Розділ ХХІІ — Лише трохи

Полегшення зникло майже одразу.

Айзек відчув це й розсердився на себе.

Не на Перстень.

На себе.

Принаймні саме так він вирішив.

Віз повільно котився старою дорогою. Колеса поскрипували, мул час від часу невдоволено фиркав, а за спиною вже давно зникла застава, яку Такао подолав двома монетами й бездоганним умінням брехати людям просто в обличчя.

Айзек сидів мовчки.

Права рука лежала на коліні.

Перстень знову був холодним.

Залізний цвях у колесі більше не відчувався.

Ніби тієї миті взагалі не було.

Він спробував зосередитися.

Спершу на самому возі.

Дерево.

Нічого.

На пряжці ременя Брома.

Нічого.

На камінні під колесами.

Порожнеча.

Айзек видихнув.

— Якщо будеш дивитися на руку ще довше, вона може почати соромитися, — сказав Габріель.

Айзек підняв очі.

— Ти весь час за мною стежиш?

— Мені лежати більше нічого робити.

— Можеш спати.

— Спав.

— Ще.

— Це вже схоже на турботу.

— Не звикай.

Габріель посміхнувся й одразу скривився, коли віз підкинуло на камені.

— Ненавиджу цю країну.

Такао, який ішов попереду, навіть не озирнувся.

— Ти бачив її менше тижня.

— Мені вистачило.

Морс ішов поруч із мулом.

— Я поки вагаюся. Їжа нормальна. Люди намагаються нас убити. Краєвиди гарні. Баланс непоганий.

Бром подивився на нього.

— Тебе продали в рабство.

— Так. Це трохи знизило оцінку.

Айзек ледь усміхнувся.

Потім знову опустив очі на руку.

Габріель це помітив.

Нічого не сказав.

До вечора дорога пішла між пагорбами.

Рисові поля залишилися позаду. Навколо стало більше сосен, низьких дубів і густих заростей бамбуку.

Такао раптом зупинився.

Бром мало не врізався в нього.

— Що?

Такао присів біля краю дороги.

Провів пальцями по землі.

Морс підійшов ближче.

— Якщо скажеш, що читаєш сліди, я буду дуже розчарований.

— Чому?

— Бо це надто передбачувано.

Такао підняв із землі тонку зламану гілку.

— Тут пройшли коні.

Морс подивився на дорогу.

— Не може бути.

— Чотири. Можливо, п’ять.

— Звідки знаєш?

Такао показав на сліди копит.

Морс помовчав.

— Так. Тепер я теж майстер.

Бром озирнувся назад.

— Давно?

— Кілька годин.

— Це можуть бути не вони.

— Можуть.

— Але ти так не думаєш.

Такао випростався.

— Ні.

Габріель підняв голову з воза.

— Люди Кенджі?

— Або Акіри.

— Якщо він вижив, — додав Морс.

Айзек подивився на нього.

У пам’яті на мить спливло викривлене людське тіло.

Нога.

Крик.

Каміння, що піднімалося з-під землі.

Він відвів погляд.

— Вони можуть знати, куди ми їдемо? — запитав Бром.

— Ще ні.

Такао глянув уперед.

— Але можуть здогадатися.

— Чудово, — сказав Морс. — Ми ще навіть не знаємо, куди їдемо, а вони вже здогадуються.

— Ти знаєш.

— Я знаю «до Масаюкі». Це приблизно як сказати «на південь».

— Ми йдемо на південь.

Морс зітхнув.

— Ненавиджу, коли ти такий точний.

Вони звернули зі старої дороги.

Такао повів їх вузькою стежкою між деревами.

Через пів години натрапили на невелике занедбане святилище.

Від нього лишився похилений дерев’яний навіс, кам’яна статуя з відбитою половиною обличчя й маленький майданчик, зарослий травою.

— Тут ночуємо, — сказав Такао.

Кійо вже була далеко.

Тому ніхто не заборонив Габріелю підвестися.

За кілька секунд він сам зрозумів, чому це була погана ідея.

Сів на край воза.

Завмер.

Побілів.

Морс подивився на нього.

— Далеко зібрався?

— До дерева.

— Якого?

Габріель показав на найближче.

Воно стояло приблизно за сім кроків.

Морс серйозно кивнув.

— Амбітно.

— Допоможеш?

— Тепер уже цікаво, чи дійдеш сам.

Габріель повільно повернув до нього голову.

— Морсе.

— Уже допомагаю.

Бром розвів маленьке вогнище.

Такао ще раз обійшов околиці.

Айзек залишився біля воза.

Одне колесо стояло трохи криво.

Він помітив це ще дорогою.

Дерев’яна втулка розсохлася, через що вісь сиділа нерівно.

Нічого критичного.

Поки що.

Айзек присів.

Торкнувся пальцями дерева.

Нічого.

Закрив очі.

Спробував не тиснути.

Не вимагати.

Просто…

відчути.

Спочатку була порожнеча.

А потім щось з’явилося.

Слабко.

Наче предмет знаходився дуже далеко.

Дерево.

Не поверхня.

Не кора.

Структура.

Волокна.

Напруження навколо втулки.

Айзек різко розплющив очі.

Відчуття не зникло.

Серце пришвидшилося.

Він провів великим пальцем по Персню.

Крижаний.

Але дерево залишалося там.

Айзек озирнувся.

Бром сидів біля вогню.

Морс допомагав Габріелю повернутися до воза.

Такао ще не повернувся.

Ніхто не дивився.

Поки не знаю, що це.

Думка прийшла легко.

Немає сенсу говорити.

Айзек знову торкнувся втулки.

Лише трохи.

Дерево під пальцями подалося.

Не тріснуло.

Не розрослося.

Просто змінило форму.

Внутрішня поверхня втулки щільніше обхопила вісь.

Айзек одразу відпустив.

Дихання збилося.

Ніякого болю.

Чорні лінії не нагрілися.

Лише слабке поколювання в пальцях.

Він похитав колесо.

Рівно.

— Що робиш?

Айзек здригнувся.

Габріель стояв за кілька кроків, спираючись рукою на борт воза.