Розділ XXIX — Рейзан

До Рейзана вони вирушили наступного ранку.

Перед виходом Хаято приніс одяг.

Айзек подивився на темно-сіру куртку, широкі штани й довгий шматок тканини.

Потім на Хаято.

— Це що?

— Одяг.

— Останнє я зрозумів.

Хаято простягнув тканину.

— Волосся закриєш.

Морс, який уже встиг переодягнутися, оглянув Айзека.

— Я казав пофарбувати.

— Тебе теж можна, — відповів Айзек.

— Мені пасує мій колір.

— Я не про волосся.

Бром тихо хмикнув.

Хаято вдав, що не почув.

Габріелю дали схожий одяг, але без додаткової тканини.

Він саме намагався затягнути пояс і вже вдруге кривився від болю.

Айзек подивився на нього.

— Дай сюди.

— Сам.

— Ти пів хвилини воюєш із вузлом.

— Я перемагаю.

Пояс вислизнув із пальців.

Айзек підняв брову.

Габріель простягнув його.

— Тактичний відступ.

Айзек допоміг затягнути пояс трохи вище перев’язки.

— Лікар що сказав?

— Не бігати. Не підіймати важкого. Не битися. Не падати. Не робити різких рухів.

Морс озирнувся.

— Тобто заборонив усе, що ми робили останні два тижні.

— Приблизно.

— Хороший лікар. Оптиміст.

Такао чекав біля воріт.

На ньому теж був простий дорожній одяг, але меча при ньому не було.

Айзек помітив це.

— А твоя зброя?

— Не потрібна.

— В місті?

— Особливо в місті.

Морс підійшов ближче.

— Мені подобаються місця, де люди кажуть, що зброя не потрібна. Зазвичай там її найбільше.

Такао глянув на нього.

— Якщо тебе запитають, ти торговець.

— Чим?

— Мовчанням.

— Поганий із мене торговець.

— Я знаю.

Рейзан вони побачили ближче до полудня.

Спочатку — дахи.

Сотні сірих і чорних схилів черепиці підіймалися один за одним над низиною.

Потім з’явилася міська стіна.

Не така масивна, як укріплення Брахдума, але довга, з дерев’яними вежами над воротами й темними прапорами, що майже не рухалися в теплому повітрі.

За стіною здіймався шум.

Не окремі голоси.

Суцільний гул великого міста.

Колеса.

Крики торговців.

Дзвін металу.

Стук дерева.

Тварини.

Люди.

Багато людей.

Айзек поправив тканину на голові.

— Непомітно?

Габріель подивився.

— Абсолютно.

— Серйозно?

— Ти виглядаєш як людина, яка дуже старанно намагається бути непомітною.

— Дякую.

— Завжди радий.

Морс обійшов Айзека збоку.

— Зате волосся не видно.

— Ось.

— Тепер усі дивитимуться на твоє обличчя.

Айзек повільно повернувся до нього.

— Морсе.

— Мовчу.

До головних воріт Такао їх не повів.

Вони обійшли частину стіни й дісталися меншого проїзду біля каналу, яким у місто заходили вози з овочами, рибою та деревиною.

Черга рухалася повільно.

Хаято їхав попереду.

Його знаку дому Нефритового Дракона вистачило, щоб перевірка зайняла кілька хвилин.

Айзек лише раз помітив, як один із вартових затримав погляд на його обличчі.

Серце прискорилося.

Права рука машинально стиснулася.

Під пальцями відгукнувся Перстень.

Не теплом.

Чимось іншим.

Навколо одразу стали чіткішими металеві скоби воріт.

Цвяхи.

Наконечники списів.

Петлі.

Вісь великої дерев’яної стулки.

Айзек опустив руку.

Вартовий уже дивився на наступний віз.

Нічого не сталося.

І все одно думка встигла виникнути.

Якби сталося — ворота можна було б закрити одним рухом.

Айзек насупився.

Вони навіть не були в небезпеці.

А він уже шукав спосіб змінити навколишнє.

— Йдеш? — запитав Габріель.

Айзек зрозумів, що зупинився.

— Так.

Вони пройшли під воротами.

І місто поглинуло їх.

Рейзан відрізнявся від усього, що Айзек бачив у Дзинь.

Вулиці тут майже не мовчали.

Вздовж каналів стояли двоповерхові дерев’яні будинки з вузькими балконами. Над входами висіли вертикальні таблички з написами. Між ними тягнулися ряди крамниць, чайних, майстерень і невеликих заїжджих дворів.

Пахло смаженою рибою.

Вугіллям.

Чаєм.

Сирою деревиною.

Кінським потом.

І ще десятком речей, які Айзек не міг назвати.

Повз них пройшли двоє чоловіків із коромислом, на якому погойдувалися кошики з овочами.

Потім жінка в яскравому кімоно, яку супроводжувала дівчина з парасолькою.

Потім троє самураїв.

Айзек інстинктивно опустив голову.

Морс ішов попереду й роздивлявся все так відверто, ніби його привезли сюди на екскурсію.

— Морсе, — тихо сказав Бром.

— Що?

— Не крути головою.

— Я дивлюся.

— Саме тому.

Морс випростався.

Протримався приблизно десять кроків.

— Там продають восьминога.

Бром заплющив очі.

Такао повів їх у бік ремісничого кварталу.

Тут ставало шумніше.

У відкритих майстернях працювали ковалі.

Далі різали дерево.

Десь стукали молотки.

З одного двору долинав рівномірний скрип колеса.

Габріель уже вдруге сповільнився біля кузні.

Айзек це помітив.

— Не можна.

— Я нічого не роблю.

— Ти дивишся.

— Це теж заборонено?

— Тобі — можливо.

Габріель хотів відповісти.

Не встиг.

Такао раптом зупинився.

Айзек мало не врізався в нього.

Назустріч ішов літній чоловік у темно-синьому одязі.

Сивина вже майже повністю забрала волосся біля скронь. На поясі висів невеликий футляр для письмового приладдя.

Він пройшов повз.

Зробив ще два кроки.

Зупинився.

Такао не рухався.