Розділ XXXIX — Нове обличчя Айзека і пастка

Питання маскування вирішили ще до світанку.

Айзек дізнався про це, коли до кімнати зайшла жінка з мискою чорної густої пасти, ножицями й таким виразом обличчя, ніби вже ненавиділа його волосся.

Айзек подивився на неї.

Потім на Масаюкі.

— Ні.

— Так.

— Ми навіть не обговорювали.

— Саме тому все пройшло швидко.

Габріель, який сидів біля стіни, помітно оживився.

— Я залишуся.

Айзек глянув на нього.

— Вийди.

— Ти ж підтримував мене, коли мені зашивали живіт.

— Це інше.

— Для мене — ні.

Жінка підійшла до Айзека.

Взяла пасмо світлого волосся.

Подивилася на нього з виразним осудом.

— Що?

Вона нічого не відповіла.

Габріель прикрив рот рукою.

— Думаю, вона теж вважає це помилкою.

— Замовкни.

Світлий колір зникав майже годину.

Пасту наносили двічі.

Потім волосся промили пахучим відваром.

Підрівняли.

Довші пасма прибрали назад і зібрали в низький вузол на потилиці.

Біля скронь залишили коротші.

Брови теж трохи затемнили.

Коли Айзеку дали невелике поліроване бронзове дзеркало, він кілька секунд мовчав.

На нього дивився майже незнайомий чоловік.

Темно-каштанове волосся.

Зовсім інший силует.

Місцевий темний одяг.

Права рука схована під тонкою шкіряною рукавичкою й вузькою обмоткою, що приховувала Перстень та чорні лінії.

Тільки очі залишилися ті самі.

Сині.

Габріель нахилився збоку.

— Дивно.

— Що?

— Тепер ти виглядаєш майже порядною людиною.

Айзек подивився на нього через дзеркало.

— А ти все ще виглядаєш пораненим.

— Це образ?

— Спостереження.

— Тоді дуже точне.

Айзек провів рукою по волоссю.

Незвично.

— Це змиється?

Жінка вперше заговорила:

— Колись.

Айзек завмер.

Габріель засміявся.

Одразу схопився за живіт.

— Воно того варте.

— Я можу допомогти тобі з раною.

— Ні, дякую. Тепер я дуже поважаю звичайну медицину.

Такао стояв біля дверей.

Оглянув Айзека.

— Значно краще.

— Ти теж?

— Тепер тебе можна не впізнати з двадцяти кроків.

— А з десяти?

— З десяти краще не підходити до людей, які тебе шукають.

— Корисна порада.

— Безкоштовна.

Габріель підняв палець.

— От це підозріло.

Габріелю Масаюкі дав інше завдання.

Про нього той дізнався, коли Хаято привів його до довгої закритої будівлі за чайною садибою.

Усередині стояв паланкін.

Не звичайний.

Великий.

Закритий.

Чорне лаковане дерево з темно-зеленими вставками.

На дверцятах — золотий імперський знак.

Чотири довгі несучі жердини.

Металеві кріплення.

Посилене дно.

Габріель зупинився.

— Гарна річ.

Поруч стояв Рюдзо.

— Була.

Габріель глянув на нього.

— Тебе теж привезли?

— На відміну від тебе, мене попросили.

— Мене теж.

Рюдзо скептично подивився.

— Майже.

Масаюкі увійшов останнім.

— Завтра спадкоємець прибуде на церемонію в ньому.

Габріель повільно обійшов паланкін.

— І?

— Перевір.

— Ваші майстри вже перевіряли.

— Так.

— Тоді навіщо я?

— Бо вони знають, як він має виглядати.

Габріель зупинився.

Масаюкі продовжив:

— А ти — ні.

Кілька секунд Габріель дивився на нього.

Потім усміхнувся.

— Оце вже хороший аргумент.

Він почав із жердин.

Дерево було якісним.

Сухим.

Без тріщин.

Металеві накладки сиділи щільно.

Петлі нові.

Замки чисті.

Габріель постукав кісточками пальців по рамі.

Потім присів.

Скривився від живота.

Рюдзо одразу сказав:

— Лягай.

— Ні.

— Тоді хоча б помри після роботи.

— Домовились.

Айзек стояв біля стіни й спостерігав.

— Я це запам’ятав.

— Не смій.

Габріель заліз майже під паланкін.

Довго мовчав.

Провів пальцями по одному з основних металевих пальців, що тримали підвісну раму.

Потім по другому.

Постукав нігтем.

Ще раз.

— Рюдзо.

— Що?

— Дай маленький молоток.

Той передав.

Габріель легко вдарив по металу.

Дзвін.

Потім по другому.

Звук виявився трохи коротшим.

Він насупився.

— Зніміть цей.

Хаято підійшов.

— Чому?

— Бо я хочу на нього подивитися.

— Можеш дивитися тут.

— Тоді завтра дивитимемося, як він ламається.

Хаято більше не сперечався.

Штифт витягли.

Габріель поклав його на стіл.

На вигляд — звичайна сталь.

Полірована.

Без тріщин.

Він повернув деталь до світла.

— Бачиш?

Рюдзо нахилився.

— Що?

— Тут.

Габріель показав на вузьку смугу майже посередині.

Ледь помітну зміну відтінку.

Рюдзо торкнувся.

Обличчя стало серйознішим.

— Гріли.

— Так.

Хаято насупився.

— Навіщо?

Габріель узяв штифт щипцями.

Поклав на край ковадла.

— Він має бути пружним.

Ударив молотком.

Не сильно.

Нічого.

Пересунув.

Другий удар.

Метал тріснув.

Не зігнувся.

Не деформувався.

Саме тріснув.

Хаято завмер.

Айзек випростався.

Габріель підняв дві половини.

— А тепер він крихкий саме тут.

Рюдзо тихо вилаявся.

Масаюкі не змінився в обличчі.

— Випадковість?

Габріель подивився на нього.

— Якщо хтось випадково нагрів два несучі штифти в однаковому місці, потім зачистив окалину й відполірував метал — так.