Розділ ХХІV — Причина, чому я ще живий

Габріель дивився на нього з воза.

Не сміявся.

Айзек це помітив.

— Що?

— Нічого.

— Знову?

— Знову.

Такао витер ніж об траву.

— Ми не можемо залишатися.

Бром озирнувся на людей, що лежали зв’язані власною сіткою.

— А ці?

— Через годину звільняться.

Морс глянув на зігнутий навколо ніг бамбук.

— Оптимістично.

Такао підійшов до дороги.

І зупинився.

Десь попереду почулися коні.

Морс заплющив очі.

— Я ж тільки почав радіти.

Вершники з’явилися між деревами.

П’ятеро.

Цього разу на обладунках був знак.

Темно-зелений дракон на чорному полотні.

Такао повільно опустив ніж.

— Не рухайтеся.

Морс глянув на нього.

— Це хороше «не рухайтеся» чи те саме, що минулого разу?

— Краще.

— Уже приємно.

Вершники зупинилися за кілька кроків.

Попереду сидів чоловік років сорока.

Темне волосся зібране високо.

Обладунок простий, але якісний.

Без зайвих прикрас.

На поясі два мечі.

Його погляд пройшовся по дорозі.

Зігнутий бамбук.

Скручена дерев’яна зброя.

Люди на землі.

Айзек.

Потім зупинився на Такао.

— Я вже почав думати, що ти мертвий.

Такао схилив голову.

— Хаято-доно.

Морс тихо прошепотів:

— Здається, вони знайомі.

Бром глянув на нього.

— Дякую.

Хаято зліз із коня.

— Тебе шукають у трьох провінціях.

— Приємно знати, що мене не забули.

— Двоє хочуть допитати. Один — стратити.

— Менш приємно.

Хаято оглянув решту.

— А це?

— Причина, чому я ще живий.

Погляд Хаято знову зупинився на Айзеку.

— Світловолосий?

— Так.

— Той самий?

Такао кивнув.

Хаято подивився на викривлений спис.

Потім на землю.

— Кажуть, він зім’яв загін самураїв разом з обладунками.

Морс підняв руку.

— Чутки перебільшують.

Хаято перевів погляд на нього.

— Ти хто?

— Людина, яка дуже хотіла допомогти.

— Не допоміг.

— Таке часто трапляється.

Хаято знову звернувся до Такао.

— І ти вирішив привести його сюди?

— Так.

— До Масаюкі-доно?

— Так.

Хаято кілька секунд мовчав.

Потім подивився на дорогу.

На зв’язаних нападників.

На бамбук, який ще тримав одного з них за ногу.

— Ти привів більше проблем, ніж обіцяв.

Такао підняв брову.

— Я нічого не обіцяв.

Морс кивнув.

— Тоді він перевиконав план.

Хаято повільно повернув до нього голову.

— Він завжди такий?

Бром відповів:

— На жаль.

— Добре.

Хаято знову сів у сідло.

— Їдьте за нами.

Такао не рушив.

— Куди?

— До застави дому.

— А потім?

Хаято подивився на Айзека.

— Потім вирішимо, чи Масаюкі-доно захоче побачити те, що ти йому привів.

Айзек примружився.

— Я не річ.

Хаято спокійно зустрів його погляд.

— Це добре.

Пауза.

— Речі зазвичай не заперечують.

Морс тихо свиснув.

— О, вони точно поладнають.

Застава дому Нефритового Дракона виявилася невеликою укріпленою садибою на схилі.

Висока дерев’яна огорожа.

Дві вежі.

Кілька довгих будівель.

Стодола.

Криниця.

І достатньо озброєних людей, щоб Морс перестав уголос оцінювати архітектуру.

Габріеля одразу забрали до місцевого лікаря.

Він сперечався.

Лікар не слухав.

Це, схоже, ставало традицією.

Айзеку дали окреме місце в довгій кімнаті для гостей.

Не замкнули.

Але біля дверей залишили двох людей.

— Це охорона? — запитав Морс.

Такао зняв плащ.

— Так.

— Наша?

— Залежить від того, куди підеш.

— Обожнюю цю країну.

Бром ліг біля стіни.

— Ти п’ять годин тому її ненавидів.

— Наші стосунки складні.

Айзек майже не слухав.

Він сидів біля маленького вікна.

Права рука лежала на коліні.

Тепер він відчував більше.

Металеві цвяхи в підлозі.

Кам’яний фундамент.

Дерев’яні балки.

Не все одночасно.

Не так чітко, як у дворі.

Але світ повертався.

І разом із ним поверталося дивне відчуття правильності.

Наче кілька днів він дивився лише одним оком.

А тепер відкрив друге.

Айзек повільно стиснув пальці.

Біль майже зник.

— Ти знову це робиш.

Габріель стояв у дверях.

На ньому була нова пов’язка.

Обличчя залишалося блідим.

Але пересувався він уже сам.

— Тобі дозволили ходити?

— Ні.

— Тоді чому ти ходиш?

— Ти ж встав, коли Кійо заборонила.

— Поганий аргумент.

— Зате твій.

Габріель сів біля протилежної стіни.

Повільно.

Обережно.

Кілька секунд мовчав.

— Як рука?

— Краще.

— А Перстень?

Айзек подивився на нього.

— Теж.

Габріель кивнув.

Занадто спокійно.

— Ти не радий?

— Чому?

— Раніше тебе турбувало, що він не працює.

— Мене турбувало, що з тобою щось не так.

Айзек усміхнувся.

— Це не новина.

— Дуже смішно.

Габріель опустив погляд.

Перед очима знову виникла дорога.

Зігнуті палиці.

Стріли.

Бамбук, який рухався так, ніби сам вирішив допомогти Айзеку.

Люди, що відступали.

І сам Айзек.

Спокійний.

Ніби все навколо належало йому рівно настільки, наскільки він міг цього торкнутися.

Габріель відчув щось неприємне.

Він знав це відчуття.

Не хотів називати.

Тому назвав інакше.