Розділ ХХІІІ — Бамбукова пастка

Вони рушили ще до світанку.

Такао майже не говорив.

Це вже саме по собі було поганою ознакою.

Через кілька годин стежка вивела їх у вузьку долину між двома схилами.

Бамбук тут ріс майже стіною.

Зелений.

Високий.

Щільний настільки, що сонячне світло проходило лише тонкими смугами.

Такао підняв руку.

Усі зупинилися.

Морс тихо прошепотів:

— Знову коні?

— Ні.

— Нарешті.

Такао дивився вперед.

На стежці лежала мотузка.

Тонка.

Майже непомітна між пилом і сухим листям.

Бром простежив поглядом, куди вона йшла.

У зарості.

— Пастка?

— Так.

Морс подивився навколо.

— Добре, що вони лишили її посеред дороги. Дуже ввічливо.

Такао повільно витягнув ніж.

— Не рухайтеся.

Щось свиснуло.

Айзек почув удар.

Стріла встромилася в дерево біля голови Брома.

— Пізно, — сказав Морс.

Із бамбуку вискочили люди.

Шестеро.

Потім ще двоє ззаду.

Айзек одразу помітив дивне.

На них майже не було металу.

Шкіряні нагрудники.

Щільні тканинні пов’язки.

Дерев’яні палиці.

Луки.

Короткі списи з темними загостреними кінцями.

Навіть сітка, яку тримали двоє, була сплетена з товстої мотузки.

Морс теж зрозумів.

— Вони що…

Такао відступив до воза.

— Не дали металу.

— Чому?

Один із нападників крикнув:

— Світловолосого живим!

Морс повільно повернувся до Айзека.

— А.

Айзек дивився на дерев’яні палиці.

На луки.

На бамбук навколо.

Потім не втримався.

Засміявся.

Тихо.

Нападники на мить розгубилися.

Навіть Габріель подивився на нього дивно.

— Що? — запитав Морс.

Айзек кивнув на зброю.

— Вони думають, що Перстень керує металом.

Морс глянув на найближчу дерев’яну палицю.

Потім на Айзека.

— А він не керує металом?

— Не тільки.

— О.

Морс відійшов на крок убік.

— Тепер мені трохи шкода їх.

Перший нападник кинувся вперед.

Айзек відчув його палицю раніше, ніж той устиг замахнутися.

Дерево.

Волокна.

Напруження.

Проста форма.

Айзек ледь поворухнув пальцями.

Палиця зігнулася посередині.

Не зламалася.

Склалася дугою й вирвалася з рук нападника.

Той завмер.

Подивився на неї.

Потім на Айзека.

Морс пирхнув.

— Так. Я б теж зараз переглянув план.

Друга стріла полетіла зліва.

Айзек відчув древко.

Змінив його форму.

Деревина різко повелася вбік.

Стріла закрутилася в повітрі й упала в траву за кілька кроків.

— Він працює! — крикнув один із людей.

— Я помітив, — буркнув Габріель.

Двоє з сіткою рвонули вперед.

Бром ударив одного плечем.

Другий кинув край сітки на Айзека.

Мотузка розгорнулася в повітрі.

Айзек не став її торкатися.

Замість цього відчув землю.

Вона повернулася слабше.

Важче.

Але повернулася.

Під ногою нападника ґрунт піднявся маленьким гребенем.

Лише на кілька пальців.

Цього вистачило.

Чоловік перечепився.

Сітка впала на нього самого.

Морс подивився вниз.

— Земля теж?

Айзек відступив від ще одного удару.

— Так.

— Щось іще?

— Камінь.

— Прекрасно.

Морс пригнувся, пропускаючи над головою дерев’яний спис.

— Наступного разу нехай приходять голими.

Айзек перехопив погляд нападника.

— Не допоможе.

Морс завмер на пів секунди.

— Це прозвучало трохи моторошно.

Нападник ударив знову.

Морс відійшов убік.

— Але практично.

Такао бився коротким ножем.

Не намагався вбивати.

Різав ремені.

Бив руків’ям.

Одного поклав ударом у скроню.

Бром звалив другого просто вагою.

Габріель спробував підвестися у возі.

— Навіть не думай, — крикнув Айзек.

— Я сиджу!

— Ти вже стоїш!

Габріель подивився вниз.

— Технічно — наполовину.

Стріла вдарила в борт.

Габріель одразу ліг.

— Тепер сиджу.

Двоє нападників пішли на Айзека одночасно.

Один із довгою палицею.

Другий зі списом.

Айзек відчував обидві зброї.

Це вже не вимагало тієї концентрації, що біля колеса.

Світ поступово повертався.

Дерево мало форму.

Вагу.

Слабкі місця.

Він стиснув пальці.

Спис перекрутило біля середини.

Палиця стала м’якою дугою.

Обидва чоловіки зупинилися.

Айзек відчув їхні шкіряні ремені.

Дерев’яні застібки.

Бамбук за спинами.

Каміння в землі.

Все.

Ще слабко.

Але вже достатньо.

Я можу закінчити це.

Думка прийшла спокійно.

Без злості.

Без паніки.

Саме це налякало найменше.

Айзек подивився на землю під ногами нападників.

Досить було підняти її.

Стиснути.

Зімкнути навколо ніг.

Можливо, вище.

Значно вище.

Той, що зі списом, кинув зброю й потягнувся до ножа.

Дерев’яне руків’я.

Айзек відчув і його.

За секунду.

Пальці правої руки стиснулися.

— Айзек.

Голос Габріеля.

Не крик.

Просто ім’я.

Айзек завмер.

На мить перед очима спалахнув інший двір.

Кров.

Зім’ятий метал.

Людина, яку тягнуло по землі.

— Досить…

Не тепер.

Тоді.

Айзек видихнув.

Розтиснув пальці.

Замість землі він відчув бамбук.

Довгі стебла обабіч дороги.

І змінив їх.

Три товсті стовбури вигнулися вперед.