Розділ XXVII — Знак дракона

Габріель повернувся ближче до полудня.

Ішов сам.

Повільно.

Тримаючи одну руку біля живота.

Айзек сидів у кімнаті й точив маленьким ножем шматок дерева, який Морс десь знайшов.

Не тому що хотів щось зробити.

Просто руки мали бути зайняті.

Габріель сів поруч.

— Місцевий лікар теж тебе ненавидить? — запитав Айзек.

— Ще ні.

— Дай час.

— Я працюю над цим.

Айзек відклав ніж.

— Як рана?

— Не розійшлася.

— Це добре.

— Лікар сказав те саме. Потім заборонив бігати.

— А ти часто бігаєш після удару в живіт?

— Тепер уже з принципу хочу спробувати.

Айзек усміхнувся.

Габріель подивився на його руку.

— Він допитував тебе?

— Хаято?

— Ні. Мул.

— Трохи.

— І?

— У мула кращі питання.

Габріель хмикнув.

Потім кивнув на Перстень.

— Працює?

Айзек затримався з відповіддю.

— Краще.

— Наскільки?

— Чому тебе це так цікавить?

— Бо востаннє, коли він запрацював занадто добре, половина двору перестала бути схожою на двір.

— Це я пам’ятаю.

— Не все.

Айзек опустив погляд.

Габріель помітив.

— Я не докоряю.

— Звучить саме так.

— Тоді в мене погано виходить.

— Це в тебе стабільно.

Габріель сперся спиною на стіну.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім він запитав:

— Як ти це відчуваєш?

Айзек підняв голову.

— Що?

— Матерію.

— Ти ж щойно сказав, що це небезпечно.

— Одне іншому не заважає.

— Раніше ти хотів, щоб я його позбувся.

— Я й зараз хочу.

— Дуже переконливо.

Габріель закотив очі.

— Мені просто цікаво.

— Чому?

— Ти завжди так відповідаєш питанням на питання?

— Коли людина раптом починає цікавитися тим, чого ще вчора боялася, — так.

Габріель замовк.

На секунду пальці майже мимоволі торкнулися одягу біля грудей.

Там лежав уламок.

Він одразу опустив руку.

Айзек не помітив.

— Ну? — запитав Габріель.

Айзек подумав.

— Наче ти знаєш, що всередині речі.

— Бачиш?

— Не очима.

— Відчуваєш?

— Приблизно.

— Наприклад?

Айзек глянув на чашку біля стіни.

— Дерево щільніше в одному місці. Біля дна є маленька тріщина.

Габріель узяв чашку.

Покрутив.

Знайшов тріщину.

Подивився на Айзека.

— Зручно.

— Так.

— Камінь так само?

— Так.

— Метал?

— Чіткіше.

— Чому?

— Не знаю.

Габріель провів пальцем по тріщині.

— А коли змінюєш?

Айзек повільно стиснув праву руку.

— Наче розумієш, якою річ може бути.

— І просто робиш?

— Не зовсім.

— Дуже зрозуміло пояснив.

— Сам спробуй.

Фраза прозвучала жартома.

Але Габріель завмер.

Лише на мить.

Айзек цього разу помітив.

— Що?

— Нічого.

— Сьогодні всі дуже люблять це слово.

— Зручне.

Габріель поставив чашку назад.

— Просто дивно.

— Що?

— Кілька днів тому ти був ковалем приблизно настільки ж, наскільки я був королем.

— А тепер?

Габріель подивився на Перстень.

— А тепер тобі навіть молот не потрібен.

Айзек усміхнувся.

— Заздриш?

Сказав легко.

Майже машинально.

Усмішка Габріеля не зникла.

Але стала трохи іншою.

— Тому, що ти дві доби пролежав без свідомості з обпеченою рукою?

— Не найкраща реклама.

— Жахлива.

— Значить, ні.

— Значить, ні.

Габріель відповів надто швидко.

Айзек уже хотів щось додати, коли надворі почулися копита.

Обидва повернули голови.

До застави прибув один вершник.

Молодий.

У темно-зеленому плащі з невеликим знаком дракона біля плеча.

Кінь був у милі.

Сам вершник — у пилюці.

Хаято вийшов йому назустріч.

Такао теж з’явився у дворі.

Морс визирнув із кімнати.

— Нарешті.

Бром став поруч.

— Що?

— Не знаю.

— Тоді чому «нарешті»?

— Хотілося надати моменту ваги.

Вершник передав Хаято невеликий футляр.

Той відкрив.

Розгорнув папір.

Прочитав.

Його обличчя не змінилося.

Це було гірше, ніж якби змінилося.

Такао запитав щось тихо.

Хаято відповів так само тихо.

Морс нахилився вперед.

— Чуєш?

— Ні, — сказав Бром.

— Я теж.

— Тоді відійди від вікна.

— І пропустити політичну кризу?

— Ти навіть слів не чуєш.

— Але бачу обличчя.

Такао раптом подивився прямо на вікно.

Морс повільно відійшов.

— Думаю, він бачить моє.