Розділ XVIII — Взаємне мовчання

Першим повернувся біль.

Не сильний.

Тупий.

Десь у плечах.

Спині.

Шиї.

Потім запах.

Трави.

Дим.

Волога деревина.

Айзек повільно вдихнув.

Груди слухалися.

Він справді дихав.

Значить…

Не помер.

Повільно розплющив очі.

Стеля.

Темні балки.

Слабке ранкове світло.

Тук.

Айзек моргнув.

Тук.

— Ненавиджу цей звук.

Голос пролунав збоку.

Айзек повернув голову.

Габріель лежав за кілька кроків.

Блідий.

Виснажений.

Але дивився на нього.

Живий.

Айзек просто застиг.

Кілька секунд жоден із них не говорив.

— Ти живий, — нарешті сказав Айзек.

Голос вийшов хрипким.

Габріель ледь підняв кутик губ.

— Розчарований?

Айзек дивився на нього ще секунду.

— Трохи.

— Тоді все нормально.

Айзек видихнув.

І тільки тепер відчув, наскільки сильно тримав повітря в грудях.

Спробував підвестися.

Світ одразу хитнувся.

— Не раджу, — сказав Габріель.

— Чому?

— Бо я вже пробував.

— І?

— Познайомився з Кійо ближче, ніж хотів.

З дальнього кутка пролунав голос:

— Я чую.

Габріель заплющив очі.

— Бачиш?

Айзек хотів усміхнутися.

Не зміг.

Погляд упав на праву руку.

Вона лежала поверх ковдри.

Перев’язана.

Чорний Перстень залишався на середньому пальці.

Айзек спробував зігнути пальці.

Вони послухалися.

Повільно.

Незграбно.

Але послухалися.

І лише тоді він зрозумів.

Він майже не відчував їх.

— Що з рукою?

Габріель подивився туди ж.

— Кійо сказала чекати, поки ти прокинешся.

— Я прокинувся.

— Вітаю.

Айзек торкнувся Персня великим пальцем.

Холодний.

Не прохолодний.

Крижаний.

Він машинально спробував відчути метал.

Не сам Перстень.

Чашу на підлозі.

Засувку на дверях.

Цвяхи в балках.

Нічого.

Айзек насупився.

Зосередився сильніше.

Порожньо.

Жодного відчуття.

Наче тієї частини світу, яку він навчився помічати, більше не існувало.

— Айзек?

Він підняв очі.

Габріель дивився уважніше.

— Що?

— Нічого.

Айзек знову поглянув на руку.

Порожній цикл.

Мабуть.

Так було простіше.

Потім пам’ять повернула ще одну картину.

Плаха.

Харн.

Айзек повільно перевів погляд на Габріеля.

— Харн?

Усмішка з його обличчя зникла.

Тиша відповіла раніше за нього.

Айзек заплющив очі.

— Ясно.

Кілька секунд він просто лежав.

Потім запитав:

— Що сталося після того, як тебе вдарили?

Габріель мовчав.

— Я пам’ятаю не все.

Це було правдою.

Земля.

Метал.

Кров.

Янтарне світло.

Голос Габріеля.

А між ними — провали.

— Айзек…

— Що я зробив?

Габріель повільно вдихнув.

Від болю на його обличчі промайнула гримаса.

— Багато.

— Це не відповідь.

— Знаю.

Айзек повернув голову до нього.

— Я когось із наших…

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Габріель помовчав.

— Один із полонених постраждав. Ще одна жінка. Але більшість…

Він не договорив.

— Варта?

Габріель подивився в стелю.

— Їм пощастило менше.

Айзек знову побачив викривлений обладунок.

На секунду в голові виникла та сама думка.

Вони не зупинилися.

Вона була такою знайомою, що Айзек навіть не зрозумів, звідки прийшла.

— Вони самі…

Він замовк.

Габріель повернув до нього голову.

— Що?

Айзек кілька секунд дивився на нього.

— Нічого.

Тук.

Зовні перекинулася бамбукова трубка.

Айзек знову подивився на Перстень.

Торкнувся його.

Холод.

Тиша.

Нічого більше.

Уперше відтоді, як чорне кільце опинилося на його пальці, Айзек не хотів, щоб воно відповідало.

Не хотів відчувати камінь.

Метал.

Землю.

Не хотів знову бачити, наскільки легко світ може втрачати форму.

Він заплющив очі.

Нехай мовчить.

Хоч день.

Хоч тиждень.

Хоч назавжди.

Та десь на самому краю свідомості залишалося дивне відчуття.

Ледь помітне.

Майже неможливе для пояснення.

Наче мовчав не лише Перстень.

Наче мовчання було взаємним.