряк.

— І слава Богу.

— Тоді навіщо тобі Норвітські острови?

— Учитися ковальської справи.

Моряк присвиснув.

— У ноктирів?

Габріель кивнув.

— Там тобі швидко руки на місце поставлять.

— Значить, буде корисно.

Моряк усміхнувся.

— Люблю таких. Або великими майстрами стають... або без пальців лишаються.

— Головне, щоб не водночас.

Неподалік Айзек уже встиг стати частиною корабельного життя.

Він вмостився на дерев'яному ящику біля борту, грав у кості й з абсолютно серйозним виглядом розповідав, як одного разу «майже чесно» обіграв дворянина.

— Майже чесно? — перепитав моряк.

— Я підмінив лише частину правил.

Матроси знову вибухнули сміхом.

— Тебе колись точно повісять.

— Уже намагалися.

Айзек упіймав яблуко, кинуте кимось із натовпу, й відкусив шматок.

Та його погляд раз у раз ковзав до обрію.

Наче він досі чекав, що минуле його наздожене.

Або що на горизонті раптом з'явиться корабель варти.

Іноді він ловив себе на дивній думці:

що вперше за дуже довгий час не знає, що буде завтра.

Зазвичай це його лякало.

Тепер — чомусь ні.

Надвечір море заспокоїлося.

Вітер ущух.

Сонце сховалося за обрій, залишивши по собі важкий темно-помаранчевий слід на воді. Хвилі стали повільнішими, глибшими, а океан набув майже чорного відтінку.

Більшість пасажирів розійшлися по койках або сховалися в трюмах.

Айзек сидів на борту, звісивши ноги над водою.

Габріель підійшов і простягнув йому кухоль дешевого елю.

— Починаєш поводитися як нормальна людина.

— Не звикай.

Кілька секунд вони мовчки дивилися на море.

Поверхня води губилася в сутінках. Хвилі повільно перекочувалися одна за одною, а на їхніх гребенях зрідка спалахувало сріблясте світло, відбите від місяця за хмарами.

Айзек зробив великий ковток елю й невдоволено поморщився.

Напій був теплим, надто гірким і явно пережив свої найкращі роки.

Він покрутив кухоль у руці, ніби ще раз зважував, чи вартий той довіри, після чого все ж зробив іще ковток.

— Знаєш... чим довше я дивлюся на море, тим більше розумію, що людям узагалі не варто було сюди лізти.

— Запізно передумав.

— Ні, серйозно. Поглянь на це.

Він указав кухлем на воду.

— Там точно хтось живе.

— Звичайно. Риби, краби, молюски.

— Ні. Щось значно гірше.

Габріель тихо всміхнувся.

— Ти боїшся моря?

— Я боюся всього, що може мене зжерти.

— Розумно.

Айзек зробив ковток елю й деякий час мовчав.

— Ніколи не розумів, як тобі подобається працювати руками, — сказав він нарешті.

— Ніколи не розумів, як тобі подобається жити без мети.

Айзек усміхнувся.

— У мене є мета.

— Яка?

— Не здохнути раніше часу.

— Звучить надійно.

Тиша між ними не була незручною.

Вона була звичною.

Наче кожен давно змирився з тим, що інший живе за власними правилами.

Десь угорі поскрипувала снасть.

Плескалася вода.

Із трюму долинав чийсь хропіт.

А попереду була лише північ.

Ніч прийшла швидко.

Туман поволі опустився на воду, перетворюючи обрій на сіру порожнечу.