Розділ XLIII — Бурштинові очі

Роніни очікували хаосу.

Його не було.

Перший налетів на готовий стрій і встиг зробити лише два удари.

Катана Хаято ковзнула під його рукою.

Короткий рух.

Чоловік упав на коліна.

Другий отримав спис у груди.

Третій намагався обійти охорону біля поруччя.

Такао зустрів його збоку.

Айзек залишився біля паланкіна.

Права рука вже відчувала зброю навколо.

Клинки.

Наконечники.

Металеві застібки.

Дерев’яні древка.

Камінь мосту.

Не використовуй Перстень через кожен підозрілий рух.

Голос Масаюкі сплив у пам’яті.

Айзек стиснув пальці.

Не активував.

Перед ним билися люди.

Але охорона справлялася.

Це було дивно.

Майже неприємно.

Він бачив меч, що міг зігнути.

Камінь, який міг підняти.

Древко, яке міг обернути навколо чужого горла.

І не робив нічого.

Один ронін прорвався праворуч.

Ударив по спису охоронця.

Прослизнув між двома самураями.

Прямо до паланкіна.

Айзек уже відчув його клинок.

Лише трохи змінити кут.

Зім’яти гарду.

Зігнути сталь.

Але Хаято опинився перед нападником першим.

Раз.

Другий удар.

Ронін упав.

Айзек повільно розтиснув руку.

Вони можуть самі.

Наступна стріла пройшла над плечем.

Рюдзо пригнувся.

— Я ненавиджу виїзну роботу.

Габріель уже стояв біля дверцят паланкіна.

Однією рукою тримався за живіт.

В іншій — короткий молоток.

Айзек глянув на нього.

— Серйозно?

— Що?

— Молоток?

— Мені не дали меч.

— З якоїсь загадкової причини.

— Я теж здивований.

Двоє нападників пішли одночасно.

Один упав від списа.

Другий різко змінив напрямок.

Не на охоронця.

Не на Айзека.

На паланкін.

У руках він тримав короткий спис.

Айзек побачив рух.

Чоловік не намагався відкрити двері.

Не намагався витягнути Рейто.

Він просто виставив спис уперед.

Прямо в тонку дерев’яну стінку.

Туди, де всередині сидів хлопець.

Хаято був надто далеко.

Габріель підняв молоток.

Запізно.

Айзек навіть не подумав.

Перстень нагрівся.

Світ розкрився.

Сині райдужки миттєво спалахнули бурштином.

Яскравим.

Майже золотим.

Древко списа відгукнулося.

Дерево скрутилося просто в руках нападника.

Різко.

Наче жива лоза.

Вістря пішло вбік.

Ще одна зміна.

Древко обвилося навколо зап’ястка чоловіка.

Той закричав.

Айзек стиснув пальці.

Дерево затягнулося сильніше.

Нападник упав на коліно.

Катана одного із самураїв поставила крапку.

Айзек одразу відпустив силу.

Бурштин у райдужках згас.

Очі знову стали синіми.

Усе тривало кілька секунд.

Габріель бачив.

Такао теж.

Ще двоє охоронців, найімовірніше, також.

Айзек подивився на викривлений спис.

Потім на Габріеля.

— Що?

— Нічого.

— Знову?

— Цього разу справді нічого.

Айзек перевів погляд на мертву людину.

Габріель тихіше додав:

— Ти врятував його.

Айзек нічого не відповів.

Бій уже закінчувався.

Роніни не мали шансів.

Їхній план передбачав падіння паланкіна.

Крики.

Зламаний стрій.

Воду.

Носіїв, які намагалися витягнути спадкоємця.

Замість цього вони отримали готових самураїв на вузькому мосту.

Останні двоє відступили.

Один не встиг.

Спис увійшов під ребра.

Другий кинувся бігти.

— ЖИВИМ! — крикнув Хаято.

Двоє самураїв рвонули слідом.

Ронін зіскочив із мосту.

На дорогу.

Двадцять кроків.

П’ятнадцять.

Десять.

Айзек уже подумав, що його наздоженуть.

Свист.

Чоловік сіпнувся.

Наче просто перечепився.

Зробив ще один крок.

Подивився вниз.

І впав обличчям у пил.

Зі спини стирчала стріла.

Хаято завмер.

— Хто стріляв?!

Ніхто.

Лучники Масаюкі стояли зі спущеними луками.

Такао миттєво повернувся до протилежного берега.

Погляд побіг по деревах.

По даху складу.

По високій траві.

— Не наші.

Айзек дивився туди ж.

Лише листя ворушив вітер.

Стрілець уже зник.

Або навіть не збирався залишатися після пострілу.

Останній ронін був мертвий.

Стріла пройшла між ребрами.

Точно.

Глибоко.

Хаято хотів витягнути її.

Такао перехопив руку.

— Не чіпай.

— Чому?

— Бо він уже нічого не розповість.

Такао кивнув на стрілу.

— А вона — можливо.

Айзек підійшов.

Темне древко.

Сіре оперення.

Сталь без клейма.

Нічого особливого.

Саме це й було особливим.

Масаюкі стояв на мосту.

Дивився на тіло.

— Повертаємося, — сказав Хаято.

— Ні.

Голос пролунав із паланкіна.

Хаято озирнувся.

— Рейто-сама…

Дверцята відчинилися.

Рейто вийшов.

Обличчя стало блідішим.

Але руки не тремтіли.

Погляд пройшовся по тілах.

Крові на білому камені.

Викривленому спису.

Стрілі в спині останнього нападника.

Хлопець затримався на ній найдовше.

Потім подивився на Масаюкі.

— Ми їдемо далі.

— На вас щойно напали, — сказав Хаято.

— Я помітив.

— Ми не знаємо, чи буде другий напад.

— Саме тому я маю доїхати.

— Це не…

Масаюкі підняв руку.

Хаято замовк.

Рейто продовжив:

— Якщо я повернуся, до вечора всі почують, що після першої небезпеки Масаюкі-доно знову сховав мене.