Розділ ХХІ — Двоє із заходу

За пагорбом вони побачили заставу.

Невелику.

Два дерев’яні стовпи по обидва боки дороги.

Навіс.

Вогнище.

Четверо озброєних чоловіків.

Морс тихо сказав:

— А ось і кінець хороших новин.

Такао сповільнив крок.

— Не говори.

— Чому всі сьогодні просять мене про одне й те саме?

— Можливо, проблема в тобі.

— Ні. Це було б надто очевидно.

Такао швидко оглянув усіх.

— Габріель — хворий родич.

— Чий? — запитав Морс.

Такао подивився на нього.

— Не твій.

— Уже легше.

— Айзек теж.

— Дві хвороби?

— Одна сім’я.

Бром насупився.

— Ми не схожі.

— Саме тому ти мовчатимеш.

— А я? — запитав Морс.

— Особливо ти.

Вартовий підняв руку.

— Стій.

Віз зупинився.

Старший із чотирьох підійшов ближче.

Подивився на Такао.

На Брома.

На Морса.

Потім на двох світлошкірих чужинців у возі.

Його погляд затримався.

— Звідки?

Такао назвав село, яке вони минули ще вранці.

— Куди?

— На південь.

— Навіщо?

— До лікаря.

Вартовий подивився на Габріеля.

— Хворий?

Габріель відкрив очі.

— На жаль.

Такао миттєво глянув на нього.

Габріель усміхнувся.

— Дуже.

Вартовий підійшов ближче.

— Що з ним?

— Гарячка, — відповів Такао.

— У нього пов’язка на животі.

Морс тихо прошепотів:

— Дуже уважний.

Бром наступив йому на ногу.

Вартовий глянув на Айзека.

— А цей?

— Теж хворий.

— На що?

Такао навіть не моргнув.

— На брата.

Мовчання.

Морс повільно опустив голову, ховаючи усмішку.

Навіть Бром відвернувся.

Вартовий насупився.

— Що?

— Доглядав його три доби. Майже не спав. Зневоднений.

Айзек дивився на Такао.

Той брехав із таким спокоєм, що це вже майже ображало.

Вартовий обійшов віз.

Його погляд упав на перев’язану праву руку Айзека.

— Що там?

Айзек відчув, як усе всередині напружилося.

— Опік.

— Покажи.

Такао одразу втрутився:

— Заразився.

Вартовий відсахнувся на пів кроку.

— Чим?

Такао знизав плечима.

— Кійо-сан сказала не торкатися.

Морс тихо кашлянув.

Айзек чудово знав, що Кійо такого не казала.

Але ім’я, схоже, спрацювало.

Вартовий подивився на забинтовану руку вже без колишньої цікавості.

— Сьогодні шукають чужинців.

— Ми помітили.

— Двоє чоловіків із заходу. Один світловолосий. Другий темний.

Морс дуже повільно перевів погляд на Айзека.

Габріель заплющив очі.

Такао не змінився в обличчі.

— У Дзинь багато темноволосих чоловіків.

— Не таких.

Вартовий нахилився до Габріеля.

Айзек відчув, як пальці здорової руки стискаються.

Якби Перстень працював…

Думка виникла сама.

Швидка.

Проста.

Він міг би зігнути наконечники списів.

Зім’яти застібки на обладунках.

Закрити дорогу.

Ніхто навіть не встиг би…

Айзек зупинив себе.

Ні.

Вартовий простягнув руку до ковдри Габріеля.

Такао перехопив його зап’ясток.

Не грубо.

Просто зупинив.

— Не раджу.

Очі вартового звузилися.

— Чому?

Такао нахилився ближче.

Щось тихо сказав.

Айзек не почув.

Потім у долоні вартового з’явилися дві монети.

Той опустив очі.

Мовчав кілька секунд.

Повернув руку.

Монети зникли.

— Їдьте.

Морс дочекався, поки застава залишиться позаду.

Потім сказав:

— Я щойно став свідком великої перемоги дипломатії.

Такао навіть не озирнувся.

— Ти щойно став свідком хабаря.

— Не руйнуй красу моменту.

Бром пирхнув.

Габріель повільно розплющив очі.

— Айзек.

— Що?

— Ти весь час дивився на їхні списи.

Айзек промовчав.

— Я просто дивився.

— Знаю.

Габріель повернув голову до дороги.

— Саме це мене й турбує.

Айзек хотів відповісти.

Не знайшов чим.

Він опустив погляд на праву руку.

Перстень лежав на пальці.

Холодний.

Мертвий.

І все ж, коли застава зникла за поворотом, Айзек несподівано зловив себе на одній думці.

Не на тому, що вони уникнули бою.

Не на тому, що Габріеля не впізнали.

Не навіть на тому, що їм пощастило.

А на тому, наскільки простіше все було б, якби Перстень працював.

Айзек стиснув пальці.

Розтиснув.

І раптом…

щось торкнулося його свідомості.

Ледь помітно.

Настільки слабко, що спершу він подумав, ніби здалося.

Десь позаду.

У дерев’яному колесі воза.

Маленький залізний цвях.

Айзек завмер.

Відчуття тривало менше удару серця.

І зникло.

Він повільно повернув голову.

Подивився на колесо.

Нічого.

Порожнеча.

Перстень усе ще був крижаним.

— Що? — запитав Габріель.

Айзек не відповів одразу.

Його серце билося швидше.

Він мав би злякатися.

Після двору.

Після крові.

Після всього, чого не міг до кінця згадати.

Мав би.

Але першою прийшла зовсім інша емоція.

Тиха.

Майже непомітна.

Полегшення.