Розділ XIX — Старий тракт

Ранок почався з того, що Кійо заборонила Айзеку вставати.

Айзек вислухав її.

Кивнув.

Дочекався, поки вона відійде.

І встав.

На третьому кроці підлога раптом вирішила піднятися йому назустріч.

Він устиг спертися плечем об стіну.

— Вражаюче, — пролунав голос Габріеля. — Ти протримався довше, ніж я.

Айзек повільно повернув голову.

Габріель лежав на своєму місці, блідий, із перев’язаним животом, але вже цілком достатньо живий, щоб дратувати.

— Ти пробував?

— Двічі.

— І?

— Першого разу Кійо поклала мене назад. Другого погрожувала прибити до підлоги.

— Я ще можу, — сказала Кійо з іншого кінця кімнати.

Габріель задумливо подивився на стелю.

— Бачиш? Надійний лікар. Доводить лікування до кінця.

Айзек обережно опустився назад на ковдри.

Серце билося швидше, ніж мало б після трьох кроків.

Ноги тремтіли.

Права рука залишалася дивно чужою.

Не зовсім мертвою.

Пальці рухалися.

Він міг стиснути їх у кулак.

Міг торкнутися великого пальця вказівним.

Але відчуття приходили із запізненням, ніби рука належала комусь іншому, а він лише віддавав їй накази.

Перстень був холодним.

Айзек знову спробував відчути металевий казан над вогнищем.

Нічого.

Цвяхи в стіні.

Нічого.

Камінь під фундаментом.

Порожнеча.

Він не знав, чому це непокоїло його більше — через страх, що Перстень зламався, чи через те, що частина його вже чекала повернення цього відчуття.

— Не дивись на нього так довго, — сказав Габріель.

Айзек підняв очі.

— На що?

— На Перстень.

— Я не дивлюся.

— Ти вже хвилину дивишся.

— Тобі нема чим зайнятися?

Габріель обережно торкнувся пов’язки на животі.

— Є. Намагаюся не померти. Але це швидко набридає.

Айзек ледь усміхнувся.

І саме тоді двері відчинилися.

Такао зайшов без поспіху, але вираз його обличчя змінив атмосферу швидше за будь-який крик.

Бром, який сидів біля вогнища, одразу випростався.

— Що?

Такао зачинив двері.

— На північній дорозі вершники.

Морс перестав жувати шматок коржа.

— Наші?

— У тебе є вершники?

— Тоді не наші.

— Шестеро. Можливо, більше.

Кійо поставила чашку на стіл.

— Імперські?

— Ще не бачив знаків. Але селяни кажуть, що вони зупиняють людей і питають про чужинців.

Морс повільно проковтнув.

— Я завжди знав, що моя врода колись приверне зайву увагу.

Бром глянув на нього.

— Думаю, шукають не тебе.

— Це навіть трохи образливо.

Такао підійшов до вогню.

— Нам треба йти.

— Ні, — сказала Кійо.

Усі подивилися на неї.

Вона вказала на Габріеля.

— Цей не готовий.

Потім на Айзека.

— І цей теж.

— Якщо залишаться, — відповів Такао, — до вечора можуть бути ще менш готові.

Кійо примружилася.

— Я сказала, що вони не можуть іти.

— А я сказав, що сюди йдуть люди Кенджі.

— Я не глуха.

— Тоді ми чудово розуміємо одне одного.

Кійо кілька секунд дивилася на нього.

Морс нахилився до Брома.

— Я б поставив на неї.

— Замовкни.

— Чому? У неї ніж.

Кійо перевела погляд на Морса.

— Два.

— Безумовно на неї.

Такао потер перенісся.

— Є інший шлях.

— Який? — запитав Бром.

— Старий тракт уздовж зрошувальних каналів. Ним майже не користуються відтоді, як весняний паводок зніс міст.

— Чудово, — сказав Морс. — Тобто нам треба йти дорогою, якою ніхто не ходить, до мосту, якого немає.

— Саме так.

— Мені подобається твій стиль планування.

— Можемо залишитися.

— Уже не подобається.

Кійо підійшла до Габріеля й зняла край пов’язки.

Оглянула рану.

Габріель стиснув зуби.

— Якщо розійдеться шов…

— Я помру?

— Ні.

Він трохи розслабився.

— Спочатку я тебе вб’ю.

— А потім?

— Тоді вже як вийде.

Морс тихо хмикнув.

Габріель подивився на Кійо.

— У вас дуже дивний спосіб заспокоювати пацієнтів.

— Ти ще живий.

— Важко сперечатися.

Кійо знову перев’язала його.

— Сам не підеш.

— Я й не планував.

— Учора планував.

— Учора я був дурніший.

Айзек глянув на нього.

— За одну ніч?

— Не перебільшуй. Трохи.

Такао кивнув.

— Зробимо ноші.

— Двоє людей постійно будуть зайняті ним, — сказав Бром.

— У селі є віз.

Кійо різко повернулася.

— Немає.

Такао подивився на неї.

— У Сабуро є.

— Сабуро не дасть.

— Дасть.

— Ні.

— Якщо попросити правильно.

Морс оживився.

— О. Нарешті починається дипломатія.

Сабуро виявився широкоплечим чоловіком років п’ятдесяти, який дивився на Такао так, ніби той уже тричі позичав у нього гроші й кожного разу забував повернути.

Віз стояв під навісом.

Невеликий.

Двоколісний.

Запряжений низьким волохатим мулом.

— Ні, — сказав Сабуро.

Такао кивнув.

— Я ще нічого не попросив.

— Знаю тебе.

— Тоді заощадимо час.

— Ні.

Такао дістав із-за пояса кілька монет.

Сабуро подивився.

— Ні.

Такао додав ще одну.

— Ні.

Ще одну.

Сабуро мовчав.

Морс, який стояв трохи позаду, прошепотів Бромові:

— Здається, його переконання слабшають.

Сабуро глянув на нього.

— Я чую.

— Тут усі чують. Дуже нервова країна.

Такао поклав останню монету поверх інших.

Сабуро подивився на гроші.

Потім на мула.

Потім знову на гроші.