Розділ XVII — Те, що мусив

Габріель прийшов до тями серед ночі.

Першим він почув стукіт.

Тук.

Пауза.

Тук.

Потім голос Морса:

— Ні, я серйозно. Якщо дух уже вселився, ми можемо хоча б попросити його допомагати носити речі.

— Замовкни, — сонно буркнув Бром.

— Я лише намагаюся знайти користь.

Габріель відкрив очі.

Стеля була темною.

Низькою.

Десь біля вогнища сидів Морс.

На мить Габріель просто дивився вгору.

Потім прохрипів:

— Я помер?

Морс завмер.

Подивився на нього.

— Поки ні.

Габріель повільно перевів очі на стару, яка спала біля стіни.

— Тоді хто це?

Стара розплющила одне око.

— Я ще можу виправити першу частину.

Габріель ледь усміхнувся.

І одразу скривився від болю.

Рука пішла до живота.

Кійо виникла поруч майже миттєво.

— Не чіпай.

— Я лише…

— Не чіпай.

Вона прибрала його пальці від пов’язки.

— Спробуєш сісти — відкриється рана.

— Мені треба…

— Лежати.

Габріель повернув голову.

І побачив Айзека.

Усмішка зникла.

— Він?

— Живий, — сказав Бром.

— Чому не прокидається?

Ніхто не відповів одразу.

Габріель спробував підвестися на лікті.

Кійо притиснула його назад одним рухом.

— Я сказала лежати.

— Він…

— Він теж лежить. Бачиш, який слухняний? Бери приклад.

Габріель важко видихнув.

Довелося підкоритися.

— Скільки?

Бром не зрозумів.

— Що?

Габріель подивився на нього.

— Скільки я був без свідомості?

— Майже добу.

Пауза.

— А він?

— Довше.

Габріель знову подивився на Айзека.

Тиша затягнулася.

Потім він тихо запитав:

— Що сталося після того, як мене поранили?

Морс перестав усміхатися.

Бром опустив погляд.

Навіть Такао, який сидів неподалік від дверей, повернув голову.

Габріель помітив.

— Скількох?

Бром повільно підняв очі.

— Габріелю…

— Скількох?

Такао відповів:

— Достатньо.

Габріель подивився на нього.

— Це не число.

— Тобі зараз потрібне число?

Габріель уже відкрив рот.

І закрив.

Перед очима знову промайнула картина.

Харн біля плахи.

Катана.

Кров.

Потім обличчя Сатору.

Вакидзасі.

А далі…

Айзек.

Бурштинові очі.

Зруйнований двір.

Земля, яка рухалася під ногами.

— Він цього не хотів, — тихо сказав Габріель.

Такао кілька секунд дивився на нього.

— Я не сказав, що хотів.

— Ти думаєш, я не знаю його?

— Я взагалі його не знаю.

Габріель стиснув щелепи.

— Тоді не говори так, ніби знаєш.

Такао кивнув.

Без образи.

— Добре.

Морс перевів погляд між ними.

— Оце була найдивніша сварка за сьогодні.

Бром тихо сказав:

— Спи.

Габріель знову подивився на Айзека.

— Харн…

Морс опустив голову.

Цього разу ніхто навіть не намагався жартувати.

Габріель усе зрозумів.

— Ясно.

Він повернувся на спину.

Очі заплющилися.

Але ще довго було видно, що він не спить.

Наступний день минув майже без змін.

Габріель прокидався кілька разів.

Пив воду.

Лаяв Кійо за гіркий відвар.

Кійо погрожувала вилити наступний йому на голову.

До вечора він уже міг говорити довше кількох хвилин, хоча кожен необережний рух відгукувався болем у животі.

Айзек не прокинувся.

Друга ніч прийшла разом із дощем.

Не сильним.

Краплі тихо били по черепиці.

Струмок за стіною став голоснішим.

А бамбукові механізми продовжували свою нескінченну роботу.

Тук.

Пауза.

Тук.

Айзек не бачив темряви.

Щоб бачити темряву, треба було хоча б розуміти, де закінчуються очі.

Він не розумів.

Не відчував тіла.

Не знав, лежить.

Стоїть.

Падає.

Чи взагалі існує.

Десь далеко щось ударило.

Тук.

Довга пауза.

Тук.

Де я?

Думка формувалася повільно.

Так повільно, ніби кожне слово доводилося витягувати з густої холодної води.

Я…

Щось мало бути після цього.

Ім’я.

Айзек.

Так.

Айзек.

Тук.

Я помер?

Дивно.

Ця думка майже не налякала.

Скоріше здалася поясненням.

Якщо він помер, тоді все ставало простіше.

Не треба було вставати.

Не треба було нічого відчувати.

Не треба було згадувати.

Потім прийшли голоси.

Далекі.

Спотворені.

Наче люди говорили крізь кілька стін.

— …другу добу…

Інший голос.

— …прокинеться…

Слова розсипалися.

Айзек намагався їх утримати.

Не зміг.

Хто це?

Тук.

— …рука…

— …холодна…

Рука.

Айзек спробував згадати, що це означає.

Права.

Щось чорне.

Перстень.

Від самого слова всередині ніби щось поворухнулося.

Не прокинулося.

Просто стало ближчим.

Айзек спробував поворухнути пальцями.

Не зрозумів, чи зробив це.

Отже, помер.

Думка знову здалася правильною.

Майже затишною.

І тоді він почув:

— Айзек…

Голос.

Знайомий.

Айзек завмер.

Габріель.

Щось прорвалося крізь порожнечу.

Кров.

Вакидзасі.

Габріель на землі.

Бліде обличчя.

Пальці, притиснуті до живота.

Габріель.

Голос був справжній.

Значить…

Живий.

Думка зігріла темряву.

Ледь помітно.

Він живий.